Молоде листячко виблискувало й тихо тріпотіло на гілках,мов метелики; з садів долинало пташине щебетання.
Домінікова заборонила Ганці вставати з ліжка, і коли після обіду прийшла Веронка з дітьми, до ліжка присунули стіл, Юзька подала всякі страви й пляшку горілки з медом, і Ганка, хоч і через силу, а підвелась, як і належить гостинній господині, частувати сестру й сусідок, що прийшли, за звичаєм, у гості. Вони висловлювали їй своє співчуття, перехиляючи чарки горілки та заїдаючи солодким пирогом, і розповідали всяку всячину, а головне — обговорювали подробиці підкопу.
Юзька та Билиця з дітьми сиділи на сонечку біля хати й розмовляли з людьми, що приходили в садок подивитися на яму, ще не засипану, бо війт заборонив чіпати її, доки не приїдуть писар і стражники.
Ягустинка — бог знає вкотре! — розповідала про те, що трапилось, а хлоп'ята тим часом вийшли на вулицю з півником. Вів їх Вітек, чепурно вбраний — цього разу навіть у черевиках і в Борининім картузі, хвацьки збитим набакир, а поруч ішли Мацюсь Клемб, Єндрек Гульбас, Куба, син криворотого Гжелі, та інші підлітки. У всіх були в руках ціпки, через плече висіли торбинки, а Вітек ніс під пахвою Петрекову скрипку.
Вони урочисто вийшли на вулицю і насамперед попрямували до ксьондза, як це робили минулими роками дорослі парубки. Сміливо ввійшли вони в сад плебанії, вишикувалися вряд і поставили попереду півника. Вітек заграв на скрипці, Єндрек примусив птаха танцювати і сам заспівав півнем, а інші, стукаючи ціпками й ногами, тоненько заспівали:
Ми прийшли сюди до хати
Про Ісуса заспівати.
О Ісусе й божа мати!
Господине, тра щось дати!
Вони співали довго, дедалі сміливіше й голосніше, аж поки нарешті ксьондз не вийшов до них, дав усім по п'ятаку, похвалив півника і приязно випровадив їх.
Вітек аж упрів від страху — боявся, щоб ксьондз не заговорив з ним про лелеку. Але ксьондз, видно, не впізнав його серед інших хлопчиків і, зайшовши до хати, вислав їм наймичкою дуже смачного солодкого пирога, за що вони проспівали йому ще раз і пішли до органіста.
Так вони ходили з хати до хати, супроводжувані юрбою хлоп'ят; ті так галасували і штовхалися, що доводилося весь час боронити від них півника: кожному хотілося поторкати його пір'ячко, смикнути за паличку, яка його рухала.
Вів цю буйну ватагу Вітек. Він пильнував за всім: ногою давав знак починати і диригував смичком, вказуючи, коли брати ноту вищу, а коли нижчу; йому ж таки віддавали всі одержані гостинці.
Вони ходили по вулицях урочисто і водночас з таким галасом, що по всьому селу чути було їхні пісні й цигикання скрипки, а люди дуже дивувались: такі малюки, тільки-но від землі піднялися, а все в них виходить, мов у дорослих парубків.
Сонце повернуло на захід, трохи почервоніле, воно було вже над лісом, і білі хмаринки, мов незліченний табун гусей, розбіглися по його блакиті. Інколи налітав вітер і гойдав наче вкриті іржею верхів'я тополь; на селі ставало дедалі гамірніше і людніше. Старі люди, розмовляючи, сиділи на порогах; дівчата пустували біля ставу, заводили пісні чи, обнявшися, гуляли на березі; їхні барвисті убрання мигтіли між деревами й відбивалися у дзеркальній воді, мов маки й красолі, діти бігали за процесією хлоп'ят; а дехто з селян пішов межами в поле.
Задзвонили вже на вечірню, коли гладка Плошкова, відвідавши Борину, увійшла до Ганки.
— Була я у вашого хворого. Господи! Все лежить, як і лежав... Заговорила я, а він на мене навіть і не глянув... Сонце світить на ліжко, а він його пальцями ловить, загрібає, наче в пригорщу взяти хоче: чисто, як мала дитина. Аж плакати хочеться — що з чоловіком сталось! — говорила вона, сідаючи біля ліжка. Але одразу ж випила, як інші, і потяглася по пиріг.— Він що, став більше їсти? Мені здалось, наче він трохи погладшав.
— Так, їсть добре. Може, ще одужає.
— Хлопці пішли з півнем у Волю! — зацокотіла Юзька, влітаючи до кімнати, але, побачивши Плошкову, пішла на ґанок до Ягусі.
— Юзю, час корів доїти! — гукнула їй навздогін Ганка.
— Авжеж, свято святом, а робота роботою!.. Приходили й до мене з півником... А ваш Вітек молодець! З очей видно, що славний хлопчик.
— Атож, на всякі штуки майстер, а до роботи доводиться палицею гнати.
— Ех, голубко, з наймитами скрізь одне горе! От і мельничиха мені скаржилася на своїх дівок: і півроку жодної протримати не можна.
— У них там дівки швидко байстрюків заводять... Свіжий хліб, певне, допомагає.
— Хліб хлібом, а найбільше — наймит. Та й синок — той, що вчиться,— ні-ні, та й заскоче додому... Кажуть, і сам мельник — зух, жодної не промине. Через те дівки й не доживають у них до року. Правда, й наймити знахабніли. От я підпасича найняла, бо хлоп'ят у нас немає, то він мене за ніщо має і вимагає, щоб йому давали на вечерю молока! Чувана це річ?
— І в мене наймит є, знаю, як вони вередують. Але мушу йому годити, бо візьме та й піде, саме коли роботи найбільше — як же я без нього на такому господарстві?
— Глядіть, коли б тільки його хто не переманив,— сказала Плошкова тихше.
— А ви хіба щось чули? — занепокоїлася Ганка.
— Чула, казали люди... Може, й брешуть, то навіщо я буду повторювати... Ой, та що ж це я базікаю, базікаю і забула зовсім, чого прийшла! В мене сьогодні мають зібратися сусідки — наговоримось хоч, сироти сердешні! Приходьте й ви. Як же, найперші господині зберуться, то без Боринової не можна! — улесливо додала Плошкова. Але Ганка відмовилась тим, що нездужає. Вона, й справді, почувала себе зле та ще й випила трохи.
Плошкова, дуже невдоволена відмовою, пішла запрошувати Ягну. Але і Ягуся відмовилась — вони з матір'ю вже обіцяли піти в інше місце.
— Пішли б ви, Ягно! Адже нудно вам без чоловіків, а до Плошкової, напевно, Амброжій чи, може, хтось із дідів зайде, хоч штаньми потрусить,— шепнула Ягустинка з порога.
— А ви все своє — словом, як ножем, ріжете!
— Мені весело, от я й бажаю всякому того, чого йому треба! — ущипливо відповіла Ягустинка.
Ягусю аж пересмикнуло від злості; вона вийшла на вулицю, безпорадно оглядаючись навколо і ледве стримуючи сльози. Правду сказала Ягустинка: їй було страшенно нудно. Що їй до того, що скрізь було свято, люди гуляли, сміх і вигуки летіли по всьому селу і навіть на сірих полях рябіли жіночі вбрання і дзвеніли пісні? Їй було сумно й чогось так тяжко, що вона вже й витримати не могла. Від самісінького ранку її сьогодні щось мучило, не давало спокою, і вона ходила по знайомих, вибігала на дорогу в поле і навіть разів зо три вже переодягалася — ніщо не допомагало. Чимраз дужче поривало її кудись бігти, когось шукати, щось робити...
От і тепер вона забрела далеко, на тополеву дорогу; ішла, задивившись на велике червоне сонце, яке сідало за ліс, ішла крізь тіні й смуги світла, що пробивалися поміж дерев.
В затінку її овівала прохолода, а теплий подих полів сповнював щасливим трепетом. Від села її наздоганяв чимраз слабший гомін, звідкілясь линули оманливі звуки скрипки і обплутували її серце, наче павутиння, що дзвеніло золотими росинками, і серце тануло в ледь чутному шелесті тополь, в присмерку, що стелився вже по борознах і чаївся в кущах терну.
Ягна йшла далі, не знаючи, що її жене і куди.
Вона глибоко зітхала, часом розводила руками, часом збентежено зупинялась і оглядала все навкруги тривожними очима, ніби шукаючи, за що зачепитися змученій душі, і знов ішла далі, а думки снували, химерні й невловимі, мов світляні смуги на воді, яких не спіймаєш, бо вони каламутяться й зникають від тіні простягненої руки. Вона невидющим поглядом дивилася на сонце, а ряди тополь, що хилилися над нею, здавалися їй імлистими спогадами... Вона вся поринула в себе і гостро почувала одне: мучить її щось до болю, до сліз, вабить кудись — так і вчепилася б за цих птахів, що линуть на захід, і помчала б на край світу. Здіймалася в ній жагуча сила, повна такого болю, що сльози туманили очі й по тілу розливався вогонь: вона зривала з тополь липкі, пахучі бруньки й охолоджувала ними гарячі уста й очі.
Часом вона сідала під деревом і, скулившись, підперши голову руками, замислювалась, а потім пригорталась до стовбура, напружившись усім тілом і важко дихаючи. Здавалося, весна в ній заспівує свою пісню, щось прокидалося в серці, як прокидається під сонцем родюча земля, що лежала досі облогом, співало, як співають дерева, сп'янілі від сили зростання, ширилося й випростувалось, як випростується все, пригріте першим сонцем.
Ягуся вся тремтіла, сльози пекли її очі, втомлені ноги підкошувалися і ледве несли її. Плакати їй хотілось, співати, качатися на молодих, обсипаних перлинами холодної роси врунах. Часом її охоплювало шалене бажання скочити в кущі терну, пробиратися крізь їхню колючу хащу, відчувати дикий, солодкий біль боротьби й подолання.
Нараз вона повернула назад і, почувши звуки скрипки, побігла швидше. Гей! Ці звуки кружляли в ній, сповнювали її шаленством, туманили голову. Так би й пустилася в танець, кинулася б у юрбу гамірної корчми, в гульню, пиятику, хоч би навіть і на погибель!
Стежкою від кладовища до тополевої дороги, залитої багрячим світлом вечірньої заграви, ішов хтось із книжкою в руці, часом зупиняючись під білими берізками.
Це був органістів син Ясь.
Ягуся хотіла крадькома подивитися на нього з-за дерева, але він одразу ж її помітив.
А вона не могла втекти, наче ноги приросли до землі, не могла відвести від нього очей. Ясь підходив чимраз ближче, всміхаючись, зуби його поблискували між червоними устами. Він був стрункий, високий, білолиций.
— Що ж це, Ягусю, ви мене не впізнали? Щось здригнулося в ній від цього голосу.
— Чого б то я не впізнала? Тільки пан Ясь став тепер такий гарний... зозсім інший!
— Певно, роки минають... А ви до когось у Буди ходили?
— Ні, просто гуляла, сьогодні ж свято... Це щось божественне? — вона несміливо доторкнулась до книжки в його руці.
— Ні, це про далекі краї та про моря.
— Господи! Про моря! І картинки теж не божественні?
— Ось подивіться! — він розкрив перед Ягусиними очима книжку і став її гортати.
Вони стояли поряд, плече в плече, мимоволі доторкуючись одне до одного, нахилившись над книжкою, так що їхнє волосся спліталося. Коли Ясь пояснював щось, Ягна зводила на нього сповнені захватом очі і, боячись дихнути, нахилялась чимраз ближче, щоб краще розглянути малюнки, бо вже сутеніло.
Раптом Ясь здригнувся й трохи відсахнувся,
— Смеркає, час додому! — пошепки сказав він.
— То ходім!
Вони йшли мовчки, майже вкриті тінями дерев.