Ходімо, я розповім усе, поки тебе голитимуть. За мене не бійся. Я знайду мову з натовпом.
— Я не повинен втікати,— ледве вимовив Іпатій.
2
Іпатій благав бога, щоб" сталося чудо, але в пам'яті оживали уїдливі слова Прокопія-ритора, радника Веліза-рія. Справді, чи потрібна молитва-прохання до бога? Про-копій говорив про властиву нещасним віру в чудеса і великі блага в майбутньому. В муках теперішніх бідувань знаходять просвіток на краще в прийдешньому, та без будь-яких підстав. Прокопій твердив, що людиною керує доля. Якщо судилося добро, ніщо не завадить щастю, і явні помилки обертаються на користь. А коли доля не прихильна, най-мудріші задуми приносять тільки шкоду.
— Та де ж воля божа?—спитав Іпатій, підозрюючи єресь у думках ученого.
— Доля визначена богом. Не може бути суперечності між творцем і творінням.
"Судилося бути, то буде,— втішав себе Іпатій, звільняючи совість від необхідності діяти.— Нічого не стається без волі бога..."
Він чув крики, що перемежовувалися багатозначними паузами. Марія переконувала охлос піти, доводила, просила. І знову, наче на іподромі, охлос галасував по складах:
— І-па-тій! Сла-ва! Ба-зи-левс! Сла-ва! Юстиніан провидів майбутнє. Треба скоритися. Іпатій упізнав Орігена, колись із злим збиткуванням
скривдженого Феодорою. Упізнав демарха Манассіоса, патрикія Таціта...
Вітають іменем Великого, Покровителя, Деспота ромеїв. Марія кричить, кричить жінка, яка ніколи не говорила голосно:
— Не віддам мужа, не віддам батька моїх дітей! Змилуйтеся, християни! Ви ведете його на страту! Він загине і ви разом з ним. Пощадіть його і себе!
Його хапають, тягнуть, піднімають, несуть.
На вулиці Іпатія зустріли підняті руки, розкриті роти, викрики захоплення, протяжне, злитне виття сотень-сотень голосів. Іпатія опустили, посадовили в крісло, знову підняли. Він вчепився у підлокітники.
Його несли майже бігом, з непокритою головою. Вітер роздував довге волосся. Йому було холодно, він тремтів.
Натовпи, натовпи, натовпи... Крики оглушували. О, невтомні горлянки плебсу, ошаління звіра-охлосу, який порвав ланцюга. Іпатій ніколи не шукав милостей демосу. Чому його вибрали жертвою — він не розумів. У сум'ятті почуттів він намагався не забути, тільки не забути велику клятву, волю церкви, виказану патріархом, волю Юстиніана.
Немає пуху м'якшого за м'язи носильників. Крісло володаря пливло. Іпатія проносили під арками водогону недалеко від перетину вулиці Палатія з вулицею Меси. Капітолій залишився ліворуч. Похід клином врізався в юрмисько людей на майдані Тавра. Звідси до майдану Костянтина один стрибок. "Який короткий шлях,— скаржився сам собі Іпатій,— якби тисячі стадій..."
І ось він уже на сходах колони Костянтина.
— Вінчати! Вінчати! Хай буде надіта діадема на голову Доброго базилевса Іпатія Благословенного!
Не діадема — знайшовся золотий ланцюг, ним прикували голову бранця Влади до долі Візантії.
Він був уже Добрим, уже Благословенним, базилевс Іпатій. Його вже любили, а чому б і ні? Візантійський демос уперше здійснював природне право самочинного вибору владоносця. Досі такого не бувало. Анастасій одружився на вдові базилевса Зенона — теж спосіб узяти діадему. А як сам Зенон заволодів престолом?.. Хто пам'ятав про це! Хай живе Іпатій, перший базилевс, поставлений демосом.
Чи не обіцяло нове начало кращого життя? З інстинктом справедливості, властивим людям усіх віків і племен, демос міг сподіватися на увагу до себе, міг любити І паті я, як любить людина сотворение своєю рукою.
Отримавши живе знамено, заколот міг перерости в переворот. Найрішучіші, найзухваліші приставали до базилевса. Тут був багато хто з сенаторів. Посідачі пустопорожнього звання почали вірити в надію про воскресіння сенату. В них переворот міг виявити людей, удатних на створення форми нової влади. Та Оріген не бачив ватажків венетів, навіть Вассос, що міг розшматувати власними руками Юстиніана у відплату за соляну монополію, і той пропав.
Учора до Орігена з'явився один із справжнім листом від Хранителя Священних Щедрот Нарзеса: обіцялись забуття бунту і дарча на віллу з орною і садовою землею на п'ятсот югерів, звільнених від податку! Оріген наказав вистежити експлоратореса-вивідача і зарізати його. Обіцянки Палатія, гарантії, клятви... Облуда і брехня!
Влада і переворот схожі на учасників перегонів: зупинися, і тебе випередить найслабша квадрига. Штурмуючи місто, палатійське військо буде побите само, охлос довів свою придатність до оборони.
Прикидаючись, що помирає, Оріген почав з мрії про отруту для Феодори, завершив думками про знищення династії. Він радів кожному кровопивчому нововведенню Юстиніана — чим гірше, тим краще. Нехай процвіте гоніння, нехай гине Сірія, Ліван, розоряється дельта Нілу! Кров взиває до неба. Як логік, Оріген вірив у справедливість.
Та і його бунт захопив зненацька, як та літня буря на Євксінському Понті, котру передбачають лише за чверть дня до початку. Оріген не зумів утримати руку на пульсі демосу.
Коло нового базилевса почалися промови, звичайне са-мовтішання, коли немає організації і плану дій. Третього оратора, який блукав у героїчних нетрях гаданого минулого, Оріген рішуче перебив:
— Базилевс великий і ви, ромеї! Війна! Влада і війна — ось справи найбільшої ваги! Нам потрібні розумні ухвали і тривалі зусилля. Якщо ми зараз підемо на ворога, наша Справа вирішиться коротко і доля наша буде на лезі бритви. То ж не будемо віддаватися випадкові, як гравець — кубикові кості. Спокійно влаштуємо наші справи, і Юстиніан, який сидить у твоєму Палатії, великий базилевсе Іпатію,— твій полонений! Подумайте, ромеї. Адже ненависна влада руйнується сама. І той тиран,— Оріген показав на Палатій,— втрачає сили. Роз'їдений сумнівами, він боїться викликати нове військо. Він сидить, наче рак, що заліз в глухий панцир. У місті є палаци, окрім пала-тійських. Ходімо за Ксиролоф у Плакілліни 1 палаци. Звідти тобі, базилевсе, зручно буде вести війну з тиранами і урядувати імперією. А Юстиніан нехай втікає хоч сьогодні. Нема притулку скинутим базилевсам, нема клаптика землі, де не проклинали б Юстиніана і Феодору.
Простягнувши руки до Іпатія, Оріген вкладав у свій погляд усю силу переконання. Зважуйся ж, зважуйся, порятуй себе і нас!
Іпатій мучився від гострого болю в грудях, як учора, перед дверима свого дому. Чому ніхто, сильний і владний, не візьме його за руку, не накаже так, щоб довелося зігнутися? Тоді порушення клятви, можливо, проститься. Йому було бридке багатоголове чудисько демосу — гидувати ним він, патрикій, мимохідь учився мало не від грудей годувальниці. Демос, що неприємно пахнув, що балакав грубою говіркою, що замішаний, як земля, на крові сотень племен і народів,— був прийнятний тільки в строю війська, під різками профоса. Базилевс-іграшка не матиме й дня спокою. Юстиніан кинув його в харч звіреві, та, можливо, Оріген каже правду? А клятва?
Не розуміючи причини затримки, не чуючи, про що говорять вельможні біля колони Костянтина, демос хвилювався. Маленька краплина терпіння стліла ґнотом без олії. Конвульсія кинула хвилі голів, погрозливих рук:
— На Палатій! На шибеницю Юстиніана! В клоаку
1 Ксиролоф, Плакілліни — палаци на західній околиці Візантії, віддалені від Палатія та іподрому.
Феодору! Переб'ємо найманців! На іподром! На кафізму базилевса! Іпатія на кафізму! На кафізму!
Що інше міг знайти демос? Єдине місце, де плебей іноді усвідомлював себе господарем міста. Де ще могли б зійтися, бачити і чути одні одних майже сто двадцять тисяч чоловік? Трибуни глядачів у дні хвилювання перетворювалися на організацію. Зрозуміле прагнення базилевсів розбити демос на партії. Схильність деяких базилевсів поступатись перед єдністю всіх "глядачів" і навіть їхній частині говорить про розумну обережність, але не про боязливість носителів діадеми.
Іпатій зважився:
— На іподром!
"Ідемо назустріч Долі",— подумав Оріген. З ним було десятків п'ять добре озброєних людей. Ще не встиг він оточити ними базилевса для охорони, як Іпатій сказав комусь на вухо кілька слів. Довірений втонув у натовпі, наче краб у камінні.
/
Єдино Найвеличніший любив персні із сардіонами-сер-доліками за жіночно-людську здатність каменя змінювати свої барви. З волі бога золото зароджується впливом Сонця, срібло — під дією Місяця. Та каменем Місяця називають тільки сардіон. Він уміє бути червонуватим, як Володар ночі, сходячи, і стає білим, як він же в зеніті. Сардіони падають просто з Місяця.
Сьогодні базилиса надягла на палець Найулюбленішого інший перстень з надзвичайно ніжним сардіоном — адже це був її камінь, Камінь Феодори. Подружжя в усьому домовилося, Феодора все зрозуміла із властивим їй одній тонким відчуттям дійсності. Розсталися ненадовго. Юстиніан пішов до себе.
Попереду крокували два. спафарії. Четверо завершували процесію. Напад ззаду вдвічі небезпечніший. Не за своїм звичаєм, Коллоподій додав до невидимої охорони явну.
Успіх кинджала — і долі імперії можуть змінитися. Сьогодні, за стародавнім висловом, Доля іде по лезу бритви. Випадковий погляд на випуклість кубеліса-сокири викликав у Юстиніана думку про таємницю слів. Кубос — кость для гри, кубе — голова, а кубеліс — те, що зносить голову. Мета винахідника сокири — кубеліса була зрозуміла, забутий правитель знав, що робив. Самозближення понять вирішувало страту. Мова греків сповнена дивовижного смислу. Але чого треба Коллоподію?
17 в. і ванов
513
Начальник охорони і розвідки Коллоподій сказав:
— Єдиний, прийшов посланець від Іпатія. Лжебазилевс веде весь охлос на іподром. Така звістка, Божественний.
— Де посланий? — спитав Юстиніан з посмішкою. Сьогодні давно зужитий титул набув значення.
— Він помер.
— Кому він сказав?
— Мені.
Жестом руки базилевс відпустив здогадливого слугу. Події скорялися.
Сьогодні Юстиніан не без наміру обрав ту частину палацу Буколеону, яка виходила в порт. Сановники впали на коліна. Базилевс осінив усіх хрестом.
Мовчанка лежала, наче калюжа під стіною. Та ось і Феодора. У пурпурі, в діадемі. Юстиніан так бажав. Сам він обмежився шерстяною тогою патрикія і десмо-стрічкою для волосся. Він мовив:
— День жадібний до подій. Ми воліємо вислухати думки Наших підданих. Чи залишитися Нам у Палатії? Чи відбути, щоб приборкати охлос іззовні?
Юстиніану доречним тут було слово "охлос".