Але тепер, коли він вернувся, вона сповнилася холодною, затятою ворожістю. Він підвів руку до вусів, але не підкрутив їх, як колись, а тільки потяг донизу.
— Боже!—мовив він.— Якби ти знала, що мені довелось пережити!
— Я рада, що не знаю.
— 3 дітьми все гаразд?
Вініфред кивнула головою.
— Як ти зайшов?
— Одімкнув двері своїм ключем.
— Отже, слуги не знають. Ти не можеш залишитися тут, Монті.
Він коротко й невесело засміявся.
— А куди мені дітися?
— Куди завгодно.
— Поглянь на мене. Ця... ця клята...
— Якщо ти скажеш хоч одне слово про неї,— вигукнула Вініфред,— я зразу ж піду на Парк-лейн і не повернуся!
Раптом він зробив просту річ, але таку невластиву для нього, що Вініфред стало його жаль. Він заплющив очі, ніби кажучи: "Гаразд! Я мертвий для світу!"
— Можеш переночувати,— сказала вона.— Твої речі ще тут. Удома тільки Імоджен.
Він прихилився спиною до ліжка.
— Що ж, усе в твоїх руках,— його власні руки судорожно стислися.— Ох, скільки я пережив. Тобі не треба бити мене щосили — не варто. Я вже настраханий, такий настраханий, Фреді.
Це давнє пестливе ім'я, якого вона не чула від нього багато років, примусило Вініфред здригнутися.
"Що мені робити з ним?— подумала вона.— Господи, що мені робити з ним?"
— У тебе є сигарета?
Вона дала йому сигарету з маленької скриньки, яку тримала напохваті на випадок безсоння, і припалила її. Цей звичний жест збудив властиву їй практичність.
— Налий у ванну гарячої води та помийся. Я принесу тобі білизну в туалетну кімнату. Поговорити можемо згодом.
Він кивнув головою і втупив у неї очі — вони здавалися напівмертвими. А може, це тільки тому, що в нього набрякли повіки?
"Він не такий, як колись,— подумала вона.— Він уже ніколи не буде такий! Але який він буде?"
— Гаразд!— сказав він і рушив до дверей. Він навіть ішов інакше, ніби людина, яка втратила всі ілюзії і має сумнів, чи варто їй взагалі ходити.
Коли він пішов і Вініфред почула, як у ванну потекла вода, вона поклала на ліжко в його кімнаті переміну білизни, потім принесла знизу печива й віскі. Надягши знову пальто й послухавши хвилинку біля дверей ванної кімнати, вона зійшла вниз і вийшла з дому. На вулиці вона постояла вагаючись. Восьма година! Де зараз Сомс: у своєму клубі чи на Парк-лейн? Вона попрямувала до Парк-лейн. Повернувся! Сомс завжди цього боявся, а вона — інколи сподівалася. Повернувся! Так схоже на нього; блазень, та й годі — з'явився і каже: "А ось і ми!" Пошив у дурні всіх: і суд, і Сомса, і її саму! А проте, спекатися того суду, втекти від чорної хмари, що нависла над нею та її дітьми! Яка полегкість. Але як змиритися з його поверненням? Та жінка спустошила його, запалила у ньому таку пристрасть, якої вона ніколи не могла збудити, на яку взагалі вважала його нездатним. Ой як це боляче! Її себелюбного, самовпевненого блазня, якого вона ніколи по-справжньому не хвилювала, захопила й висотала інша жінка! Ганьба! Страшна ганьба! Негоже, непристойно прийняти його! А проте вона сама домагалася, щоб він повернувся; тепер суд, мабуть, змусить її жити з ним! Він залишився її законним чоловіком — суд не стане її тепер слухати! А йому, певна річ, потрібні тільки гроші, щоб мати вдосталь сигар і лавандової води! Цей запах! "Зрештою, я ще не стара,— подумала вона,— ні, ще не стара!" Але ця жінка, яка довела його до таких слів: "Ох, скільки я пережив. Я настраханий, такий настраханий, Фреді!" Коли Вініфред підходила до батьківського дому, ці суперечливі почуття усе ще кипіли в її душі, але форсайтівська натура без упину доводила їй: хоч би там що, а він її власність, яку вона повинна оберігати від усіх на світі. З такими думками вона переступила поріг Джеймсового дому.
— Містер Сомс? У своїй кімнаті? Я піду до нього; не кажіть, що я тут.
Брат саме перевдягався. Вона застала його біля дзеркала, він зав'язував чорну краватку з таким виглядом, ніби зневажав її кінці.
— Добридень!— сказав він, побачивши її в дзеркалі.— Що сталося?
— Монті!— відповіла Вініфред голосом, сповненим холодного розпачу.
Сомс рвучко повернувся.
— Що?!
— Вернувся додому!
— Попалися у власну пастку!— пробурчав Сомс.— Якого біса ти не дозволила мені заявити про жорстоке поводження? Я ж тобі казав, що цей спосіб надто ризикований.
— Ох, не треба говорити про це! Що мені тепер робити?
Сомс відповів глибоким-глибоким зітханням.
— Ну, що?— нетерпляче запитала Вініфред.
— Чим він виправдовується?
— Нічим. Один його черевик протерся на носку.
Сомс подивився на неї.
— Ну, певне!— сказав він.— Прогуляв усе дощенту. Тепер усе почнеться знову. Боюся, це доведе нашого батька до могили.
— А може, пощастить приховати це від нього?
— Неможливо! Він носом чує усяку біду.— І Сомс замислився, заклавши пальці за сині шовкові підтяжки.— Треба знайти якийсь законний спосіб відкараскатися від нього,— пробурмотів він.
— Ні!— вигукнула Вініфред.— Вдруге я не зроблю такої дурниці. Краще вже помиритися з ним.
Вони дивилися одне на одного. Серця їхні були переповнені вщерть, але вони не могли висловити своїх почуттів, бо обоє належали до справжніх Форсайтів.
— Де ти його залишила?
— У ванній,— і Вініфред гірко засміялася.— Він привіз лиш одне: лавандову воду.
— Заспокойся!— сказав Сомс.— На тобі лиця немає. Я поїду з тобою.
— Яка з цього користь?
— Нам треба дійти з ним якоїсь згоди..
— Згоди! Все буде так само, як і раніше. Тільки-но він очуняє, знову почнуться карти, тоталізатор, пиятика і...
Вона змовкла, пригадавши вираз обличчя свого чоловіка. Обпікся хлопчик, обпікся. А може...
— Очуняє?— перепитав Сомс.— Хіба він хворий?
— Ні. Обпікся, та й годі.
Сомс узяв із стільця жилетку і надів її; потім вдяг сюртук, побризкав одеколоном хусточку, причепив ланцюжок від годинника й сказав:
— Нам не щастить.
І, заклопотана власною бідою, Вініфред відчула до нього жаль, наче цими трьома словами він відкрив глибину свого горя.
— Я хочу побачити маму,— сказала вона.
— Вона, певне, з батьком у спальні. Піди тихенько в кабінет. Я її приведу.
Вініфред обережно зійшла сходами вниз у маленький темний кабінет, де красувався Каналетто, надто сумнівний, щоб його можна було повісити в якійсь іншій кімнаті, та ще чудова збірка судових звітів, до яких ніхто не торкався вже багато років. Вона стала спиною до щільно запнутих брунатних завіс, уп'явшись очима в порожній камін, і стояла нерухомо, аж поки зайшла мати в супроводі Сомса.
— Ох, ти ж моя бідненька!— сказала Емілі.— У тебе такий змучений вигляд! Як підло він з тобою повівся!
В сім'ї у них так пильно остерігалися виявляти інтимні почуття, що Емілі здавалося просто неможливим підійти до дочки і обняти її. Але від її м'якого голосу, від її ще повних плечей, які біліли крізь дороге чорне мереживо, віяло розрадою. Закликавши на поміч гордість, Вініфред, щоб не засмучувати ще дужче матір, сказала якнайневимушенішим голосом:
— Все гаразд, мамусю. Нема чого хвилюватися.
— Я не розумію,— сказала Емілі, звертаючись до Сомса,— чому Вініфред не може сказати йому, що вона подасть на нього в суд, коли він не забереться геть із її дому. Він узяв її перли, і якщо він не привіз їх назад, цього цілком досить.
Вініфред посміхнулася. Всі вони тепер почнуть нав'язувати їй свої поради й пропозиції, але вона вже знала, що робитиме,— нічого. З кожною хвилиною її дедалі дужче охоплювало почуття, що вона здобула якусь перемогу: відстояла свою власність. Ні! Якщо вона захоче покарати його, то зробить це вдома, без свідків.
— Ну що ж,— сказала Емілі,— ходімо спокійно до їдальні, пообідаєш з нами. А батькові я сама розкажу.
І, коли Вініфред дійшла до дверей, вона вимкнула світло. Тільки тоді вони побачили, яка небезпека чигає на них у коридорі.
Там, приваблений світлом із кімнати, де ніколи не вмикали світла, стояв Джеймс, закутаний у жовтувату шаль з верблюжої шерсті, так що здавалося, ніби його посріблена голова була відокремлена від його ніг у модних штанях смужкою пустелі. Він стояв точнісінько, як чорногуз, та ще й з таким виразом, наче бачив перед собою жабу занадто велику, щоб її проковтнути.
— Що тут діється?— запитав він.— "Розкажу батькові?" Ви ніколи нічого мені не розказуєте.
З несподіванки Емілі заніміла. До батька підійшла Вініфред. Вона стиснула його закутані безпорадні руки й сказала:
— Монті не збанкрутував, тату. Він лише повернувся.
Всі троє думали, що зараз станеться катастрофа, і були раді, що Вініфред тримає його за руки, але вони не знали, яке цупке коріння в цього старого, схожого на привид Форсайта. Його гладенько поголені губи й підборіддя якось дивно скривилися, а довгі сріблясті баки дивно настовбурчилися. Потім він промовив з гідністю:
— Він зажене мене на той світ. Я знав, що так воно й буде.
— Не треба хвилюватися, тату,— спокійно сказала Вініфред.— Я примушу його поводитися як слід.
— Ет!— відповів Джеймс.— Ану зніміть із мене цю штуку. Мені жарко.
Вони розмотали шаль. Він повернувся і твердою ходою рушив у їдальню.
— Я не хочу супу,— сказав він Уормсонові й сів у крісло.
Всі теж посідали — Вініфред і досі в капелюшку. Уормсон поставив четвертий прибор. Коли він вийшов, Джеймс запитав:
— Що він привіз?
— Нічого, тату.
Джеймс придивився до свого відображення в ложці.
— Розлучення!— пробурмотів він.— Яке безглуздя! Що я хотів сказати? Треба було мені призначити йому утримання з умовою, що він не повернеться до Англії. Сомсе, піди запропонуй йому це.
Пропозиція здалася такою доречною й простою, що навіть сама Вініфред здивувалася, коли сказала:
— Ні, якщо він уже повернувся, я не буду його проганяти. Хай тільки поводиться як слід — оце і все.
Всі подивилися на неї. Давно було відомо, що Вініфред має мужню вдачу.
— В тих краях,— мовив Джеймс не до ладу,— мабуть, повно бандитів! Подивися, чи немає у нього револьвера. І без цього не лягай спати. Слід було б послати з тобою Уормсона, хай би переночував у домі. Я сам поговорю з ним завтра.
Вони були зворушені цією заявою, а Емілі мовила заспокійливо:
— Твоя правда, Джеймсе. Ми не дозволимо ніяких витівок.
— Ет!— похмуро промимрив Джеймс.— Я нічого не знаю.
Цієї миті з'явився Уормсон з рибою, і розмова перейшла на інше.
Коли зразу після обіду Вініфред підійшла до батька, щоб поцілувати його й сказати йому на добраніч, він подивився на неї таким запитливим і стривоженим поглядом, що вона промовила якнайвеселіше:
— Любий таточку, все буде гаразд; не хвилюйся.