Одне слово, його всерйоз стала непокоїти підозра, що він приніс більше шкоди, ніж користі, і, повен скрухи та скромності, капітан визнав, що найкращою покутою буде вчинити так, щоб він нікому не міг заподіяти шкоди і, так би мовити, викинути себе за борт як небезпечну особу.
Отже, поховавши себе серед інструментів, капітан ніколи не навідувався, в околицю містера Домбі, і ніяк не нагадував про себе ні Флоренс, ні міс Ніппер. Він навіть урвав стосунки з містером Перчем, коли той нагодився з візитом, сухо повідомивши цього джентльмена, що дякує йому за товариство, але вже відшвартувався від усяких таких знайомств, бо хто його зна, який ще пороховий склад він може пустити в повітря ненароком. У цім своїм добровільнім засланні капітан перебував цілі дні й тижні, не перекинувшись словом ні з ким, опріч Роба-Точильника, якого вважав зразком безкорисливого служіння та відданості. У цьому засланні, дивлячись вечорами на пакет та попихкуючи своєю люлькою, капітан усе роздумував про Флоренс і безталанного Уолтера, поки його нехитрій уяві обоє стали здаватися мертвими — застиглим у світі вічної юності двійком милих, невинних дітей, якими він побачив їх уперше.
Проте за роздумами своїми капітан не забував ні про самоосвіту, ні про наставляння на добрий розум Роба-То-чильника. Від хлопця щовечора вимагалося протягом години читати йому вголос яку-небудь книжку, а оскільки капітан вірив, що всі книги кажуть правду, то накопичував цим чином запас найдивовижніших знань. По неділях, перед тим як іти спати, капітан завжди сам читав божественну проповідь, виголошену колись на горі, і хоча, за звичаєм, умів цитувати текст і без книжки, по-своєму, видно було, що читає він з таким благоговійним розумінням закладеного там вищого сенсу, ніби знав цілий текст напам'ять по-грецькому і міг написати скільки завгодно палких богословських трактатів з приводу будь-якої фрази.
Роб-Точильник, чиє благоговіння перед святим письмом, згідно з чудо-системою благодійного закладу, виховувалося шляхом постійного клепання голови всіма іменами власними всіх колін Юди, монотонного бубоніння складніших віршів, надто за кару, і трьох водінь його, шестилітнього, в шкіряних штанцях, щонеділі до церкви, туди, де було дуже високо й дуже жарко і де орган гудів і затуркував йому голову, неначе велетенська клопітка бджола, — Роб-Точильник прибирав вельми одухотвореного вигляду, коли капітан припиняв читати, а під час читання — позіхав та куняв. Останнього добряк капітан не те що не помічав — не підозрював. Крім того, як людина ділова, капітан Катл вів торговельні книги. У них він записував свої спостереження про погоду й рух возів та інших екіпажів, котрі в цій дільниці, як він спостеріг, ранком і вдень їхали переважно на захід, а ввечері — на схід. Коли одного тижня до крамниці завітали двоє чи троє людей, що "сигналізували йому" — так записав капітан — про окуляри і, нічого не купивши, пообіцяли зайти вдруге, він вирішив, що справи йдуть на лад, і зробив відповідний запис у щоденнику, де того дня вже було записано, що подував доволі сильний північно-західний вітер, але проти ночі змінився.
Чи не найбільшого клопоту завдав капітанові містер Тутс, який учащав до крамниці і який без зайвих слів вирішив, мабуть, що маленька вітальня — дуже вигідне місце для хихотіння, бо щоразу по півгодини вправлявся там у цім мистецтві, не зробивши ні кроку вперед до зближення з капітаном. Капітан, що по останньому досвіді став дуже обережний, вагався визначити, чи й справді містер Тутс така вівця, як здавався, чи дуже спритний і підступний лицедій. Повсякчасне згадування ним міс Домбі викликало підозру, але разом із тим капітан почував потаємну симпатію до містера Тутса за його відвертість та довір'я і тимчасово втримувався від остаточного присуду, тільки кожного разу, коли той порушував тему, близьку його серцю, мовчки дивився на нього поглядом безмежної мудрості.
— Капітане Джілсе, — випалив, як завжди несподівано, містер Тутс одного дня, — як ви гадаєте, ви могли б подумати над моєю пропозицією і зробити мені втіху бути знайомим із вами?
— Що ж, скажу вам, як є, хлопче, — відповів капітан, вибравши нарешті лінію поведінки. — Я міркую про це.
— Ви дуже люб'язні, капітане Джілсе, — мовив містер Тутс. — Дуже вам вдячний. Слово честі, капітане Джілсе, це буде великим добром, коли ви зробите мені приємність вашим знайомством зі мною.
— Бачите, братику, — тягнув капітан, — я вас не знаю.
— Але ж ви і не зможете пізнати мене, капітане Джілсе, — твердо стояв на своєму містер Тутс, — якщо не зробите мені втіху бути знайомим із вами.
Це зауваження, здається, вразило капітана оригінальністю та силою думки, і він глянув на містера Тутса так, ніби вздрів у нім багато більше, ніж сподівався.
— Добре сказано, хлопче, — схвалив капітан, замислено хитаючи головою. — Добре й вірно сказано. Тепер послухайте. З деяких ваших слів я зрозумів, що ви захоплюєтесь однією прекрасною особою, га?
— Капітане Джілсе! — відповів містер Тутс, енергійно махнувши рукою, в якій тримав капелюх. — "Захоплююсь" — не те слово. Слово честі, ви й уявити не можете, що я відчуваю. Якби мене почорнили і зробили рабом міс Домбі, — я б уважав це щастям. Якби, віддавши всі мої статки, я міг би стати собачкою міс Домбі, я… я… я думаю, тільки те й робив, що махав би хвостом. Як би я був щасливий капітане Джілсе!
Містер Тутс сказав це зі зволожілими очима і, глибоко схвильований, притис до грудей свій капелюх.
— Хлопче мій, — мовив розчулений капітан. — Якщо ви це серйозно…
— Капітане Джілсе! — вигукнув містер Тутс. — У мене таке на душі робиться, і все воно так серйозно, що якби я міг, то заприсягнувся б на розпеченім залізі, на гарячому вугіллі, на розтопленім свинці, на киплячім воску, — на чому завгодно, хай би боліло — тільки б на душі полегшало! — І містер Тутс гарячково роззирнувся по кімнаті, наче шукав якогось досить болючого засобу, щоб здійснити свій жахливий намір.
Капітан зсунув на потилицю свого лискучого капелюха, провів до обличчю важезною рукою — від чого його ніс ще рясніше покрився плямами, — став просто містера Тутса і, зачепивши гачком за вилогу його фрака, звернувся до нього зі словами, що були вислухані з великою увагою й деяким подивом:
— Якщо ви це серйозно говорите, хлопче, — сказав капітан, — то ви гідні милосердя, а милосердя — це найсліпучіший діамант у короні британця, — перегляньте-но конституцію, викладену у "Прав, Британіє", а знайдете, то це й буде та хартія, про яку янголи-хоронителі весь час виспівували. Тримайтеся! Ваша ото пропозиція захопила мене зненацька. А чому? Бо, розумієте, що я в цих морях ходжу сам, не маю супутників і, може, й не хочу мати. Увага! Ви перший сигналізували мені щодо однієї молодої леді, в якої ви зафрахтовані. Ну, якщо нам з вами тримати спілку, то цієї молодої особи ми ні називати, ні згадувати не повинні. Тим називанням хтозна-якої шкоди ще можна наробити, і тому я це ставлю на якір. Розумієте мене як слід, братику?
— Даруйте мені, капітане Джілсе, — відповів містер Тутс, — якщо я не завжди можу встежити за вашою думкою. Але, слово честі, капітане Джілсе, я… це дуже важко — не згадувати міс Домбі. Їй-богу, мене так страшно тут тисне! — містер Тутс патетично торкнувся обома руками своєї манишки, — вдень і вночі, аж здається, ніби хтось на мені сидить.
— Я виклав свої умови, — сказав капітан, — якщо вони заважкі для вас, братику, — а таке може бути, — то обійдіть їх, одчалюйте і бувайте здоровенькі!
— Капітане Джілсе, — відповів містер Тутс, — сам не знаю чому, але після того, що ви сказали мені, коли я був тут уперше, я… по-моєму, мені буде приємніше думати про міс Домбі у вашому товаристві, ніж говорити про неї в чиємусь іншому. Отже, капітане Джілсе, якщо ви дасте мені втіху бути знайомим із вами, я буду щасливий пристати на ваші умови. Тільки я хочу бути чесним, капітане Джілсе, — і містер Тутс забрав назад уже простягнену руку, — тож мушу сказати вам, що не думати про міс Домбі мені не під силу, і обіцяти вам цього я не зможу.
— Хлопче мій, — сказав капітан, в очах якого містер Тутс значно підріс після цього щиросердого зізнання. — Думки людські, як вітер, і поручитись за них не може ніхто. А в нашій умові йдеться про слова.
— Коли йдеться про слова, то я, гадаю, можу поручитися.
І містер Тутс тут же подав капітанові руку, а капітан ласкаво й великодушно офіційно потвердив, що ощасливлює його своїм знайомством. Містерові Тутсу явно відлягло від серця, і він так радів своєму щастю, що хихотів нестямно цілий вечір, аж до відходу. Капітан, своєю чергою, теж був не проти опинитись у ролі покровителя і лишився надзвичайно, вдоволений з власної розважності й передбачливості.
Та хоч яка розвинута була в ньому ця остання прикмета, а того ж вечора його чекала несподіванка, та ще й з боку такого щирого й простосердого хлопця, як Роб-Точильник. Цей простодушний хлопець, що попивав чай за одним столом з капітаном і, чемно схиляючись над чашкою і тарілочкою, скоса поглядав на свого хазяїна, який, натягнувши окуляри, з великими труднощами і з не меншою повагою читав газету, раптом порушив мовчанку і сказав:
— Ой! Вибачте, капітане, — але вам часом не потрібні голуби? Потрібні, сер?
— Ні, хлопче, — відповів капітан.
— Бо я хотів би збутися їх, капітане, — пояснив Роб.
— Що-що? — скрикнув капітан, ледь підвівши свої кущуваті брови.
— А те, що я, з вашого дозволу, йду від вас, капітане.
— Ідеш? Куди ж це? — спитав капітан, витріщившись на нього поверх окулярів.
— Як? Ви не знали, що я збираюся йти, капітане? — облудливо посміхнувся хлопець.
Капітан поклав газету, зняв окуляри і прикипів очима до дезертира.
— Атож-бо, капітане, і я оце попереджаю вас. Я думав, що ви, певно, вже знаєте, — сказав Роб, потираючи руки, й підвівся. — Мені було б дуже на руку, коли б ви могли якнайскорше знайти собі когось, капітане. Боюся, що до завтрашнього ранку вам не вдасться нікого знайти, — як ви гадаєте, сер?
— То ти свій прапор збираєшся зрадити, хлопче? — мовив капітан, добре роздивившись його обличчя.
— Ох, як це тяжко, капітане, — вигукнув вразливий Роб, що миттю почувся ображеним і обуреним, — коли хлопець чесно попереджає, а на нього дивляться вовком і називають зрадником.