Генерал уже допомагав їй скинути кожушка.
Як і більшість сучасних командирів, командир корпусу був замолодий для своєї посади, для свого звання. Попри всю турботність обстановки, в якій жив зараз, він був якось не підкреслено, а природно спокійний, точний у рухах і акуратний, діловитий, повний стриманого грубуватого гумору і разом чемний. І на всіх військових людях, що його оточували, лежала печать такого ж спокою, діловитості, ввічливості і якоїсь загалом охайності.
Поки розшифровували донесення Йвана Федоровича, генерал акуратно поклав поверх великої воєнної карти, що лежала на столі, аркушик цигаркового паперу з дрібно накресленою картою Ворошиловградської області, як при Каті це робив Іван Федорович. (Важко уявити, що це було всього лише позаминулої ночі!) Генерал розгладив аркушик тонкими пальцями й сказав, явно вдоволений.
— Оце робота, я розумію!.. Хай йому чорт! — раптом вигукнув він.— Вони знов укріплюють Міус. Зверніть увагу, Андрію Юхимовичу...
Андрій Юхимович схилився до карти, і на сильному його обличчі виразніше позначились дрібні зморшки, які старили Андрія Юхимовича. Інші військові також наблизили обличчя до миленького аркушика цигаркового паперу поверх воєнної карнії.
— Нам уже не доведеться мати з ними справу на Міусі. Але ЇМ знаєте, що це означає? — сказав генерал, кинувши на Андрія Юхимовича веселий погляд з-під своїх довгих вій.— Воші не такі вже й дурні: їм тепер справді доведеться тікати з Північного Кавказу та з Кубані!
Г нерал засміявся, а Катя почервоніла,— так генералові слога збігалися з припущеннями Івана Федоровича.
— А тепер погляньмо, що тут нового для нас— Генерал узяв велику лупу, що лежала на воєнній карті, й заходився розглядати позначки та кружечки, порозставлювані точною рукою Йвана Федоровича на аркушику цигаркового паперу.— Це відомо, це відомо... Так, так...— Він розбирав зміст позначок Івана Федоровича без пояснювальної записки, якої ще не розшифрували.— Що ж, виходить, ваш Василь Прохорович не такий уже й поганий, а ти все — "розвідка погана, розвідка погана!" — з тонко прихованою іронією сказав генерал масивному полковникові 8 чорними вусами, що стояв поряд з ним, начальникові штабу корпусу.
Дуже низенький, огрядний та лисий офіцер з обличчям, що не мало брів, з невимовною хитринкою в світлих жвавих очах, попередив відповідь полковника:
— Ці відомості, товаришу командир корпусу, в нас із того ж таки джерела,— сказав він без ніяковості.
Це був Василь Прохорович, начальник розвідки штабу корпусу.
— О-о, а я думав — ви про це самі дізнались! — розчаровано сказав генерал.
Офіцери засміялись. Але Василь Прохорович пустив повз вуха і насмішкувате зауваження командира корпусу, і сміх своїх товаришів по службі,— бо, видно, звик до цього.
— Ні, ви зверніть увагу, товаришу генерал, ось на ці дані, отут перед Деркулом. Вони ж ЕІдстають! Ми вже знаємо тут більше, — спокійно сказав він.
Катя відчула, що репліка Василя Прохоровича ніби знижує вартість відомостей, зібраних Іваном Федоровичем, відомостей, заради яких вона, Катя, пройшла всю цю путь.
— Товариш, котрий вручив мені ці відомості,— сказала вона різким голосом,— товариш цей просив попередити: всі нові дані, зв'язані з відступом противника, він ще передаватиме, і, я думаю, він їх уже передає. А ця карта разом з поясненням до неї дає загальну картину становища в області.
— Правильно,— сказав генерал.— Вона більше потрібна товаришеві Ватутіну і товаришеві Хрущову. Ми їм її й перешлемо. А самі скористаємося лише з того, що стосується нас.
Тільки пізньої ночі Катерина Павлівна змогла по щирості поговорити з Андрієм Юхимовичем.
Не сиділи вони, а стояли в порожній, але теплій кімнаті при світлі трофейних німецьких каганців, і Катя питала:
— Як же ви потрапили сюди, Андрію Юхимовичу, любий?
— А чого ви дивуєтесь? Ми вступили ж на територію
України. Хоч вона ще мала, але наша! Уряд повертається на рідну землю і наводить радянські порядки.— Андрій Юхимович усміхнувся, і його мужнє обличчя в дрібних зморшках зразу помолодшало.— Війська наші, як вам відомо, вступили у взаємодію з українськими партизанами. Як же без нас тут обійтись? — Він зверху вниз дивився на Катю, очі його променіли. Та раптом обличчя його знову стало серйозним.— Хотів дати вам перепочити, а вже завтра побалакати про діло. Але ж ви людина мужня! — Він трохи зніяковів, та очі його прямо дивилися в очі Каті.— Адже ми хочемо послати вас назад — прямо до Ворошиловграда. Нам треба знати багато чого такого, про що тільки ви зможете дізнатись...— Він помовчав, потім сказав тихо й запитливо: — Звичайно, якщо ви дуже вимотались...
Але Катя не дала договорити. Серце її сповнилось почуттям гордості та вдячності.
— Спасибі,— ледве промовила вона.— Андрію Юхимовичу, спасибі!.. Та й більше нічого мені не кажіть. Та ви й не могли б сказати нічого, що зробило б мене такою щасливою,— бентежно говорила вона, і її засмагле, чіткого обрису обличчя, відтінене білявим волоссям, стало прекрасним.— І єдине прохання до вас: пошліть мене завтра ж, не везіть мене до політуправління фронту, я не потребую відпочинку!
Андрій Юхимович подумав, похитав головою, потім усміхнувся:
— Але з цим ми можемо й не поспішати,— сказав він.— Потроху будемо вирівнюватися, закріплюватись на зайнятих рубежах. Деркул, тим паче — Донець, з ходу не візьмеш. І Міллерово, і Каменськ тримають нас. А у вас є що розповісти в політуправлінні. Отже, можна поки що не поспішати. Виступите днів через два-три...
— Ах, чому не завтра! — вигукнула Катя, і серце її обіллялося кров'ю від туги та любові.
На третій день надвечір Катерина Павлівна знову опинилась у знайомому селі, у хаті в Галі. Катерина Павлівна була в тому ж таки кожушку і в темній хустці, і з тим же документом учительки з Чира.
Тепер у цьому сільці стояли наші. Але висотки в напрямі на північ і на південь лишались досі ще в руках противника. Лінія німецьких укріплень проходила по вододілу між Камишною та Деркулом, а в глибині — на захід і по самому Деркулу.
Малий Сашко, такий же акуратний і мовчазний, уночі провів Катю тою самою дорогою, якою колись вів Катю старий Хома, і вона потрапила в хатинку, де кілька днів тому напучував її Йван Федорович.
Тут один із численних Корнієнків передав їй, що Йван Федорович знає про її вихід, сам живий-здоровий, але побачити її не має змоги.
Ідучи вдень і вночі вже без усяких провідників, даючи собі спочити не більше двох-трьох годин на добу, Катя добулась до Марфи Корнієнко. І тут її приголомшила звістка про загибель Маші Шубіної.
Німці викрили явочну квартиру на медпункті в селі Успенському. Сестри Кротови, попереджені своєю людиною з поліції, встигли втекти й попередити підпільні організації, зв'язані з ними, про раптовий провал квартири. Але звістка про цей провал прийшла до Марфи Корнієнко, коли Маша була вже на шляху до Успенки.
Спроба перейняти Машу дорогою була марна. Маша потрапила до рук жандармерії і її закатовано там же в Успен-ці. Від тої ж своєї людини вдалося дізнатися, що Маша Шу-біна до кінця заперечувала будь-який зв'язок з підпіллям і нікого не виказала.
Жахлива це була новина! Але Катя навіть не мала права терзати собі душу: їй потрібні були сили.
Через два дні вона дійшла вже до Ворошиловграда.
Розділ п'ятдесят шостий
Навіть щонайвідсталіша людина в тилу у німців, людина, яка нічого не тямила в справах війни, зрозуміла: гітлерівцям настав кінець.
У таких віддалених од фронту місцях, як Краснодон, це насамперед зрозуміли всі з утечі молодших гітлерівських компаньйонів, компаньйонів по грабунку,— угорських та італійських найманців і недобитків армії Антонеску.
Румунські офіцери й солдати тікали по всіх дорогах, без автотранспорту й артилерії. Вдень і вночі сунули вони в своїх халабудах на зморених конях і йшли пішки, позастром-лявши руки в рукава шинелей з обсмаленими полами, у високих шапках з козячого хутра чи в пілотках, з обмороженими щоками, попідв'язуваними де рушником, де жіночими шерстяними трусиками.
Одна з халабуд спинилась коло двору Кошових, з неї вискочив знайомий офіцер і побіг до будинку. Денщик, вигнувши шию, щоб сховати відморожене вухо, вніс великий чемодан офіцера й маленький свій.
Офіцер був з флюсом і без золотих погончиків. Він, вскочивши на кухню, зразу став гріти руки біля плити.
— Ну, як діла? — спитав у нього дядя Коля.
Офіцер не те щоб заворушив кінчиком носа,— він не міг ворушити обмороженим носом,— він показав на обличчі той вираз, з яким він ворушив носом, і раптом удав обличчям Гітлера, що в нього добре вийшло завдяки вусикам та божевільному виразу очей. Він зобразив Гітлера і, ставши навшпиньки, вдав, ніби тікав. Він навіть не всміхнувся, бо ж було не до жартів.
— Ідемо додому до хазайка! — добродушно сказав денщик, боязко скинув оком на офіцера й підморгнув дяді Колі.
Вони відігрілися, закусили, і тільки-но вийшли із своїми чемоданами, як бабуся, наче з якогось навіяння, загорнула ковдру на постелі Олени Миколаївни й не знайшла обох простирал.
Аж помолодшавши од гніву, бабуся метнулась за гостями й стала так репетувати біля хвіртки, що офіцер зрозумів: от-от він стане центром жіноцького скандалу. Він звелів денщикові одкрити маленький чемодан. В денщиковім чемоданчику й справді знайшлося одне простирало. Бабуся, схопивши його, закричала:
— А де ж друге?
Денщик люто вказував очима на офіцера, але той, сам підхопивши свій чемодан, уже влазив у халабуду. Він так і завіз простирало до себе в Румунію, якщо тільки з нього не скористався який-небудь партизан, українець або молдаванин, що спровадив на той світ потомка стародавніх римлян разом з його денщиком.
Найризикованіші операції часом проходять краще за ретельно підготовані — саме через несподіваність. Але? частіше найбільші діла провалюються через один хибний крок.
Увечері ЗО грудня Серьожка й Валя з групою товаришів, ідучи до клубу, побачили німецьку вантажну машину, щб стояла біля одного з будинків, завалена мішками, без охорони та без водія.
Серьожка й Валя злізли на машину і обмацали мішки: судячи з усього, в них були новорічні подарунки. Напередодні випав невеликий сніжок, підморозило, від снігу було навколо видно; люди ще ходили по вулицях; все-таки вони відважилися скинути з машини кілька мішків і порозтягали їх по сусідніх дворах та сарайчиках.
Женя Мошков, директор клубу, та Ваня Земнухов, художній керівник, запропонували товаришам, як тільки молодь розійдеться, перенести подарунки до клубу: там було чимало всяких схованок у підвальних приміщеннях.
Німецькі солдати, що з'юрмились біля машини, а особливо один ефрейтор у кожусі з собачим коміром та в ерзац-валянках, лаялись п'яними голосами, а хазяйка будинку, неодягнена, казала, що вона не винна.