Мені нікого не треба — він зовсім сумирний. Я тільки стурбуюся, якщо ви будете хвилюватися. На добраніч, і спіть спокійно.
Джеймс повторив слова: "Спіть спокійно" — наче не зовсім розуміючи, що вони означають, і провів її очима до порога.
Вона повернулася додому близько дев'ятої і зразу ж пішла нагору.
Дарті лежав на ліжку в своїй кімнаті перевдягнений, у синьому костюмі й лакованих черевиках. Руки він заклав за голову, а в зубах затис погаслу сигарету.
Вініфред чомусь згадала квіти на вікні у ящиках після гарячого літнього дня — як вони безсило похилилися від спеки, але вже починають оживати після заходу сонця. Здавалося, що її обпеченого чоловіка вже освіжила перша вечірня роса.
Він мляво спитав:
— Мабуть, ти була на Парк-лейн? Ну, як там старий?
Вініфред не втрималася і злісно відповіла:
— Ще не вмер.
Його пересмикнуло, без усякого сумніву пересмикнуло.
— Зрозумій, Монті,— сказала вона,— я не дозволю, щоб його турбували. Якщо ти не будеш поводитися як слід, то краще вертайся назад або йди, куди завгодно. Ти пообідав?
— Ні.
— Хочеш їсти?
Він знизав плечима.
— Імоджен пропонувала мені, але я не схотів.
Імоджен! Заглиблена в свої переживання, Вініфред зовсім забула про неї.
— То ти бачив її? Що вона сказала?
— Вона мене поцілувала.
З гірким болем Вініфред побачила, як його похмуре смагляве обличчя враз повеселіло. "Так,— подумала вона,— він любить її, а мене анітрохи".
Очі Дарті неспокійно забігали.
— А вона про мене знає?— спитав він.
І раптом Вініфред збагнула, що вона має зброю проти нього. Він боїться, щоб вони не дізналися!
— Ні. Вел знає. А інші ні; вони знають лише те, що ти виїхав.
Вона почула, що він полегшено зітхнув.
— Але вони неодмінно дізнаються,— сказала вона твердо,— якщо ти даси мені привід.
— Гаразд,— пробурмотів він.— Топчи мене! Я й так уже ледве дихаю.
Вініфред підійшла до ліжка.
— Слухай-но, Монті! Я не хочу тебе топтати. Я не хочу тобі дорікати. Я не нагадаю про те, що було, жодним словом. Я не хочу нервуватися. Яка з того користь?— Хвильку вона помовчала.— Проте я не можу і не буду більше терпіти твоїх витівок! Запам'ятай це. Я багато вистраждала через тебе. Але я тебе любила. Заради цього...
Її сіро-зелені очі, поглянувши вниз, зустріли погляд його карих очей, напівзакритих важкими повіками; вона раптом торкнулася до його руки, повернулась і пішла в свою кімнату.
Вона сиділа довго перед дзеркалом, крутячи свої персні, думаючи про цього притихлого, майже незнайомого їй смаглявого чоловіка, що лежав на ліжку в сусідній кімнаті; вона категорично забороняла собі "нервуватися", проте її гризли ревнощі до того, що йому довелось пережити, і раз по раз її обіймав жаль.
XIV. ХИМЕРНИЙ ВЕЧІР
Сомс дожидав весни — нелегка справа для того, хто розуміє, що час збігає, що він без кінця тупцяється на одному місці і що виходу з павутиння не видно. Містер Полтід не повідомляв нічого нового, крім того, що за Айріні стежать і далі,— а це коштувало Сомсові недешево. Вел та його кузен уже були в Південній Африці, звідки почали надходити кращі новини; Дарті поки що поводився пристойно; Джеймс почував себе непогано; справи йшли навдивовижу добре; тож Сомсові не було чого непокоїтися, хіба тільки через те, що він зайшов у "глухий кут" і не міг ступити нікуди ані кроку.
Він не зовсім уникав Сохо, бо не хотів, щоб вони подумали, ніби він "відчепився", як сказав би Джеймс,— кожної хвилини обставини можуть змінитися, і йому треба буде знову "причепитись". Але йому доводилося поводитись так стримано й обережно, що він часто минав двері ресторану "Бретань", не заходячи досередини, і швиденько йшов геть із цього району, який викликав у нього відчуття, ніби він використовує свою власність не так, як слід.
Одного травневого вечора, простуючи з Сохо, він вийшов на Ріджент-стріт і зустрівся з таким дивовижним натовпом, якого йому ще зроду не доводилось бачити; натовп цей верещав, свистів, танцював, штовхався,— відчайдушно веселий люд із фальшивими носами, який награвав на губних гармонійках, свистів у свищики, прикрасивши себе довгими перами та іншими атрибутами недоумкуватості. Мафекінг! Атож, із Мафекінга знято облогу! Ну й чудово! Але хіба це виправдання? Хто ці люди, звідки вони, чого з'явилися тут, у Вест-Енді? Його зачіпали руками по обличчю, свистіли у вуха. Дівчата гукали: "Чого ти приндишся, індик надутий!" Якийсь хлопчина збив йому набік циліндр, так що Сомс ледве встиг утримати його на голові. Хлопавки ляскали у нього перед носом і під ногами. Він був приголомшений, роздратований, ображений. Юрби людей сунули з усіх боків, наче десь відкрилися шлюзи, випускаючи воду річки, про яку він, може, й чув, але в існування якої ніколи не вірив. Оце і є той народ, незліченне стовпище, живе заперечення аристократії й форсайтизму. Боже милий, оце і є демократія! Вона смерділа, галасувала, викликала огиду! Ну нехай би це було в Іст-Енді чи навіть у Сохо, але ж не на Ріджент-стріт, не на Пікаділлі! Що собі думає поліція? До 1900 року ані Сомс, ані тисячі інших Форсайтів ніколи не зазирали в цей казан, з якого зняли покришку, і тепер, заглянувши в нього, він ледве міг повірити своїм обпеченим парою очам. Видовище було справді жахливе! Ці люди не знали спину; здається, вони вважали його смішним; це була орда, брутальна, несамовита, вона реготала — та ще й яким диким реготом! Для них немає нічого святого! Він не здивується, якщо вони почнуть бити вікна. По Пел-Мел, повз розкішні клуби, вхід у які коштував шістдесят фунтів, сунула ця юрба, сунула з вереском і свистом, шаленіючи, ніби процесія дервішів, у нестямному танці. З вікон клубу, стримано посміхаючись, на неї дивилися люди одного з ним класу. Вони не розуміють! Адже це небезпечно — цей простолюд може дійти до чого завгодно! Так, цей натовп веселиться, але колись згодом він може зібратися в іншому настрої. Сомс пригадав заворушення в кінці вісімдесятих років, коли він жив у Брайтоні: чернь тоді робила погроми, виголошувала промови. Але тепер він почував не так страх, як глибокий подив. Це ж просто істерика, це зовсім не по-англійському! І все це через те, що відбили у ворога якесь містечко, завбільшки таке, як Уотфорд, за шість тисяч миль звідси. Розсудливість, стриманість! Ці якості, що були йому чи не дорожчі за життя, ці неодмінні атрибути власності й культури, де вони? Це не по-англійському! Ні, це аж ніяк не по-англійському! Отак міркував Сомс, простуючи вулицями. На душі у нього було так, наче він побачив, що хтось вирізає з його купчої статтю на право "повного й необмеженого володіння власністю", або наче, прозирнувши майбутнє, побачив страховище, що чигає на нього, кидаючи перед собою тінь. Брак стриманості, брак пошани! Здавалося, він раптом виявив, що дев'ять десятих жителів Англії — чужоземці. А якщо це так, то може статися все що завгодно!
Біля воріт Гайд-парку він зустрів Джорджа Форсайта, дуже засмаглого від сидіння на іподромі. В руці у нього був іграшковий ніс.
— Здоров, Сомсе!— мовив він.— На тобі носа.
Сомс відповів блідою усмішкою.
— Я забрав його в одного з цих спортсменів,— провадив Джордж, який за всіма ознаками щойно десь бенкетував.— Довелося йому дати чосу за те, що він спробував збити з мене капелюха. Знаєш, настане час, коли ми змушені будемо провчити цих гультіпак: вони зовсім знахабніли — всі радикали й соціалісти. Їм кортить відібрати в нас наше майно. Розкажи про це дядечкові Джеймсу — нехай йому краще слатиметься!
"In vino veritas" [41],— подумав Сомс, але тільки кивнув головою й рушив по Гамільтон-плейс. На Парк-лейн гульвіс траплялося куди менше, і вони були не такі галасливі. Озираючи будинки, Сомс думав: "Зрештою, ми основа країни. Нехай спробують нас потіснити. Власність — це хребет закону".
Але коли Сомс зачинив за собою двері батьківського дому, всі ті чудернацькі, химерні примари, які він бачив на вулиці, зникли з його свідомості, так наче вони йому просто приснилися і він прокинувся вранці в своєму теплому, чистому, м'якому ліжку з пружинним матрацом.
Вийшовши на середину великої порожньої вітальні, він зупинився.
Дружина! Щоб було з ким поговорити! Невже він не має на це права! Хай йому біс! Звичайно, має!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І. СОМС У ПАРИЖІ
Сомс подорожував мало. У дев'ятнадцять років він разом із батьком, матір'ю та Вініфред зробив "мале турне"— Брюссель, Рейн, Швейцарія і додому через Париж. У двадцять сім років, саме коли в нього виник інтерес до картин, він поїхав до Італії і провів там п'ять стомливих тижнів, присвятивши весь час Ренесансу, який здався йому куди менш цікавим, аніж він гадав, і, вертаючись додому, спинився на два тижні в Парижі, де весь час присвячував самому собі, як то й належить Форсайтові, що опинився в оточенні такого самозакоханого й чужого народу, як французи. Його знання французької мови, здобуте в школі, було досить обмежене: він їх не розумів. І тому визнав за краще мовчати — ніхто не скаже, що він дурень. Йому не сподобалися ані їхні моди, ані закриті карети візників, ані театри, що здавалися бджолиними вуликами, ані музеї, де пахло бджолиним воском. Він був надто обережний і боязкий, щоб познайомитися з тією стороною Парижа, яка, на думку Форсайтів, є його потаємною принадою; що ж до задоволення колекціонерської пристрасті, то йому не пощастило придбати нічого вартого уваги. Як сказав би Ніколас — у французів чіпкі руки. Він вернувся додому в поганому настрої і сказав, що Париж перехвалили.
Отож, коли в червні 1900 року Сомс відвідав Париж, це була його третя зустріч із центром цивілізації. Проте цього разу гора прийшла до Магомета, бо тепер він почував себе куди цивілізованішим за це місто, і, може, його почуття й справді відповідали дійсності. Крім того, він мав певну мету. Їхав він не поклонитися храмові Моди й Аморальності, а влаштувати свої законні справи. Він вирушив туди, бо не на жарт занепокоївся своїм становищем. Хоч за Айріні стежили безупинно, це не давало ніяких наслідків, аніякісіньких! Джоліон так і не повернувся до Парижа, а підозрювати було більше нікого. Взявшися за нові, дуже конфіденційні справи, Сомс, як ніколи досі, усвідомлював, наскільки важливо для повіреного мати незаплямовану репутацію.