Але ночами й у часи дозвілля його мучила думка про те, що час спливає, гроші сиплються йому в кишеню, а його майбутнє, як і досі, в "залізних путах". Після мафекінгського вечора йому стало відомо, що біля Аннет крутиться якийсь молодий лікар. Він зустрічав його двічі: веселий дурник років тридцяти, не більше. Нічого не дратувало Сомса так, як веселість — непристойна, екстравагантна риса, що суперечила здоровому глузду. Одне слово, суміш його бажань і надій завдавали йому нестерпної муки, а останнім часом до цього всього додалася ще й думка, що Айріні знає про те, що за нею стежать. Саме це й спонукало його поїхати в Париж і побачити все на власні очі; поїхати й ще раз спробувати перемогти її опір, умовити її, щоб вона пішла однією з ним дорогою, рівною і зручною для них обох. Якщо його знову спіткає невдача, то він принаймні побачить, як вона там живе!
Він зупинився у вельми рекомендованому для Форсайтів готелі на вулиці Комартен, де майже не чути було французької мови. Він не мав якогось певного плану. У нього не було наміру заскочити її зненацька, треба тільки повестися обачно, щоб не сполохати її і не дати їй втекти. І наступного ранку він вирушив до міста, щоб здійснити свій задум.
Ранок видався погожий. Париж, здавалося, кипів веселощами, і яскраві барви цього зірчастого міста майже дратували Сомса. Він ішов поволі, з цікавістю роздивляючись навколо. Йому кортіло з'ясувати, в чому ж полягає той французький дух. Адже Аннет француженка! Ця мандрівка може дати багато корисного, якщо він зуміє його взяти. Переходячи через площу Згоди в такому похвальному настрої, він тричі мало не попав під колеса екіпажів. На Кур-ла-Рен, де був готель, в якому мешкала Айріні, він опинився майже несподівано для самого себе, бо ще не надумався, з чого починати. Вийшовши на набережну, він оглянув готель — білий привітний будинок із зеленими маркізами, який проглядав крізь густе листя платанів. І, розуміючи, що заходити в номер до Айріні надто ризиковано і що краще зустрітися з нею де-небудь надворі, нібито випадково, Сомс сів на лавці, звідки видно було вхід. Ще не було одинадцятої години, і Айріні навряд чи кудись пішла. По озерцях сонячного світла, що жовтіли в тіні платанів, походжали, чистячи своє пір'ячко, голуби. Якийсь робітник у синій блузі, простуючи набережною, насипав їм кришок із пакунка, де був його сніданок. Бонна у чепчику зі стрічками привела під платани двох дівчаток з кісками і в панталонах з оборками. Вулицею проїхав екіпаж; на передку сидів кучер у синьому сюртуку й чорному лискучому капелюсі. Сомсові все це здавалося штучним, у всьому відчувався потяг до зовсім не сучасної мальовничості. Як ці французи полюбляють театральні ефекти! Сомс курив дуже мало, але на цей раз дозволив собі запалити сигарету; він почував себе скривдженим долею, яка закинула його в цей чужий край. Він не здивується, якщо Айріні подобається це чужоземне життя: вона ніколи не була справжньою англійкою, навіть зовнішність у неї була якась неанглійська! І він почав міркувати, котрі з вікон під зеленими маркізами її. Якими словами пояснити їй, чому він прибув сюди? Як подолати її горду затятість? Він кинув недокурок у голуба, подумавши: "Нема чого сидіти тут і чекати, поки вона надумається вийти. Краще зайти до неї надвечір". Але він однаково сидів, мов прикутий до лавки, почув, як годинник вибив дванадцяту, пів на першу. "Почекаю до першої,— подумав він,— якщо вже я просидів тут так довго". Але за хвилину він раптом підхопився і зразу ж важко сів на лавку. З дверей готелю вийшла жінка в кремовій сукні, прикриваючись жовтуватою парасолькою. То була Айріні! Він почекав, поки вона відійшла на таку відстань, що не могла впізнати його, і подався слідом за нею. Вона йшла без ніякої мети, прямуючи, мабуть, до Булонського лісу. Принаймні півгодини він ішов слідом за нею протилежним боком вулиці, аж поки вони зайшли в ліс. Невже вона таки призначила комусь побачення? Якомусь бовдурові французу, котромусь із тих Bel Ami [42], яким на думці лиш одне — зваблювати жінок: Сомс прочитав цей роман через силу, водночас з огидою й цікавістю. Він невідступно йшов слідом за нею по тінистій алеї, часом гублячи її з очей на поворотах. І йому пригадалося, як колись давно одного вечора в Гайд-парку він обережно скрадався від дерева до дерева, від лавки до лавки, охоплений сліпими пекучими ревнощами, вистежуючи її з Босіні. Доріжка круто повернула, і, наддавши ходи, він раптом опинився перед Айріні, що сиділа біля невеличкого водограю — позеленілої бронзової статуетки Ніоби, розпущені коси якої спадали до її струнких стегон і яка дивилася в озерце виплаканих нею сліз. Він наскочив на неї так раптово, що проминув її і лише потім повернувся і скинув капелюха. Вона й не ворухнулася. Вона завжди дуже добре володіла собою — це захоплювало його і водночас украй дратувало, бо він ніколи не міг збагнути, що в неї на думці. Чи помітила вона, що він ішов за нею слідом? Її самовладання розсердило його, й, не пояснюючи, чому він опинився тут, Сомс показав на засмучену Ніобу і мовив:
— Непогана статуя.
І тоді він помітив, що вона намагається приховати свій неспокій.
— Я не хотів налякати вас. Це одна із ваших схованок?
— Так.
— Тут дуже самотньо.
Цієї миті на алеї з'явилася якась жінка; вона спинилася мимохідь, поглянула на фонтан і пішла далі.
Айріні провела її поглядом.
— Ні, я ніколи не самотня,— відказала вона, розгрібаючи жорству кінцем парасольки.— Я завжди відчуваю, що в мене є тінь.
Сомс зрозумів її; він подивився на неї суворо й вигукнув:
— Ви самі винні. Адже ви можете звільнитися від неї, як тільки схочете. Айріні, поверніться до мене, і ви станете вільні.
Айріні засміялася.
— Перестаньте!— скрикнув Сомс і тупнув ногою.— Це жорстоко! Послухайте! Чого ви хочете від мене? Я згоден на все, аби ви тільки повернулися. Обіцяю вам: ви житимете в окремому домі, а я приходитиму до вас лише зрідка. Згода?
Айріні схопилася з місця. Обличчя її і вся постать були сповнені несамовитого протесту.
— Ні, ні, ні! Ви можете переслідувати мене до могили. Я не повернуся до вас.
Ледве стримуючи образу, Сомс відступив назад.
— Не влаштовуйте сцени!— гостро сказав він.
І обоє хвилину стояли непорушно, дивлячись на невеличку Ніобу, зеленкувате тіло якої вилискувало в промінні сонця.
— Отже, це ваше останнє слово,— промурмотів Сомс, стискаючи кулаки.— Ви прирікаєте нас обох на муки.
Айріні схилила голову.
— Я не можу повернутися до вас. Прощавайте!
Сомса душило почуття страшної несправедливості.
— Стривайте!— мовив він.— Послухайте, що я вам скажу. Ви дали мені священну присягу на вірність, ви прийшли до мене без грошей. Я дав вам усе, що міг. Ви зламали свою присягу цілком безпричинно, ви зганьбили мене, через вас я не маю дитини; ви мене зв'язали; ви... ви й досі вабите мене, і я прагну вас; так, прагну. То якої ж ви думки про себе?
Айріні повернулася до нього бліда, як смерть, її темні очі палали.
— Бог створив мене саме такою, а не іншою,— сказала вона,— зіпсованою, якщо це вам до вподоби, але не настільки зіпсованою, щоб я знову віддалася чоловікові, якого ненавиджу.
Коли вона пішла геть, сонце спалахнуло в її волоссі і, ніби пестячи її, осяяло її вузеньку кремову сукню.
Сомс стояв занімілий, приголомшений. Слово "ненавиджу"— таке грубе й примітивне — струснуло все його форсайтівське нутро. Нарешті, бурмочучи прокльони, він кинувся у протилежний бік, і мало не вскочив у обійми жінки, що йшла назад. Ото ще дурепа, дурепа-шпигунка!
Обливаючись потом, він ішов далі й далі в глибину лісу.
"Так он воно як,— думав він.— Ну що ж, раз вона не має ані краплі жалю до мене, то і я її не буду жаліти. Сьогодні ж я їй покажу, що вона й досі моя законна дружина".
Але, повертаючись до готелю, він зрештою мусив визнати, що й сам не знає, що він хотів цим сказати. Влаштовувати публічний скандал йому не хотілось, а що він може зробити, крім публічного скандалу? Він ладен був проклясти свою делікатність. Її, звичайно, можна не жаліти, але себе самого він повинен пожаліти. І, забувши поснідати, він сидів у холі готелю, поринувши у важкі роздуми, а повз нього снували туристи з Бедекером у руках. В зашморгу! Все його життя зв'язане, всі природні інстинкти, всі нормальні потяги скуті через те, що сімнадцять років тому він віддав своє серце оцій жінці — віддав усе до останку, і навіть тепер йому нічого дати іншій жінці. Хай буде проклятий день, коли він зустрів її, хай будуть прокляті його очі за те, що вони не розгледіли, хто вона насправді: жорстока Венера, та й годі! А проте вона й досі стояла перед його очима в осяяній сонцем вузенькій шовковій сукні, і в нього вихопився тихий стогін. Турист, що саме проходив повз нього, подумав: "Мучиться людина! Стривай-но! А що я їв за сніданком?"
Трохи згодом, сидячи в кав'ярні на тротуарі недалеко від Опери й посмоктуючи через соломинку холодний чай з лимоном, він сповнився злостивої рішучості й вирішив пообідати в її готелі. Якщо вона буде там, він поговорить із нею; якщо ні,— залишить їй записку. Він дбайливо одягся і написав:
"Я знаю про вашу ідилію з цим нікчемою Джоліоном Форсайтом. Затямте собі: якщо ви й надалі будете водитися з ним, я докладу всіх зусиль, щоб якомога дошкулити йому.
С. Ф."
Він запечатав записку, але адреси не написав: йому не хотілося ані зазначати на конверті її дівочого прізвища, яке вона знов узяла собі без усякого сорому, ані ставити прізвища Форсайт, бо вона може порвати записку, не прочитавши її. Потім він вийшов надвір і попрямував яскраво освітленими вулицями, якими пливла жадібна до розваг вечірня юрба. Зайшовши в її готель, він сів за столик у далекому кутку ресторану, звідки було видно всі двері. Її там не було. Їв він мало, похапцем, уважно розглядаючи залу. Айріні не приходила. Він довго пив каву, замовив дві чарки коньяку. Та Айріні не з'являлася. Тоді він підійшов до конторки адміністратора й знайшов її прізвище на дошці з ключами. Номер дванадцятий на другому поверсі! Він вирішив віднести записку сам. Зійшов застеленими червоним килимом сходами, минув невелику вітальню: восьмий — десятий — дванадцятий! Що тепер — постукати чи просто записку підсунути під двері, чи, може...