І до кінця своїх днів не забуду, як він ходив по сусідніх крамницях, щоб розміняти свій скарб на шестипенсові монети, і як приніс він гроші до бабусі, у формі серця склавши їх на таці; у той момент сльози радості і гордості виблискували на його очах. Від початку своєї корисної праці він був, наче зачарований; і коли була якась щаслива людина в світі цієї суботньої ночі, то це було те вдячне створіння, яке вважало мою бабусю найвидатнішою жінкою на землі, а мене – найвидатнішим молодим чоловіком.
– Тепер вона вже не помре голодною смертю, Тротвуде, – сказав містер Дік, потискаючи мені руку в кутку. – Я забезпечу її, сер!
І він помахав у повітрі своїми десятьма пальцями, немовби то були десять банків.
Не знаю, хто був більше задоволений, Тредльс чи я.
– Ти дивися, – сказав раптом Тредльс, витягаючи з кишені листа і подаючи його мені, – я за всім цим зовсім забув про містера Мікоубера.
Цей лист (містер Мікоубер ніколи не пропускав будь-якої можливості написати листа) був адресований мені, через Тредльса. Ось що було там написано:
"Мій любий Копперфілде,
Може, ви не зовсім здивуєтеся, почувши, що справи мої обернулися на краще. Коли не помиляюсь, то під час минулої зустрічі я натякнув вам, що чекаю на цю подію. Я збираюсь оселитися в одному з провінціальних міст нашого славетного острова (населення цього міста становить щасливу суміш сільськогосподарського і духовного класів), де я буду в безпосередньому зв'язку з однією з учених професій. Місіс Мікоубер і наші нащадки супроводжуватимуть мене. І в майбутньому, можливо, наш прах лежатиме на кладовищі біля видатної споруди, яка прославила зазначене мною місто, смію сказати, від Китаю до Перу.
Кажучи останнє "прощавай" сучасному Вавилонові, де ми зазнали багато лиха (смію гадати, з належною твердістю), місіс Мікоубер і я не можемо примиритися з думкою, що розлучаємося (можливо, на роки, а можливо, і назавжди) з особою, міцно зв'язаною з вівтарем нашого домашнього життя. І якщо ви на порозі такої розлуки вшануєте честю супроводити нашого спільного друга, містера Томаса Тредльса, до нашої теперішньої оселі і там обмінятися з нами належними при такій нагоді побажаннями, то ви зробите справжню ласку
Тому,
Хто
Завжди
Незмінно ваш,
Вілкінсові Мікоуберу".
Я був дуже радий, що містер Мікоубер нарешті струсив прах і попіл зі своєї голови, i що нарешті справи дійсно обернулися на краще. Тредльс додав, що запросили нас саме на сьогодні, і я з охотою погодився піти; отже, ми разом вирушили до квартири, де жив містер Мікоубер під ім'ям містера Мортімера – в самому кінці Грейського шляху.
Приміщення це було таке тісне, що близнюки (яким тепер було вже по вісім чи дев'ять років) відпочивали на розкладному ліжку в тій самій кімнаті, де містер Мікоубер приготував нам в умивальному глечику свою славетну суміш, яку він називав "пуншем". Тут я мав змогу відновити знайомство з мастером Мікоубером; то був багатообіцяючий хлопець років дванадцяти-тринадцяти, який відзначався надмірною рухливістю рук і ніг, що нерідко буває в юнаків його віку. Крім того, я поновив знайомство з його сестрою – міс Мікоубер, в особі якої, як сказав нам містер Мікоубер, "її мати, немов Фенікс, відродилась у молодості".
– Любий Копперфілде, – сказав містер Мікоубер, – ви особисто та містер Тредльс бачите нас напередодні еміграції, а тому пробачте невеличкий безлад, природний у такому випадку.
Склавши гідну для обставин відповідь, я роззирнувся навкруги та побачив, що сімейні пожитки вже спаковані, і що багаж не дуже обтяжуватиме їх. Я привітав місіс Мікоубер з близькою зміною.
– Любий містере Копперфілд, – сказала місіс Мікоубер, – я цілком певна у вашому дружньому співчутті. Мої родичі можуть вважати це засланням, якщо їм завгодно; але я – дружина і мати, і я ніколи не покину містера Мікоубера.
Тут місіс Мікоубер допитливо глянула на Тредльса, і той поспішив висловити свою цілковиту згоду.
– Так, – вела далі місіс Мікоубер, – так, принаймні, я розумію, мої любі містере Копперфілд і містере Тредльс, зобов'язання, яке я взяла на себе, коли повторювала священні слова: "Я, Емма, беру тебе, Вілкінсе, собі за чоловіка". Перед шлюбною церемонією я при світлі лампади перечитала весь статут шлюбної служби, і з цього я зробила висновок, що ніколи не зможу покинути містера Мікоубера, і хоч я, може, й помиляюсь у своєму розумінні цього обряду, але містера Мікоубера я ніколи не покину.
– Люба моя, – трохи нетерпляче сказав містер Мікоубер, – я й гадки не маю, щоб ти могла зробити щось подібне.
– Я добре знаю, мій любий містере Копперфілд, – вела далі місіс Мікоубер, – що доля тепер кидає мене в середовище чужих мені людей; я знаю також, що дехто з членів моєї сім'ї, до яких містер Мікоубер звертався письмово у виключно джентльменських висловах, повідомляючи їх про цей факт, не звернули й найменшої уваги на його повідомлення. Можете вважати, що це забобони, але мені здається, що містерові Мікоуберу вже сама доля судила не діставати відповіді на переважну більшість своїх листів. Мовчання моїх родичів дає мені підстави вважати, що вони проти мого рішення. Але я не дозволила б збочити мене зі стежки священного обов'язку, містере Копперфілд, я не дозволила б цього нікому – навіть моїм таткові і мамі, якби вони ще жили.
Я висловив свою думку, що це цілком правильний напрямок.
– Може, це й самопожертва, – казала місіс Мікоубер, – замуруватись у місті, населеному самими священиками, але запевняю вас, містере Копперфілд, що коли це самопожертва з мого боку, то ще більша жертва з боку людини з талантами містера Мікоубера.
– Куди ж ви переїжджаєте? – запитав я.
Містер Мікоубер, розливаючи нам пунш з умивального глечика, відповів:
– До Кентербері. Річ у тому, мій любий Копперфілде, що я влаштувався за допомогою нашого друга Гіпа; я допомагатиму йому, і буду... буду його особистим секретарем.
Я глянув на містера Мікоубера, який дуже зрадів, що це мене так дивує.
– Я повинен заявити вам, – сказав він офіційним тоном, – що ділові навички й гострий розум місіс Мікоубер великою мірою спричинились до цього наслідку. Рукавичка, про яку місіс Мікоубер говорила під час нашої минулої зустрічі, справді була у формі оголошення кинута світові; цю рукавичку підняв мій друг Гіп, і ми дійшли обопільної згоди. Про мого друга Гіпа – людину видатних якостей – я хотів би говорити з усією можливою пошаною. Мій друг Гіп не призначав мені занадто високої винагороди, але він багато в чому допоміг мені, знявши з мене тягар певних труднощів за рахунок моїх майбутніх послуг; а я вірю в ціну цих послуг. Здібності й знання, які я маю, – сказав містер Мікоубер тоном скромної гордості і з величністю, – будуть присвячені службі у мого друга Гіпа. Я вже маю певне знайомство з законами, бо мені вже доводилося виступати відповідачем у багатьох цивільних процесах, а тепер я негайно почну вивчати коментарі одного з найславетніших і найвидатніших наших англійських юристів. Я вважаю недоцільним додавати, що я натякаю на його милість суддю Блекстона.
Зауваження містера Мікоубера, як і більшість наших розмов цього вечора, переривалися багаторазовими зауваженнями місіс Мікоубер до мастера Мікоубера; мати раз у раз звертала увагу, що її нащадок або сідає навкарачки, або підпирає обома руками голову, немовби вона йому спадала з плечей, або штовхає Тредльса під столом, або закидає ногу за ногу, або простягає ногу на неймовірну відстань, або кладе голову на стіл, купаючи волосся в бокалах з вином, або ще в якийсь незручний для товариства спосіб демонструє надзвичайну рухливість своїх кінцівок, а всі ці материнські зауваження мастер Мікоубер сприймав як дуже несправедливу образу. Я тим часом дивувався з того, що розповів мені містер Мікоубер, і міркував, що це має означати. Але згодом ниткою розмови заволоділа місіс Мікоубер, і знову привернула мою увагу.
– Ось що я безнастанно нагадую містерові Мікоуберу, – сказала шановна леді. – Він не повинен, мій любий містере Копперфілд, обмежитись найнижчими галузями юридичної професії; він повинен докласти всіх зусиль, щоб врешті-решт здертися на верхівку дерева. Я певна, що містер Мікоубер, застосувавши своє красномовство, свої здібності в такій професії, мусить стати видатною людиною: приміром, містере Тредльс, – говорила вона з надзвичайно глибокодумним виглядом, – суддею, або, скажімо, державним канцлером. Якщо певна особа обирає собі посаду, на яку погодився містер Мікоубер, то він тим самим не позбавляється права бути обраним на згадані мною посади. Чи не так?
– Люба моя, – зазначив містер Мікоубер, також допитливо поглядаючи на Тредльса, – у нас є досить часу, щоб розв'язати це питання.
– Мікоубере, – відказала вона, – ні! Твоя життєва помилка полягає в тому, що ти не досить далеко заглядаєш вперед. Ти повинен, заради твоєї сім'ї, якщо не заради себе самого, окинути проникливим поглядом найдальші пункти на горизонті, до яких можуть привести тебе твої здібності.
Містер Мікоубер кашлянув і з задоволеним виглядом хильнув пуншу, все ще поглядаючи на Тредльса, немов допитуючись його думки.
– Бачите, справжній стан речей такий, місіс Мікоубер, – сказав Тредльс, намагаючись пом'якшити істину, – тобто, простий прозаїчний факт, знаєте...
– Отож, отож, – підхопила місіс Мікоубер, – мій любий містере Тредльс, я хочу бути якомога більше прозаїчною і буквальною в питанні такої ваги.
– ... полягає в тому, – вів далі Тредльс, – що ця галузь юридичної професії, навіть якби містер Мікоубер став повноправним адвокатом...
– Саме так, – відказала місіс Мікоубер. – Вілкінсе, не перекошуй очі, хто тобі їх вправить на місце?
– Ця галузь юридичної професії, – вів далі Тредльс, – не має нічого спільного з вашими планами. Тільки присяжний повірений може бути обраний на такі посади; містер Мікоубер не може стати присяжним повіреним, якщо не буде протягом п'яти років навчатися при одній юридичній колегії.
– Чи правильно я розумію вас? – дуже діловито сказала місіс Мікоубер. – Чи означає це, мій любий містере Тредльс, що після закінчення того періоду містер Мікоубер матиме право бути обраним на суддю або державного канцлера?
– Він матиме право бути обраним, – відказав Тредльс, роблячи сильний наголос на слові "право".
– Дякую, – сказала місіс Мікоубер. – Цього цілком досить...