Якщо справа стоїть так, і містер Мікоубер не втрачає ніяких привілеїв, займаючи цю посаду, то я спокійна. Звичайно, я думаю по-жіночому, але я завжди була певна, що містерові Мікоуберу властиве те, що мій татко, коли я ще жила вдома, називав юридичною вправністю; сподіваюся, що містер Мікоубер дістав тепер поле діяльності, на якому ця його властивість може розвинутись і зайняти чільне місце.
Здається мені, що містер Мікоубер уже бачив самого себе на місці голови палати лордів. Він провів рукою над своєю лисою головою і з удаваною смиренністю сказав:
– Люба моя, не треба прискорювати вирок долі. Якщо судилося мені носити суддівську перуку, то я до цього вже підготувався, – він натякнув на свою лисину, – в усякому разі, зовнішньо. Я не шкодую за своїм волоссям, і може, фортуна з особливою метою позбавила мене його. Не знаю. Я маю намір, любий Копперфілде, виховати мого сина для духовної кар'єри – не стану заперечувати, що саме заради нього хотів би зайняти високе становище.
– Для духовної кар'єри? – спитав я, все ще думаючи про Урію Гіпа.
– Так, – ствердив містер Мікоубер. – У нього чудовий голос, і він почне співати в хорі. Ми житимемо в Кентербері, і наші тамтешні зв'язки, безперечно, дадуть йому змогу зайняти перше вакантне місце, яке з'явиться в соборі.
Я знову подивився на мастера Мікоубера, який мав такий вираз обличчя, неначе ховав свій голос за бровами, і проспівав нам (бо йому запропонували на вибір – співати або йти спати) пісню "Дятел носом тук-тук-тук". Шумно віддавши належну хвалу його вмінню, ми перейшли до розмов на загальні теми, і я не стримав бажання розповісти містерові та місіс Мікоубер про зміну в обставинах мого життя. Не можу й висловити, як вони обоє зраділи звістці, що бабуся моя теж зазнала труднощів; це їх дуже втішило і ще збільшило їхню гостинність і веселий настрій.
Пуншу вже лишилося на денці. Звернувшись де Тредльса, я нагадав, що ми не можемо розійтись, не побажавши нашим друзям здоров'я, щастя і успіху на новому життєвому шляху. Я попросив містера Мікоубера наповнити чарки і урочисто проголосив тост; по тому я потиснув руку містерові Мікоуберу і шанобливо поцілувався з місіс Мікоубер, щоб відзначити пам'ятну подію. Тредльс зробив те саме в першій половині програми, але не вважав себе таким давнім другом сім'ї, щоб вчинити так і в другій.
Містер Мікоубер підвівся, заклав пальці за край жилетки і звернувся до нас:
– Сподіваюся, мій любий Копперфілде, – сказав містер Мікоубер, встаючи і вкладаючи великі пальці в кишені жилета, – товариш моєї юності, якщо вправі я так висловитись, і мій шановний друг Тредльс, якщо вправі я назвати його так, дозволять мені від імені місіс Мікоубер, мене самого і наших нащадків у найтепліших і найщиріших висловах подякувати їм за добрі побажання. Можна було б чекати, що на порозі переселення, яке приведе нас до абсолютно нового існування (містер Мікоубер говорив так, ніби він від'їжджав за п'ятсот тисяч миль), я звернуся з кількома прощальними словами до двох друзів, яких я бачу перед собою. Але все, що можу я сказати, я вже сказав. Якого б становища в суспільстві я не досяг завдяки тій вченій професії, смиренним працівником якої збираюся стати, я намагатимусь бути гідним його, а місіс Мікоубер вже напевно прикрашатиме все своєю присутністю. Під тимчасовим тиском своєрідних зобов'язань, підписаних з розрахунком на негайну їх ліквідацію, але не ліквідованих через комбінацію обставин, я мусив удатись до маскараду, проти якого обурюється вся моя душа – я натякаю на окуляри – і прийняти псевдонім, на який я не можу мати жодних законних претензій. З цього приводу можу сказати тільки от що: хмара зникла з сумного обрію, і світло дня знову стоїть високо над верхів'ями гір. Наступного понеділка, з прибуттям вечірнього диліжанса до Кентербері, нога моя топтатиме рідний моріжок, і моє ім'я буде знову Мікоубер.
Закінчивши цю промову, містер Мікоубер опустився на стілець і похмуро вихилив дві склянки пуншу. Потім він урочисто виголосив:
– Ще одну річ мушу я зробити перед від'їздом – акт справедливості. Мій друг, містер Томас Тредльс, у двох різних випадках "приклав свою руку", якщо дозволено мені буде вжити вульгарного вислову, до моїх векселів. У першому випадку містер Томас Тредльс, коротко кажучи, вскочив... Строк сплати другого ще не надійшов. Сума першого зобов'язання, – тут містер Мікоубер дбайливо оглянув свої папірці, – складала, здається мені, двадцять три фунти, чотири шилінги, дев'ять пенсів з половиною; сума другого, за моїми записами, – вісімнадцять фунтів, шість шилінгів і два пенси. Ці суми складають разом, якщо мої розрахунки правильні, сорок один фунт, десять шилінгів, одинадцять з половиною пенсів. Мій друг Копперфілд, очевидно, зробить мені ласку перевірити цей підсумок.
Перевіривши, я знайшов його цілком правильним.
– На душі моїй був би нестерпний тягар, – сказав містер Мікоубер, – коли б я покинув столицю і мого друга містера Томаса Тредльса, не розрахувавшись з цими зобов'язаннями. Отже, я виготовив для мого друга містера Томаса Тредльса документ, який тримаю в своїй руці; цей документ чинить бажану справедливість. Я прошу мого друга містера Томаса Тредльса прийняти від мене розписку на сорок один фунт, десять шилінгів і одинадцять з половиною пенсів. І я щасливий відновити свою моральну гідність і усвідомити, що я знову можу високо тримати голову перед своїм співбратом.
Розчулившись цим виступом, містер Мікоубер поклав розписку в руки Тредльса і побажав йому всього найкращого на його життєвому шляху. Я цілком певен, що це не лише для містера Мікоубера означало те саме, що сплатити гроші, але що й сам Тредльс не одразу зрозумів різницю між цими двома способами розрахунку. Містер Мікоубер високо тримав голову перед своїми співбратами, коли світив нам свічкою на східцях. Ми прощалися дуже щиро; і, провівши Тредльса та на самоті йдучи додому, я міркував, між іншим, що хоч містер Мікоубер людина дуже легковажна, але до мене, мабуть, він має величезне співчуття, бо ніколи не просив у мене позичити гроші. Безперечно, у мене б не вистачило сили духу відмовити йому, і я не маю сумніву, що він це знав (треба йому віддати належне) не гірше, ніж я.
XX. Трохи холодної води
Я жив новим життям уже понад тиждень. І я дедалі більше проймався тими суворими практичними рішеннями, яких, на мою думку, вимагала криза. Я все ще ходив надзвичайно швидко і уявляв собі, ніби таким чином посуваюся вперед. Я взяв собі за правило вичавлювати з себе все, що можливо, і працювати з найбільшою енергією. Я прямо-таки мучив себе. У мене навіть була думка перейти на овочеву дієту: невиразно ввижалось мені, що, ставши травоїдною твариною, я зможу цим принести найліпшу жертву Дорі.
Але досі маленька Дора нічого не знала про мою відчайдушну твердість та про її причини; у своїх листах я дуже туманно натякав на це. Та ось надійшла та субота, коли вона мала ввечері відвідати міс Мілз; і щойно містер Мілз піде до свого картярського клубу (про це мені повинні були подати знак, повісивши пташину клітку на середнє вікно вітальні), я мав завітати до міс Мілз на чашку чаю.
Тим часом ми цілком влаштувалися на Букінгем-Стрит, де містер Дік і надалі старанно копіював свої папери. Моя бабуся досягла вирішальної перемоги над місіс Креп: заплатила їй усі квартирні гроші, викинула за вікно перший же глечик, що його шановна господиня поставила на східцях, і особисто провела по сходах вгору і вниз служницю, яку довелося найняти для господарства. Ці рішучі заходи нагнали такого страху на місіс Креп, що вона замкнулась у своїй кухні в цілковитій певності, що бабуся збожеволіла. Міс Бетсі була цілком байдужа до думок місіс Креп чи будь-кого іншого, а такі побоювання їй навіть, скоріше, подобались. І місіс Креп, колись така смілива, за кілька днів стала така полохлива, що, зустрівши ненароком на східцях мою бабусю, ховала своє огрядне тіло за дверима – хоч і з-за них можна було помітити широкі краї її фланелевої спідниці – або зіщулювалась у яких-небудь темних кутках. Це давало моїй бабці таке невимовне задоволення, що вона, заломивши на саму маківку свій чепець, з особливою радістю нишпорила по коридорах саме тоді, коли могла сподіватися зустріти там місіс Креп.
Моя бабуся – людина надзвичайно охайна та вигадлива – зробила стільки дрібних удосконалень у нашому господарстві, що мені здалося, ніби я не збіднів, а збагатів. Між іншим, вона перетворила для мене буфетну кімнату на туалетну, придбала для мене таке ліжко, яке вдень скидалося на книжкову шафу, наскільки це було можливо для ліжка. Вона безперестанку піклувалася про мене; і навіть сама моя бідолашна мати не могла б любити мене більше чи більше дбати про моє щастя.
Пеготті вважала великою ласкою, що їй дозволили брати участь у цих справах, і хоч вона все ще не позбулася свого давнього жаху перед моєю бабусею, але після багатьох ознак заохочування і довіри вони стали найкращими подругами. Та ось надійшов час (я кажу саме про ту суботу, коли я мав піти на чай до міс Мілз), коли їй треба було повернутися додому, до тих обов'язків, які вона взяла на себе щодо Гема.
– Ну, бувайте здорові, Баркіс, – сказала моя бабуся, – і бережіть себе. Певно, я ніколи не думала, що сумуватиму, прощаючись з вами.
Я провів Пеготті до контори диліжансів. На прощання вона заплакала і попросила мене дбати про її брата. Про нього ми після розлуки нічого не чули.
– Ріднесенький мій Деві, – сказала Пеготті, – ви ж тепер в учнях, і вам треба грошей на видатки, а незабаром вам доведеться влаштовувати собі хатинку, серденько моє; та хто ж має більше права позичити вам гроші, ніж я, дурна стара нянька вашої любої матусі?
Манія незалежності опанувала мене не настільки, щоб позбавити її цієї втіхи. Щоб утішити її, я обіцяв, що коли доведеться мені позичати гроші, то позичу їх тільки в неї. Пеготті була б більше задоволена, якби я тут-таки взяв у неї велику суму, але, гадаю, що слова мої теж досить утішили її.
– Любий мій, – прошепотіла Пеготті, – скажіть маленькому янголяткові, що я хотіла б побачити її хоч на хвилинку. І скажіть їй, що перед її одруженням з моїм хлопчиком я приїду і так гарненько приберу вам будиночок, як тільки дозволите.
Я заявив, що лише їй дозволю торкнутися нашого житла; після цього Пеготті поїхала у відносно доброму настрої.
Цілий день я томився у палаті, а в призначений час опинився на вулиці, де жив містер Мілз.