Ясек сміявся теж і, підскочивши до Настки, хотів її обняти, але одна з дівчат підставила йому ногу, і він простягся на весь зріст на землі і довго не міг підвестись, бо всі його штурхали.
— Та дайте ви йому спокій, годі вже! — заступилась Юзя, допомагаючи хлопцеві підвестись. Ясек, хоч і недотепа, все ж таки був хазяйський син та ще й рідня їй по матері.
Потім стали гратися в піжмурки. Ясекові зав'язали очі, поставили його проти ґанку, і дівчата, мов зграйка горобців, розлетілися в усі боки. Він погнався за ними, розчепіривши руки, кожну мить натикаючись на тин чи на стіну. Почувши сміх, він кидався в той бік, але спіймати кого-небудь з дівчат було нелегко, вони кружляли навколо, мов ластівки, навмисно зачіпаючи його, і в дворі знявся такий тупіт, наче дорогою гнали цілий табун лошат, а вереск, крик, регіт лунали на все село.
Присмерк густішав, догоряла заграва, та забавам не було кінця. Раптом за повіткою голосно закудкудакали кури, і Юзя помчала туди.
Під повіткою стояв Вітек, ховаючи щось за спиною, а Гульбасів синок присів за плугами, і тільки обличчя його біліло в темряві.
— Нічого, Юзю, нічого...— бурмотів Вітек зніяковіло.
— Ви курей Душили! Он пера ще літають!
Ні, ні, я тільки в одного півня кілька пір'їнок з хвоста висмикнув, мені для мого птаха треба. Але півень не наш, не наш, Юзю! Це Гульбасяк приніс свого...
— Покажи! — суворо наказала Юзя.
Вітек кинув до її ніг напівживого півня, начисто обскубаного.
— Так, мабуть, не наш,— сказала вона, хоч без пір'я важко було вгадати, чий півень.— Ану, покажи свою чудасію!
Вітек виніс на світло вже зовсім готового півника, виструганого з дерева й обліпленого тістом, в яке були натикані пера. Півник був зовсім, як живий, тим більше що голова з дзьобом була взята від справжнього півня і надіта на паличку. Птах був прикріплений до пофарбованої в червоний колір дощечки, так майстерно приладнаної до маленького возика, що коли Вітек торкнув довгий дишель, півник став танцювати й піднімати крила. А Гульбасяк закукурікав замість нього так, що кури озвалися з сідал.
— Господи! Скільки живу, такого чуда не бачила! — Юзька присіла навпочіпки біля півня.
— Гарний, га? Добре я зробив, Юзю? — спитав Вітек з гордістю.
— Ти його сам зробив? І все своєю головою придумав? — Юзя отямитись не могла від подиву.
— Сам! Єндрек мені тільки приніс живого, а я все сам, Юзю!
— Господи, дерев'яний, а, мов живий, рухається. Давай покажемо його дівчатам! От здивуються! Покажи, Вітеку!
— Ні. Завтра підемо з ним по хатах після обливання, тоді й побачать. Його ще треба кілочками обгородити, щоб не полетів.
— Ну, гаразд. Дай коровам сіна і приходь до хати майструвати, там тобі світліше буде.
— Прийду, от тільки на село ще треба збігати.
Юзя повернулась на ґанок, але дівчата вже скінчили гру й почали розходитись. Вечоріло, у хатах спалахнули вогні, на небі вже де-не-де з явились перші зорі, а з полів дихало вечірньою прохолодою.
Всі жінки повернулися з міста, тільки Ганки не було.
Юзя приготувала смачну вечерю: борщ з ковбасою і картоплю, политу шкварками. Рох уже чекав, діти просили їсти, і в кімнату раз у раз заглядала Ягна, тож Юзя заходилася подавати на стіл, і в цю мить зайшов тихенько Вітек і підсів до паруючої миски. Він чогось дуже розчервонівся, їв мало і руки в нього так тремтіли, що ложка цокала об зуби. Не доївши, він знову кудись побіг.
Юзька перехопила його на подвір'ї біля хліва, коли він набирав у полу куртки картоплю, приготовану для свиней, і суворо зажадала пояснень.
Вітек всіляко викручувався, брехав, але кінець кінцем признався:
— Я відібрав у ксьондза свого лелеку!
— Господи милостивий! Матір божа! І ніхто тебе не бачив?
— Ніхто. Ксьондз поїхав, собаки побігли на кухню жерти, а лелека стояв на ґанку. Мацюсь усе підгледів і прибіг мені сказати! А я лелеку Петрековим каптаном накрив, щоб він мене не дзьобнув, і поніс у схованку. Тільки ні словечка нікому, Юзю, золотенька! За тижденьдругий я приведу його до хати. Ось побачиш, як він походжає по ґанку. Ніхто й не впізнає, що це той самий; тільки ти не кажи нікому!
— Ну, от ще! Коли ж я про тебе що казала? Але як ти на це зважився?
— Я своє забрав. Казав, що не подарую, от і забрав! Не для того я його приручав, щоб інші ним тішилися! — гукнув Вітек і побіг кудись у поле.
Він повернувся досить швидко і примостився біля печі разом з дітьми — докінчувати півника.
У кімнаті було якось сонно й сумно. Ягна пішла до себе, Рох сидів на ґанку з Билицею — той уже куняв.
— Ідіть додому, там вас пан Яцек чекає,— пошепки сказав йому Рох.
— Мене чекає? Пан Яцек? Біжу, біжу... Мене?.. Ну, ну! — забелькотів вражений Билиця, відразу прочумавшись.
Він пішов, а Рох залишився на ґанку і, шепочучи молитву, дивився кудись у ніч, у неосяжну глибину небес, що мерехтіла зоряним сяйвом. Нижче, над полями, вже сходив рогатий місяць, простромлюючи темряву ріжками.
Один за одним згасали в хатах вогні, мов очі, зімкнуті сном; навколо розливалося безгоміння, пройняте тихим тремтінням листя та глухим, далеким плескотом струмка. Тільки в мельниковому домі ще світилися вікна: там веселилися до пізньої ночі.
А в хаті Борини було тихо, всі полягали спати й загасили світло, тільки в печі, де стояли горщики з вечерею, ще жеврів жар. У кутку рипів цвіркун... Рох усе ще сидів біля хати, дожидаючи Ганку. Майже опівночі на мосту біля млина застукотіли копита, і незабаром у двір в'їхала бричка.
Ганка була якась сумна й мовчазна. Вони повечеряли, і коли Петрек пішов на стайню, Рох зважився спитати:
— Ну, бачила чоловіка?
— Авжеж, півдня з ним просиділа. Він здоровий і духом не занепадає, наказав вам кланятись. Бачила я й інших... Їх мають випустити, але ніхто не знає, коли... І в адвоката, що на суді захищатиме Антека, я теж побувала...
Вона не сказала Рохові того, що каменем лежало в неї на серці, але, розповідаючи про різне, таке, що не мало нічого спільного з Антеком, раптом заплакала й затулила обличчя руками. Сльози текли в неї поміж пальцями,
— Я прийду завтра вранці. Відпочинь, розтрусило тебе, мабуть. Хоч би це не пошкодило тобі!
— Е, краще, коли б я здохла, щоб не мучитися більше! — вихопилося в Ганки.
Рох тільки головою похитав і пішов, не сказавши й слова; чути було, як він надворі зацитькував собак, щоб не гавкали, та заганяв їх у конури. Ганка одразу ж лягла біля дітей, але заснути не могла, хоч була дуже зморена. Антек зустрів її, мов надокучливу собаку!.. Все, що вона привезла, їв із смаком, гроші взяв, не питаючи, звідки вони, і навіть не пожалів її, змучену далекою дорогою.
Вона розповідала йому, як веде господарство, а він не похвалив її, навпаки, за дещо навіть сердито вичитував. Про всіх на селі розпитував, а про власних дітей і не згадав! Вона прийшла до нього з серцем, сповненим кохання, що так жадало його ласки: адже вона йому шлюбна дружина, мати його дітей... а він навіть не приголубив її, не поцілував, не спитав про здоров'я... Він поводився, як чужий, і на неї дивився, як на чужу, не дуже й слухав те, що вона розповідала. І під кінець вона вже не могла говорити, жаль її душив, сльози, а він ще нагримав на неї, щоб не приїжджала сюди ревти! Господи! Як вона не вмерла на місці! За всю її тяжку надсильну працю, за всю турботу про його добро, за все, що вона терпить заради нього,— ніякої нагороди, ні слова ласкавого, ні слова втіхи.
— Господи, будь милосердний до мене, допоможи, бо не витримаю! — благала вона, зариваючись обличчям у подушку, щоб не збудити дітей. Кожна її кісточка тремтіла від болю, від гіркого упослідження і страшної образи.
Вона цілий день повинна була стримуватись при Антекові та й тут, на людях, теж, і аж тепер у відчаї дала волю сльозам і гіркій розпуці, що краяла їй серце.
Назавтра, у великодній понеділок, день почався ще ясніший, ще дужче скупаний у росі, ніж учора, повитий блакитною імлою, але весь пронизаний сонцем і якийсь напрочуд веселий. Птахи співали голосніше, теплий вітер пробігав по деревах, і вони ніби шепотіли молитву; люди вставали радісно, розчиняли навстіж вікна й двері, виходили подивитися на світ божий, на заврунені молодою зеленню садки, на всю цю безкрайню землю у весняному уборі, в іскристих росах, в радісному сяйві сонця, на поля, де вже хвилювала під вітром озимина, мов ледь жовтава, збрижена ріка, розливаючись до самих хат.
Люди вмивалися на подвір'ях, перегукувались через садки; з коминів уже шугав дим, по стайнях іржали коні; рипіли ворітниці; носили зі ставу воду; ішла на водопій худоба; кричали гуси. А коли вдарили у дзвони і їхні могутні голоси загули, розлилися по всьому селу, по полях, по далеких лісах, голоси людей залунали ще гучніше, ще швидше й радісніше застукотіли серця.
Хлоп'ята вже бігали з порскавками і обливали всіх, ховаючись за деревами біля ставу, обливали не лише прохожих, а й кожного, хто тільки виходив на поріг хати, отож стіни були мокрі й біля хат сріблилися калюжі.
Закипіло на всіх вулицях і подвір'ях — гамір, регіт, біганина, бо вже й дівчата взяли участь у забаві; вони ганялися одна за одною по садках, а через те що серед них було чимало й дорослих, вони хутко порозганяли усіх хлоп'ят і так розпустувалися, що на Ясека Незграбу, коли той з пожежним шлангом підстерігав Настку, напали Бальцерківни, всього облили, та ще й зіпхнули у ставок, всім на посміховисько.
Зазнавши від дівчат такої ганебної поразки, розлючений Ясек покликав на допомогу Петрека — Борининого наймита,— і вони удвох влаштували засідку Настусі, та так спритно, що вона відразу потрапила до них у лапи; потягли її до криниці й здорово скупали, а вона верещала не своїм голосом. Потім разом з Вітеком, Єндреком Гульбасом і ще кількома старшими хлоп'ятами спіймали Марисю Бальцеркову і так облили, що мати з дрючком прибігла визволяти її. Тоді підстерегли біля тину Ягну і теж скупали з голови до ніг. Навіть Юзьку не помилували, хоч як вона благала, і та з плачем побігла скаржитись Ганці.
— Скаржиться, а сама радісінька, очі так і блищать!
— І мене, капосні, до нитки промочили! — весело гукала Ягустинка, вбігши в хату.
— Хіба ці шибеники кого-небудь поминуть! — обурювалась Юзя, переодягаючись у все сухе, але все ж таки не стерпіла, вийшла на ґанок, бо вулиці аж гули від вереску й біганини.