Водночас вона бачила і всі труднощі, які стояли на шляху наших воїнів. їм треба було подолати укріплені береги річок Деркул, Євсуг, Айдар, Борова, залізницю Старобільськ — Ста-нично-Луганська, нарешті самий Донець.
Передовий танковий загін, до якого вийшла Катя, вже дві доби був одірваний від своєї частини, яка прямувала за ним кілометрів через п'ятнадцять. Просуваючись на захід, загін подавив усі пункти опору противника, що траплялись по дорозі, зайняв кілька хуторів і сіл, а між ними й те саме село, куди, за вказівкою Йвана Федоровича, мала була вийти Катя.
Танк, у якому їхала Катя, вдень був у головному дозорі й брав участь в атаці на відомі їй висоти. Головний дозор, несподівано натрапивши на вороже укріплення, відкрив гарматний і кулеметний вогонь і викликав на себе весь вогонь противника. В цій атаці танк пошкоджено, а командира поранено в голову та в руку.
Вони так віддалились од місця бою, і це вже було так непоправно, що поволі на всіх, крім Каті та водія танка, напала втома й бажання спати, які завжди долають тих бійців, котрі вирвались на спочинок після запалу боїв. Катя відчувала до них жалощі та ніжність.
Так проминули вони кілька населених пунктів. Раптом водій повернувся до Каті й крикнув:
— Наші йдуть!
Вони їхали ввесь час дорогою, а тепер звернули в поле, і водій спинив машину.
Стояла глибока ніч, тишу якої порушували тільки звуки дальніх та ближніх боїв — такі звичні для вуха військової людини. І в цій тиші, все наростаючи й наближаючись, долинало гудіння й скрегіт металевих мас, які сунули назустріч. Водій посигналив приглушеними вогнями фар. Командир танка та баштовий стрілець вилізли з машини, а Катя випросталася в башті.
Мотоциклісти промчали мимо, з'явились танки та бронемашини, що насувались дорогою й степом. Вони сповнювали ніч своїм гуркотінням. Катя затулила рукавицями вуха поверх хустки. Танки, скрегочучи, з різкими вихлопними звуками, котили мимо, масивні та важкі, з темними хоботами гармат,— вони справляли враження могутнє й страшне, ще посилюване пітьмою.
Маленька бронемашина спинилась біля їхнього самотнього танка, з неї вилізло двоє військових у шинелях. Вони вели розмову з командиром танка, кричали у вуха один одному, зрідка поглядаючи на Катю, що стояла в танковій башті. Потім військові в шинелях знову влізли в бронемашину, і вона помчала степом, випереджаючи танковий потік.
Рух танків чергувався з рухом вантажних машин, які везли мотопіхоту. Машини плавно мчали по дорозі. Автоматники поглядали на самотній танк серед степу, осторонь дороги, з якого на них, затуливши вуха рукавицями, дивилась жінка.
Катю приголомшив цей рух важких мас металу і мас людей, які в пітьмі наче злилися з металом. І, мабуть, саме з цієї хвилини до того почуття внутрішнього визволення, яке переживала Катя, додалося й нове почуття, від якого вона довго не могла звільнитись. їй здавалося, що все це бачить, переживає не вона, Катя, а хтось інший. Вона бачила себе збоку, бачила так, як бачать себе вві сні. Вона вперше відчула, що одвикла від цього світу, який линув їй у душу з такою неспогаданою силою. І в калейдоскопі, який охопив її, в калейдоскопі облич, подій, розмов, людських понять нарешті, що поміж ними були й поняття цілком нові, й такі, що їх давно вона вже не вживала,— вона довго не могла знайти саму себе.
Тим дужче їй хотілось бачити Йвана Федоровича, відчувати ііого близькість. її турбота за нього межувала з стражданням. Почуття любові, туги ранило їй серце, і була в тім іще більша безвихідь, бо вона давно забула, що таке сльози.
Червона Армія, з якою стрілась Катерина Павлівна,— це була армія, котра вже знала, що вона — армія-перемож-ниця.
За півтора року війни армія-переможниця не тільки не збідніла в своєму оснащенні, вона стала перед Катериною Павлівною в такій потужності озброєння, яка переважала потужність ворога навіть у ті навіки пам'ятні дні приниження, коли ворог, озброєний усім, що могли йому дати найкращі заводи поневоленої Європи, змітаючи все, котив, невблаганний, по розпеченому донецькому степу. Але ще більше потрясали Катю люди, з якими тепер звела її доля. Так, люди, з якими в калейдоскопічній зміні зустрічалася, стикалась Катерина Павлівна, це вже були люди нового складу. Вони не тільки оволоділи силою нової техніки, вони духовними рисами своїми немовби перейшли в новий, вищий клас історії людства.
Каті боляче ставало часом, що вони, ці люди, так випередили її, аж їй ніколи вже їх не наздогнати.
Танк із цим чудовим "зведеним" екіпажем під командуванням старшого лейтенанта, пораненого в голову та в руку, довіз Катю до штабу танкової бригади, яку вони зустріли на поході. Власне, це був не штаб,— тут були тільки командир бригади з оперативною групою. Вони містились на хуторі, вельми розбитому в бою з противником не далі, як учора вранці.
Молодий вогненноокий полковник з обличчям таким же чорним від безсоння, як і в штабних, що були при ньому, прийняв її в единому цілому будиночку. Він перепросив, що не може прийняти її краще: він сам заскочив сюди на хвилинку і мусить зараз виступати. Все-таки він запропонував Каті затриматись тут і поспати.
— Незабаром сюди прибуде наш другий ешелон, знайдеться кому доглянути й подбати про вас,— говорив він.
У будиночку було жарко. Офіцери примусили Катю зняти кожушок і обігрітись.
Хоч дуже розбитий був хутір, у ньому знайшлося ще багато жителів — здебільшого жінок, дітей і старих. Радянські військові люди, та ще й танкісти, були їм і радістю, і новиною. Жителі збиралися всюди, де з'являлись військові, особливо — командири. Зв'язківці вже тягли й до цього будиночка, і до сусідніх напіврозбитих будиночків телефонний дріт, готуючи все для штабу та його установ.
Катя випила чаю,— це був справжній чай. А за півгодини закритий всюдихід командира мчав її до штабу корпусу. Супроводжував її тепер тільки один сержант-автоматник. І обличчя старшого лейтенанта-танкіста з забинтованою головою, і чорного полковника з вогнистими очима, і ще десятки інших облич зникли з Катиної пам'яті.
Зайнявся морозний ранок, туман обгортав усе довкола. Але десь там, за туманом, вставало сонце,— Катя мчала просто на те сонце.
їхали вони великою грейдерною дорогою, назустріч ішли війська. Коли б не всюдихід, який раз по раз виїздив у степ, укритий неглибоким снігом, Каті не скоро пощастило б дістатися до штабу корпусу. Невдовзі машина переправилась бродом через мілку тут і дуже замутнену річку Камишну, що волочила кришиво снігу, криги й піску, товчених танками, гарматами, які без упину переходили річку, і, мабуть, у багатьох місцях.
Туман трохи порідшав, сонце, на яке можна було дивитись, висіло низько над обрієм. Вздовж усієї річки, на обох її берегах, Катя бачила німецькі укріплення, зайняті тепер нашими військами. Навкруги все було переоране снарядами, танками й тягачами, які виводили на нові позиції важкі гармати.
По той бік річки по дорозі їхати стало ще важче од сили-силенної військ, які посувались на південний захід, та від стрічного руху полонених солдатів окупаційних армій, їх вели й малими групами, і великими партіями. В пропалених шинелях, неголені, брудні, вони сунули по грузькій дорозі чи просто по степу, пригнічені ганьбою поразки й полону. Земля, по якій їх вели, мала на собі страшні сліди заподіяних ними руйнувань. Родючий степ, який століттями годував хлібом, лежав пошарпаний, а села були спалені й розбиті. Там і тут чорніла снасть обгорілих танків, понівечених грузовиків, стирчав хобот підбитої гармати чи косо вивернуте крило літака з чорною свастикою. Скорчені від морозу трупи ворожих солдатів валялись на степу і просто на дорозі, їх нікому й ніколи було прибирати, і танки та важкі гармати сунули по них, плющачи їх у страхітливі оладки.
Люди, котрі йшли в колонах наступу, котрі сиділи в танках, у вантажних машинах, люди, стомлені і водночас натхнеш героїчними та важкими перипетіями битви, що тривала діб десять, битви, в якій вони були переможцями,— люди вже не звертали уваги на трупи ворогів. І лише Катя зрідка поглядала на них з бридливою байдужістю.
А битва, одна з найбільших в історії,— вона була одною з ланок великого розгрому гітлерівських військ під Сталін-градом,— все ширше й могутніше розгорталася в своєму русі на південний захід. В тумані, що вже рідшав, то там, то тут. спалахували повітряні бої, важкі гармати гуркотіли по всьому простору степу, і всюди, куди сягало око, видно було картини велетенських пересувань війська і техніки, продовольства й снарядів, пересувань, які супроводять великі воєнні операції.
До половини дня, що був би вже зовсім ясним, коли б не дими пожеж, які пливли в туманних випарах, Катя прибула до штабу гвардійського танкового корпусу. Це знов-таки був не штаб, а тимчасовий командний пункт командира корпусу, розташований у випадково вцілілій кам'яній залізничній будівлі однієї з станцій на північ од Міллерова. Станційне селище розбили вщент. Але, як і в усіх щойно визволених пунктах, тут насамперед впадало в очі дивне поєднання ще не згаслої бойової напруги з уже налагоджуваним радянським громадським життям.
Першим, кого вздріла Катя поміж військовими на командному пункті, був чоловік, який зразу викликав у її пам'яті мирне життя, й Івана Федоровича, і всю їхню родину, і її, Катину, працю вчительки, а потім скромної діячки народної освіти.
— Андрію Юхимовичу! Любий ви мій!..— 3 цим мимовільним зойком вона кинулась до цього чоловіка і обняла його.
Це був один з керівників Українського штабу партизанів, який понад п'ять місяців тому інструктував Івана Федоровича перед його відходом у підпілля.
— Обіймайте тоді всіх! — сказав худий моложавий геиерал, дивлячись на неї твердими сірими розумними очима в довгих віях.
Катя побачила засмагле жорстке обличчя генерала, акуратно підголені, вже трошки сивуваті скроні і раптом зніяковіла, затулила обличчя руками й похилила голову в теплій темній селянській хустці. Так вона й стояла в кожусі та валянках поміж цими підтягненими воїнами, затуливши обличчя руками.
— Ну от, збентежили жінку! Поводитись не вмієте,— з усмішкою сказав Андрій Юхимович.
Офіцери засміялись.
— Пробачте...— генерал ледве торкнувся тонкою рукою до її плеча.
Вона одвела долоні від обличчя, її очі сяяли.
— Нічого, нічого,— говорила вона.