— Коли наступного разу братимете цицьку, треба, щоб вам добре витерли рот.
Сержант наставив багнета.
— Скажеш ти мені нарешті, куди йдеш, паршивцю?
— Пане генерал, я йду до лікаря. Моя дружина збирається родити, — сказав Гаврош.
— До зброї! — гаркнув сержант.
Гаврош миттю оцінив своє досить-таки скрутне становище. Візок його підвів, візок має й виручити.
І в ту саму мить, коли сержант був готовий кинутись на Гавроша, підштовхнутий з усієї сили візок із розгону вдарив його в черево й відкинув у рівчак; рушниця розрядилась у повітря.
На крик командира солдати висипали з вартівні й відкрили безладну стрілянину, що тривала довго і знищила кілька віконних шибок.
Тим часом Гаврош, не чуючи під собою ніг, дременув назад і зупинився тільки за п’ять або шість вулиць звідти; сівши на тумбу, він нашорошив вуха і став дослухатися.
Потім обернувся в той бік, звідки чулася шалена стрілянина, і лівою рукою зробив "носа", а правою тричі постукав себе по потилиці. В цей виразний жест паризькі безпритульники вклали усю французьку іронію, й він надзвичайно живучий, бо існує вже півстоліття.
Проте веселий настрій Гавроша затьмарила тривожна думка:
"Я тут помираю зо сміху, я тут стрибаю від радості, але з дороги я збочив. Тепер треба буде накинути добрячого гака. Та дарма! Аби тільки вчасно повернутись на барикаду!"
Бігцем Гаврош вирушив у дорогу.
"На чому ж я зупинився?" — почав він пригадувати на ходу.
І знову заспівав своєї пісні, раз у раз пірнаючи в чорні тунелі вулиць:
Існують ще тюремні ґрати,
Існує в світі кабала,
Існує кривда і хула…
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Вам зась народ замордувати!
Лавина гніву з гір пішла
І лад неправедний змела!
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Тремтять у Луврі супостати,
Тремтить монархія гнила,
Що нас за горло узяла…
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Злетів з престолу Карл Десятий!
Такі-то робляться діла,
Коли у нас мете мітла!
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Збройна сутичка Гавроша з вартою не залишилася без наслідків. Візок було захоплено в полон, а п’яного заарештовано. Згодом військовий суд злегка покарав його як співучасника заколоту. А старі буржуа кварталу Тампль ще довго згадували про Гаврошеву пригоду: "Нічний напад на вартівню біля Королівської друкарні".
Частина п’ята
Жан Вальжан
Книга перша
Війна між чотирма стінами
1. Перед світанком
Під наглядом Анжольраса повстанці трудилися всю ніч. Барикаду не тільки полагодили, а й зробили вищою на два фути. Увіткнуті між кругляками залізні прути стриміли, наче списи. Майстерно викладений редут зовні скидався на непрохідні хащі, а всередині був гладенький, мов стіна.
Сходи з кругляків давали змогу підійматись на барикаду, як на мур фортеці.
Всюди навели лад: нижню залу розчистили від усього зайвого, кухню перетворили на лазарет, поранених перев’язали, зібрали розсипаний на столах та підлозі порох, відлили кулі, понабивали патрони, наскубли корпії, розподілили всю наявну зброю, прибрали уламки й трупи.
Убитих склали стосом у вуличці Мондетур. Там було четверо національних гвардійців. Анжольрас звелів відкласти їхні мундири.
Він порадив усім поспати дві години. Анжольрасова порада була рівнозначна наказу, а проте виконали його тільки троє або четверо бійців. Фейї використав ці дві години для того, щоб вишкрябати на стіні навпроти шинку напис:
"ХАЙ ЖИВУТЬ НАРОДИ!"
Ці три слова, виколупані цвяхом, ще можна було прочитати в 1848 році.
Три жінки скористалися з нічного затишшя і знайшли притулок у якомусь сусідньому будинку. Повстанці зітхнули з полегкістю.
Більшість поранених могли й хотіли битися. П’ятьох тяжко поранених поклали на матрацах у кухні. Серед них було два солдати муніципальної гвардії — їх перев’язали в першу чергу.
У нижній залі лишилися тільки Мабеф під своїм чорним покривалом та Жавер, прив’язаний до стовпа.
Дишель омнібуса, хоч і пошкоджений кулями, ще був досить міцний, і Анжольрас, який був хазяїн своєму слову, прив’язав до цього держална прапор — закривавлений сюртук старого Мабефа.
Їсти було нічого. За шістнадцять годин перебування на барикаді п’ятдесят чоловіків знищили вбогі припаси шинку. Доводилося миритися з голодом.
У льоху виявили п’ятнадцять щільно закоркованих пляшок. Незважаючи на ремствування, Анжольрас наклав заборону на ці пляшки і, щоб ніхто не посмів зазіхнути на них, звелів поставити їх під стіл, на якому лежав Мабеф.
О другій ночі зробили перекличку. На барикаді ще лишалося в строю тридцять сім бійців.
Почало розвиднятися. Загасили смолоскип, який горів у заглибині між кругляками. Відгороджений барикадою закутень вулиці був огорнутий сутінню і здавався палубою напівзатонулого корабля. Повстанці снували там, немов чорні привиди. Над цим зловісним згустком темряви здіймалися сірі стіни мовчазних будинків, угорі біліли димарі. Небо забарвилось у ясно-блакитний колір. У височині з радісним щебетанням ширяли птахи. На даху будинку, що стояв у тилу барикади й був обернутий на схід, заграв рожевий відблиск. Вранішній вітерець ворушив сиве волосся вбитого, чия голова звисала зі слухового віконця четвертого поверху.
2. Світло дня і морок безнадії
Анжольрас вирушив на розвідку. Він вийшов вуличкою Мондетур, скрадаючись попід стінами.
Слід сказати, що повстанці були сповнені надії. Відбивши нічну атаку, вони не сумнівалися, що легко утримають барикаду й удень. З презирливою усмішкою чекали вони вранішнього штурму. До того ж вони сподівалися на підмогу. З притаманним французам оптимізмом вони ділили наступний день на три фази: о шостій ранку "відповідно оброблений" полк перекинеться на їхній бік; опівдні весь Париж повстане; увечері вибухне революція.
Дзвін Сен-Меррі й далі бив на сполох, не змовкаючи від учорашнього дня. Отже, друга барикада досі трималася.
Всі чутки та здогади передавалися від гурту до гурту веселим і грізним шепотінням, схожим на дзижчання бджіл у розтривоженому вулику.
З’явився Анжольрас, що повернувся зі своєї сміливої прогулянки в похмуру навколишню темряву. Якусь мить він слухав цей жвавий приглушений гомін, схрестивши руки й притуливши долоню до уст. Потім, свіжий і рожевий у промінні світанку, сказав:
— Уся армія Парижа в бойовій готовності. Третина її загрожує цій барикаді. Через годину нас атакують. Що ж до народу, то вчора він бунтував, але сьогодні не ворушиться. Немає чого чекати, немає на що сподіватися. Жоден полк, жодне передмістя не виступить нам на підмогу. Нас покинули напризволяще.
Анжольрасові слова урвали гомін і справили на людей те саме враження, яке справляють на бджолиний рій перші краплі дощу. Всі заніміли. Запала могильна тиша, в якій, здавалося, витала смерть.
Але ця мить тривала недовго. З гурту, що стояв у найтемнішому закутні, хтось викрикнув Анжольрасові:
— Нехай і так! Піднімімо барикаду на двадцять футів і залишимося тут усі. Присягнімось клятвою мерців, що республіканці не зраджують народ, навіть коли народ лишає їх напризволяще!
Ці слова розвіяли гнітючу хмару тривоги, і їх вітали гучними вигуками.
Так і лишилося невідомим, хто їх викрикнув. Певне, якийсь простий робітник, забутий і непримітний герой, той великий незнайомець, котрий завжди з’являється у хвилину народження нового суспільного ладу, щоб на мить уособити в собі народ та Бога, сказати вирішальне слово і знову поринути в морок.
Того самого ранку, 6 червня 1832 року, подібний заклик пролунав і на барикаді Сен-Меррі. Він увійшов у історію і згадувався на суді: "Прийдуть чи не прийдуть нам на підмогу — яка різниця! Загинемо тут усі до останнього!"
Отже, обидві барикади сполучалися духовно, хоч і були на відстані.
3. На п’ять менше, на одного більше
Після того, як незнайомець закликав "присягнутись клятвою мерців", що республіканці не зраджують народ, з усіх горлянок вихопився урочистий і грізний вигук:
— Хай живе смерть! Залишимося тут усі!
— Навіщо ж усі? — заперечив Анжольрас. — Позиція в нас вигідна, барикада надійна. Захищати її зможуть і тридцятеро чоловік. Нема потреби приносити в жертву сорок.
— Бо ніхто не захоче звідси піти, — відповіли йому.
— Громадяни! — вигукнув Анжольрас, і в його голосі прозвучало майже роздратування. — Республіка не така багата людьми, щоб віддавати їх на марну згубу. Якщо від когось обов’язок вимагатиме піти звідси, він повинен скоритися своєму обов’язку.
Серед повстанців почувся невдоволений гомін.
— Легко сказати — ідіть звідси! — вигукнув із натовпу чийсь голос. — Барикаду оточено.
— Тільки не від Центрального ринку, — сказав Анжольрас. — Вуличка Мондетур вільна, і через вулицю Проповідників можна дістатися до ринку Невинних Немовлят.
— А там тебе й схоплять, — зауважив інший голос із натовпу. — Наскочиш на патрульний загін національних гвардійців, і вони відразу помітять чоловіка в блузі й кашкеті. "Звідки йдеш? З барикади? Ану покажи руки! Від тебе тхне порохом. Розстріляти!"
Анжольрас, не відповівши, торкнув Комбефера за плече, й обидва увійшли до нижньої зали шинку.
Не минуло й хвилини, як вони вийшли на вулицю. Анжольрас ніс чотири мундири національних гвардійців, які він звелів відкласти, Комбефер — портупеї і ківери.
— У цих мундирах, — сказав Анжольрас, — можна змішатися із солдатами й пройти. Тут якраз на чотирьох. І він кинув мундири на землю.
Ніхто й не поворухнувся. Тоді слово взяв Комбефер:
— Майте жалість, — сказав він, — адже йдеться про ваших жінок. Про матерів, які гойдають колиску й оточені купою дітлахів. Ви хочете скласти голови? Я теж цього хочу, повірте, але я не хотів би, щоб навколо мене заламували руки жінки. Помирайте, коли ви так вирішили, але не вбивайте своїх близьких. Подумайте про біляві голівки дітей і про сиві голови батьків. Той, хто своєю працею годує родину, не має права жертвувати собою. Це означало б покинути сім’ю напризволяще. Послухайте мене: ті, в кого є родини, нехай потиснуть нам руку й ідуть собі, а ми впораємося тут і самі. Піти звідси важко, я знаю, для цього потрібна мужність. Але чим важче, тим більша заслуга. Друзі, подумайте, що настане завтра, — ви не доживете до цього завтра, але ваші рідні доживуть. І скільки випаде їм на долю страждань! Уявіть собі веселе дитинча з рожевими, мов яблука, щічками, яке белькотить, лепече, сміється; ви знаєте, що з ним станеться, коли його покинуть? Я бачив одного такого малого.