Батько в нього помер. Одні бідні люди прихистили його з жалості, але вони не мали хліба навіть для себе. Малий мучився з голоду. Була зима. Хлопчик не плакав. Він весь час ходив біля печі, в якій ніколи не горів вогонь. Своїми крихітними пальчиками малий відколупував шматки глини від комина і ковтав їх. У нього було хрипке дихання, сіре обличчя, тонкі ніжки, роздутий живіт. Він мовчав і не відповідав, коли до нього озивалися. Він помер. Помирати його принесли в лікарню Некера, де я його й побачив. Я там відбував лікарську практику. А тепер, якщо серед вас є батьки, нехай кожен уявить собі, що то був його син. Мені здається, я й досі бачу те бідолашне дитя, — воно лежало на анатомічному столі, і ребра в нього випинались під шкірою, як ото могилки на кладовищі. У шлунку в нього знайшли грязюку, а в зубах — попіл. А зараз загляньмо собі в душу і спитаймо поради у свого серця. Статистика свідчить, що смертність серед покинутих дітей досягає п’ятдесяти п’яти відсотків. Я повторюю вам: ідеться про жінок, про матерів, про ваших юних сестер і ваших дітей. Ніхто не сумнівається, що ви люди хоробрі. Звичайно, ви з радістю готові віддати життя за велику справу. В добрий час! Але ви не самі-одні на білому світі. У вас є близькі люди, про яких ви повинні подумати. Не будьте егоїстами.
Усі похмуро опустили голови.
Які дивні суперечності живуть у людському серці в такі сповнені високого трагізму хвилини! Комбефер, який виголосив цю промову, не був сиротою. Він думав про чужих матерів і забув про власну. Він свідомо йшов на смерть. Він-то й був "егоїстом".
Маріус, змучений голодом, гарячково збуджений, втративши одну за одною всі свої надії і передчуваючи наближення кінця, помалу поринав у заціпеніння, що передує фатальній миті добровільної смерті. Він бачив усе ніби збоку, він сприймав ціле, але не розрізняв подробиць. Люди рухалися, наче за вогняною завісою, голоси долинали до нього мовби з безодні.
Одначе слова Комбефера зворушили і його.
— Анжольрас і Комбефер мають рацію, — озвався він. — Навіщо нам марні жертви? Я приєднуюся до їхньої думки. Ті, в кого є родини, — матері, сестри, дружини, діти, — нехай вийдуть наперед.
Ніхто не ворухнувся.
— Я вам наказую! — вигукнув Анжольрас.
— Я прошу вас, — сказав Маріус.
Тоді, схвильовані промовою Комбефера, розворушені наказом Анжольраса, розчулені проханням Маріуса, ці мужні люди почали вказувати один на одного.
— А й правда, — сказав молодий літньому. — Ти батько родини. Виходь.
— Виходь ти, — відповів той. — У тебе на утриманні дві сестри.
І тоді розгорілася нечувана суперечка. Ніхто не хотів, щоб його витягли з могили.
— Поспішаймо, — сказав Курфейрак, — за чверть години буде вже пізно.
— Громадяни, — втрутився Анжольрас, — тут у нас Республіка, і все можна вирішити голосуванням. Самі виберіть із-поміж себе тих, хто повинен піти.
Йому скорилися. Через кілька хвилин одноголосно було обрано п’ятьох чоловіків, і їх виштовхали наперед.
– Їх п’ятеро! — вигукнув Маріус.
А мундирів було тільки чотири.
— Ну що ж, — сказали п’ятеро. — Один із нас залишиться.
І кожен став переконувати інших, що саме він повинен залишитися. Благородна суперечка спалахнула з новою силою.
— У тебе дружина, й вона дуже кохає тебе.
— А в тебе стара мати.
— У тебе ні батька, ні матері, що станеться з твоїми трьома малими братиками?
— Ти батько п’ятьох дітей.
— Тобі тільки сімнадцять, у такому віці помирати рано.
На революційних барикадах героїзм був явищем буденним і нікого не дивував.
— Покваптеся, — повторив Курфейрак.
З натовпу гукнули до Маріуса:
— Виберіть ви того, хто має залишитися!
— Так, — погодилися п’ятеро. — Вибирайте. Ми послухаємо вас.
Маріус думав, що уже втратив здатність хвилюватися. Проте на думку, що він повинен обрати людину й послати її на смерть, уся кров шугнула йому до серця.
Він підступив до п’ятьох; вони всміхалися йому, їхні очі горіли тим священним полум’ям, яким у далеку давнину палахкотіли очі захисників Фермопіл, і кожен кричав:
— Мене! Мене! Мене!
Геть розгубившись, Маріус порахував їх; п’ятеро, як і було. Потім він перевів погляд на чотири мундири. І в цю мить на них упав, наче з неба, ще один мундир.
П’ятого чоловіка було врятовано.
Маріус підвів погляд і впізнав Фошлевана.
Жан Вальжан щойно з’явився на барикаді, прийшовши сюди через вуличку Мондетур. Його всюди пропускали, адже він був у формі Національної гвардії. Варта повстанців не зняла тривоги через одного гвардійця, подумавши, що це хтось зі своїх або, в гіршому разі, полонений. Момент був надто напружений, щоб вартові могли покинути свій спостережний пункт.
У ту мить, коли Жан Вальжан тут з’явився, ніхто на нього не звернув уваги, — усі погляди були прикуті до п’ятьох обранців та до чотирьох мундирів. Але Жан Вальжан усе бачив і все чув. Отож він мовчки зняв свій мундир і кинув його на інші.
Важко описати збудження, яке охопило повстанців.
— Хто цей чоловік? — запитав Боссюе.
— Той, хто рятує інших, — відповів Комбефер.
— Я його знаю, — значущим тоном сказав Маріус.
Його поруки було досить. Анжольрас обернувся до Жана Вальжана й мовив:
— Ласкаво просимо, громадянине.
І додав:
— Ви, звісно, знаєте, що тут усі приречені на смерть?
Жан Вальжан нічого не відповів і став допомагати повстанцеві, якого він урятував, одягти мундир.
4. Які обрії відкриваються, коли дивитися з вершини барикади
Анжольрас стояв на викладених із кругляків сходах, спершись на карабін. Глибоко замислений, він здригався, як під поривами вітру, — у місцях, де витає незрима смерть, часто віє і пророчим духом. Тьмяне світло променіло з його очей, а погляд, здавалося, виходив із самих глибин душі. Зненацька він підвів голову, і його русяві кучері відлетіли назад, утворивши навколо обличчя осяйний ореол, — наче волосся янгола, що мчить на зоряній колісниці ночі, як вогниста левина грива.
— Громадяни, ви уявляєте собі майбутнє? — вигукнув Анжольрас. — Вулиці міст затоплені світлом, зелені галузки над кожним порогом, народи — браття, люди — праведники, старі благословляють дітей, минуле в добрій злагоді з майбутнім, мислителям — повна свобода, віруючим — цілковита рівність, усім робота, усім права, ніхто більш не проливає крові, ніхто не воює, матері щасливі! Громадяни! Дев’ятнадцяте століття — велике, а двадцяте буде щасливим. Минуле западеться в небуття; уже не треба буде боятись ні завоювань, ні загарбань, ні державних переворотів, ні збройних сутичок між народами; нашій цивілізації більше не загрожуватиме загибель через одруження в королівській родині або внаслідок народження спадкоємця в династії тиранів; ніхто не розділятиме народи після падіння монарха, не стинатимуться в смертельній сутичці дві релігії, упершись одна в одну лобами, як ото барани, що зустрілися на вузькому місточку над прірвою нескінченності; не треба буде більше боятись ні голоду, ні визиску, ні злиднів, ні безробіття, ні ешафоту, ні кинджала, ні війн. Людство виконає своє призначення, як земна куля виконує своє, — між душею і небесними світилами встановиться гармонія. Душа обертатиметься довкола істини, як планети довкола сонця, друзі! Ми живемо в похмурий час, і я говорю з вами в страшну годину, але такою жахливою ціною ми змушені платити за світле майбутнє. Людство буде визволене, ми запевняємо його в цьому з нашої барикади. Звідки може пролунати крик любові, як не з вершини самопожертви? Браття! Тут об’єдналися ті, хто мислить, із тими, хто страждає; ця барикада споруджена не з каменю, не з дерев, не з заліза — вона споруджена з ідей та з людських страждань. Тут недоля поєднується з ідеалом. Тут зливаються всі печалі — і з них народжується віра. Страждання тут знаходять в агонії свій кінець, а ідеї знаходять безсмертя. Ця агонія й це безсмертя, поєднавшись, стануть нашою смертю. Браття, всі, хто тут помре, помруть, опромінені сяйвом майбутнього, і ми зійдемо в могилу, пронизану світлом вранішньої зорі!
Анжольрас закінчив свою промову — власне, він урвав її. Губи його беззвучно ворушилися, наче він і далі говорив, уже звертаючись сам до себе. Всі дивились на нього, затамувавши подих, ніби хотіли розчути його дальші слова. Оплесків не було, але повстанці ще довго перемовлялися пошепки.
5. Маріус похмурий, Жавер — лаконічний
Розповімо, які думки снувалися в голові Маріуса.
Згадаймо про стан його душі. Як ми недавно відзначили, він бачив усе навколо, немов у густому тумані. Над ним наче розпростерла свої чорні крила смерть. Він мав таке відчуття, ніби вже зійшов у могилу й дивиться звідти на живих людей очима мерця.
Як опинився тут Фошлеван? Чого він сюди прийшов? Що він збирається тут робити? Маріус і не ставив собі таких запитань. Коли людина в розпачі, їй уявляється, що й інші в такому стані, тому й Маріусові здавалося цілком природним, що всі хочуть померти.
Серце його стискалося лише на думку про Козетту.
А втім, Фошлеван не обізвався до нього, навіть не глянув у його бік і, здавалося, не почув Маріусових слів: "Я знаю його".
Зрештою, така поведінка Фошлевана навіть подобалася Маріусові, якщо можна так висловитися про це почуття. Адже йому завжди здавалося неможливим заговорити з цим загадковим чоловіком, що викликав у нього підозру й водночас пошану. Крім того, він давно не бачив його, що дуже ускладнювало справу для такого боязкого і стриманого хлопця, як Маріус.
П’ятеро обранців покинули барикаду. Зовні вони нічим не відрізнялися від національних гвардійців. Один із них пішов плачучи. На прощання вони обнялися з тими, хто залишався.
Коли пішли п’ятеро повернених до життя, Анжольрас згадав про засудженого на смерть. Він зайшов до нижньої зали.
— Тобі чого-небудь треба? — запитав Анжольрас.
— Коли ви мене вб’єте?
— Зачекай. Нам зараз потрібен кожен патрон.
— Тоді дайте мені пити, — сказав Жавер.
Анжольрас сам підніс йому склянку води, а що руки бранця були зв’язані, то й допоміг напитися.
— Уже? — запитав Анжольрас.
— Мені незручно стояти біля стовпа, — відповів Жавер. — Ви вчинили не дуже чемно, залишивши мене так на всю ніч. Можете зв’язати мене, як вам хочеться, але чому б не покласти мене на стіл, як отого?
І він кивнув головою, показуючи на Мабефа.
Пригадаймо, що в глибині зали стояв великий довгий стіл, на якому відливали кулі й набивали патрони.