Потім пролунав дикий крик радості обложених і у відповідь на нього несамовите виття індійців, а стрільба з лісу поновилась з іще більшою люттю.
Проте удар заподіяно було ворогові чималий. З тридцяти шести воїнів, вибраних авангардом за їх відважність, Тільки четверо повернулось у ліс, та й ті такі скалічені, що їх можна було вважати загиблими. Індійці і раніш зазнали вже великих утрат, а це нове лихо примусило їх змінити план атаки. Ірокези були настільки ж обережні, наскільки хоробрі, і за кращого ватажка вважали того, хто беріг життя своїх воїнів. Стрільба помалу стихала і, нарешті, крім поодиноких пострілів, майже замовкла.
— Невже вони припинять атаку! — радісно скрикнув де Катіна. — Амос, ви, здається, врятували нас!
Але обережний дю Лю похитав головою.
— Швидше вовк кинув би недогризену кістку, ніж ірокези таку здобич.
— Але ж їх втрати величезні.
— Так, проте не такі великі, як наші, коли взяти до уваги те, скільки б'ється з обох боків. Вони втратили п'ятдесят з тисячі, — ми — двадцять з шістдесяти. Ні, ні, у них іде військова нарада, і ми незабаром відчуємо її наслідки. Але доти може минути кілька годин, і послухайтесь моєї поради, підіть трохи засніть. З ваших очей я бачу, що ви менше, ніж я, звикли до безсоння, а в цю ніч навряд чи ми відпочинемо.
Де Катіна дійсно стомився вкрай. Амос Грін і капітан, позагортавшись у свої ковдри, вже спали під захистом огорожі. Офіцер побіг нагору, кинув кілька заспокійливих слів тремтячій Аделі, потім упав на-ліжко і заснув мертвим сном без видінь, сном знеможеної людини. Коли новий вибух стрільби з лісу розбудив його, сонце спустилось уже низько на небі, і ніжні вечірні тони лягли на голі стіни кімнати. Він зірвався з ліжка, схопив мушкет і кинувся вниз. Оборонці зібрались коло бійниць, а дю Лю, де ла Ну й, Амос Грін заклопотано шепотілись один з одним. Мимохідь він помітив, що Онега, тихо голосячи, все в тому самому положенні сидить над трупом сина.
— Що трапилось? Хіба вони наступають? — швидко спитав він.
— Вони надумали якусь чортівню, — промовив дю Лю, виглядаючи з-за рогу амбразури. — Вони збираються юрбою на Східній стороні, а стріляють з півдня. Індійці звичайно не нападають на відкритому місці, але, якщо вони бояться, що з форта до нас надійде підмога, то зважаться й на це.
— Ліс кишить ними, — зауважив Амос. — Вони пораються під кущами як бобри.
— Може, вони хочуть напасти з цього боку під прикриттям стрільби з флангів.
— І я так. думаю, — скрикнув де ла Ну. — Принесіть швидше всі зайві рушниці і зберіть сюди всіх людей, лишивши по п'ять на кожному боці.
Ледве він устиг вимовити ці слова, як з лісу пролунав пронизливий зазивний бойовий клич, і в одну мить на відкриту просторінь висипала ціла купа воїнів, біжачи до огорожі, виючи, стрибаючи й вимахуючи в повітрі рушницями й томагавками. І в кошмарному сні не могли приверзтися такі жахливі постаті, як ці індійці з розфарбованими яскравими смугастими обличчями, з маючими чубами, з вимахуючими в повітрі руками, з роззявленими ротами, з тілами, що звивалася в консульсіях. Деякі з передніх несли човники і, підбігши до огорожі, підставляли їх сторч і лізли по них, наче по драбині; інші стріляли крізь бійниці так, що дула їхніх мушкетів стукались об дула ворожих рушниць; треті видиралися на огорожу, безстрашно сплигуючи в двір. Канадці опирались, як люди, які не ждуть пощади. Вони стріляли, ледве встигаючи заряджати рушниці, і, повернувши мушкети, оскаженіло молотили прикладами по кожній червоній голові, що з'являлась над огорожею. У дворі лунав невимовний галас: вигуки й крики французів, завивання ірокезів, жахливі зойки переляканих жінок — все це зливалось в один страшний дикий гамір, серед якого підносився лише голос старого вельможі, що благав своїх васалів триматися твердо. З рапірою в руці, без капелюха, із зсунутим набік париком, забувши свою манірність, старий воїн був таким самим, як колись при Рокруа, і разом з дю Лю, Атиосом Гріном, де Катіна та Ефраїмом Саведжем з'являвся скрізь попереду своїх воїнів. Вони билися завзято, рушниці їхні та приклади перемагали томагаки, і хоча п'ятдесят ірокезів зразу сплигнули за огорожу, але більшість їх оборонці миттю повбивали, а решту прогнали за огорожу! Та раптом новий потік полився з південної сторони, позбавленої оборонців. Дю Лю зразу побачив, що двір втрачено і лишається тільки один засіб урятувати будинок.
— Затримайте їх на хвилину! — гукнув він, і, підбігши до мідної гармати, ударив кресало і кремінь і вистрелив, просто в юрбу ворогів. Потім, коли вони на мить подалися назад, дю Лю, застромивши гвіздок в запальний отвір, забив його прикладом. Кинувшись у протилежний кінець двору, він заклепав гармату з другого боку і тільки тоді побіг до вхідних дверей, куди вороги відтіснили рештки гарнізону. Канадці кинулись у будинок, з силою зачинивши за собою важкі двері і зламавши ногу першому індійцеві, який спробував вскочити за ними. Отож вони могли тепер перепочити трохи і обміркувати, що робити далі.
Розділ XXXVI
ПОЯВА МОНАХА
А справи їхні були зовсім погані. Якби тільки вороги могли повернути проти них гармати, всякий опір був би даремний; але відвага дю Лю врятувала їх від цієї небезпеки… Дві гармати з боку річки і човни були в безпеці, бо їх захищали з вікон будинка. Але кількість оборонців страшенно зменшилась, та й ті, що лишилися живі, були до краю втомлені, поранені й змучені. Дев'ятнадцять чоловік увійшло в будинок, з них один був уже прострелений наскрізь, лежав на підлозі, а в другого було розрубане томагавком плече, і він не міг підняти мушкета. Дю Лю, де ла Ну і де Катіна лишились цілі й непошкоджені, але Ефраїмові Саведжу куля пробила руку, а в Амоса з порізу на обличчі текла кров. Інші теж більше чи менше потерпіли, але тепер ніколи було думати про рани, бо кривава розв'язка насувалась і потребувала рішучих дій. Кількома пострілами із забарикадованих вікон вдалося звільнити двір, бо цілитись звідти було дуже зручно, але, з другого боку, вороги могли тепер ховатися за частоколом і розпочати вогонь звідти. З півдесятка васалів відповідали на стрілянину. в той час, як керівники оборони радились.
— У нас двадцять п'ять жінок і чотирнадцять дітей, — казав де ла Ну. — Я певен, ви, мосьє, погодитесь зі мною, що наш обов'язок перш за все подумати про них. Дехто з вас, як і я, втратили синів або братів, так врятуй, принаймні, наших жінок і сестер.
— Вгору на річці не видно ірокезьких човнів, — сказав один з канадців. — Якщо жінки вирушать уночі, вони зможуть дістатися до форта.
— Присягаюсь святою Анною, — вигукнув дю Лю, — добре б відіслати звідси й чоловіків, бо я не знаю, як ми продержимось до ранку.
Похвальний гомін пробіг між канадцями, але старий вельможа рішуче похитав своєю прикрашеною париком головою.
— Е, е! Це що за дурниці! — крикнув він. — Невже ми кинемо Сен-Марі на розграбування першої зграї дикунів, яка задумала напасти на нього? Ні, ні, мосьє! Нас тут іще близько двадцяти чоловік, а коли гарнізон почує, що на нас напали, — а це станеться найпізніше завтра вранці, — то, звичайно, пришле нам підмогу.
Дю Лю понуро похитав головою.
— Коли ви наполягаєте, щоб обороняти цей будинок, я не покину вас, — сказав він, — але шкода даремно жертвувати такими хоробрими людьми.
— Човнів ледве вистачить на жінок та дітей, — зауважив Тер'є. — їх усього два великих і чотири малих. Ні одному чоловікові не знайдеться місця.
— Значить, справа вирішена, — заявив де Катіна. — Але хто повезе жінок?
— Річкою тут усього кілька миль, і у" нас всі жінки до одної вміють гребти.
Ірокези зовсім замовкли, і лише поодинокі постріли з дерев за огорожею нагадували часом, що вони тут. Втрати їх були великі, і тепер вони або прибирали трупи, або радились про дальший хід бою. Смеркало; сонце вже зайшло за верховіття дерев. Ватажки, лишивши по одному чоловікові коло кожного вікна, зійшлися до задньої сторони будинку, де на піску лежали човни. На півночі не видно було навіть ознак ворога.
— Нам щастить, — сказав Амос. — Збираються. хмари і буде темно.
— Це дійсно щастя, бо повний місяць з'явився тільки три дні тому, — відповів дю Лю. — Дивуюся, чому ірокези не відрізали нас від річки; дуже можливо, що їх човни попливли на південь за підмогою. Вони можуть швидко повернутись, а тому нам не слід гаяти ні хвилини.
— Через годину буде досить темно, щоб рушати в дорогу..
— Мені здається, піде дощ, і тоді стане ще темніше. Зібрали жінок та дітей, призначили їм місця в човнах.
Дружини васалів, суворі, відважні жінки, які все життя прожили під загрозою небезпеки, ставились до від'їзду здебільшого спокійно й розсудливо; тільки деякі, молодші, плакали. Жінка завжди відважніша, коли у неї є дитина, яка відвертає її думки від себе самої, а тут якраз кожній заміжній жінці на час плавання було доручено по дитині. Старшинувати над жінками довірено було індіанці Онезі, хоробрій і розумній дружині власника Сен-Марі.
— Це не дуже далеко, Адель, — розважав де Катіна жінку, що пригорнулася до його плеча. Пам'ятаєш, коли ми чули церковний дзвін, мандруючи по лісу? То дзвонили якраз у форті Сен-Луї, за одну чи дві милі звідси.
— Але я не хочу кидати тебе, Аморі! Ми не розлучалися весь час. О, Амор, нащо нам розлучатися тепер?
— Люба моя, дорога, ти розкажеш там у форті, що діється тут, і нам пришлють підмогу.
— Хай інші зроблять це, а я лишуся тут, Аморі. Я допомагатиму тобі, Аморі. Онега навчила мене заряджати рушницю. Я не боятимусь, справді, не боятимусь, тільки дозволь мені лишитися тут.
— Не проси про це, Адель. Це неможливо, дитино. Я не можу лишити тебе в цьому будинку.
— Але я певна, що так було б краще.
Грубіший чоловічий розум ще не навчився цінити як слід ті тонкі інстинкти, що керують жінками. Де Катіна умовляв і доводив доти, доки, якщо й не переконав жінку, то хоч примусив її замовкнути.
— Зроби це ради мене, моя люба. Ти не знаєш, який тягар знімеш з мого серця, коли я довідаюсь, що ти в безпеці. А за мене тобі нема чого боятись. Ми сміливо можемо продержатись до ранку. Тоді надійде підмога з форту, — я чув, що там багато човнів, і ми всі знову побачимось.
Адель мовчала, але міцно стиснула руку чоловікові.