до кінця цієї справи! Ну ось лиснули вогні в Сен-Марі. Розумію ваше полегшене зітхання, мосьє, бо після видовища в Пуату я сам був занепокоєний, поки не побачив, нарешті, цих вогнів.
Розділ XXXIV
СТУКАЄ СМЕРТЬ
Тільки-тільки займалося на світ, коли четверо розвідників підійшли до воріт замка, але, хоч і рано ще було, всі поселенці з сім'ями вже попрокидались і дивилися на величезну пожежу, що бушувала на південь від них. Де Катіна, проштовхавшись крізь юрбу, прожогом кинувся нагору до Аделі, яка вже спускалася до нього вниз. Обоє, зустрівшись на середині сходів, упали в обійми одно одному з невиразними вигуками щирого кохання, яких не можна й описати Вкупі, обійнявшись, вони ввійшли у величезну їдальню, де старий де ла Ну з сином, стоячи коло вікна, розглядали велично-тривожне видовище, що розкривалось перед ними.
— Ах, мосьє, — промовив старий вельможа з придворним поклоном, — щиро радий бачити вас знову під моєю покрівлею. Я задоволений не тільки ради вас самих, але й ради очей вашої чарівної дружини, які, коли вона дозволить сказати це мені, старому, занадто прекрасні, щоб, псуючи їх, видивлятись цілими днями на ліс, сподіваючись побачити когось, хто вийшов би звідти. Ви пройшли сорок миль, мосьє, і, безперечно, стомились і зголодніли Коли ви цілком відпочинете й заспокоїтесь, я попрошу вас зіграти зі мною в пікет, щоб дати реванш. Останнім разом мені дуже не щастило.
Але слідом за де Катіна увійшов дю Лю з новинами про загрожуючу небезпеку.
— Вам доведеться провадити іншу гру, мосьє де Сен-Марі, — промовив він. — У лісі шістсот ірокезів, які готують на вас напад.
— Ну от! Ми не можемо порушувати звичок нашого життя через жменьку якихось дикунів, — недбало промовив власник Сен-Марі. — Мушу просити пробачення у вас, де Катіна, що такі люди тривожать вас, коли ви гостюєте у мене в маєтку. Що ж до пікету, мені здається, ваші ходи з короля й валета були більш рискованими, ніж розважними. Коли я востаннє грав з де Данном із Пуату…
— Де Ланні із Пуату і всі його люди по-звірячому забиті, — зауважив дю Лю, — а форт тепер — тільки купа димучих руїн.
Де ла Ну звів брови і, взявши понюшку табаку, постукав по кришці своєї маленької золотої табакерки.
— Я завжди казав йому, що форт візьмуть, коли він не звелить вирубати клени, що доходять до самісіньких стін. Так ви кажете, всі вони перебиті?
— Так, до єдиного.
— А форт спалено?
— Зовсім.
— Ви бачили цих негідників?
— Тільки сліди півтораста чоловік. Потім щось із сотню їх пливло човнами, а бойовий загін з чотирьохсот душ на чолі з Фламандським Метисом пройшов повз нас. Табір ірокезів— за п'ять миль униз річкою, і там їх не менше як шістсот.
— Ви щасливо втекли від них.
— Але їм, навпаки, не пощастило втекли від нас. Ми забили "Рудого Оленя" з сином і підпалили ліс, вигнавши їх з табору.
— Чудово, чудово! — повторював де ла Ну, плещучи своїми красивими руками. — Ви чудово зробили, дю Лю' Я думаю, ви дуже стомились?
— Я не так легко стомлююсь. Я ладен хоч іще раз пройти ту саму дорогу.
— То, може, ви візьмете з собою кілька чоловік і підете в ліс подивитися, що роблять ці негідники.
— Буду до ваших послуг через п'ять хвилин.
— Чи не хочеш і ти піти, Ахілл?
Темні очі й індійське обличчя молодого чоловіка спалахнули радістю.
— Авжеж, і дуже охоче, — відповів він.
— Добре! А поки ви ходитимете, ми все приготуємо тут. Мадам, пробачте, будь ласка, за ці дрібні прикрості, які затьмарюють приємність вашого гостювання. Коли ви вдруге зробите честь завітати до мене, я сподіваюсь, мій маєток буде вже цілком звільнений від цієї наволочі. У нас тут є свої переваги. В річці Рішельє більше риби, а по лісах тут більше оленів, ніж у короля якого завгодно маєтку. Зате, як бачите, у нас є й свої невеликі невигоди. Прошу пробачити: мені треба оглянути дещо. Де Катіна, ви досвідчений воїн, і я буду радий вашим порадам. Онега, дайте мені мою мереживну хустку і трость з димчатого янтарю. Подбайте про мадам де Катіна, поки ми з її чоловіком повернемось.
Стояв уже сонячний день. Чотирикутний двір за огорожею кишів стривоженою юрбою, яка тільки що довідалася про погані вісті. Більшість вассалів були колишні солдати й мисливці, що не раз брали участь у сутичках з індійцями, це знати було з їхніх загорілих облич і сміливої постави Вони були сини раси, що спалила більш чи менш вдало, більше пороху, ніж якась інша нація на земній кулі. Побачивши цих людей, коли вони стояли купками, обмірковуючи становище і оглядаючи зброю, ні один полководець не побажав би мати більш загартованих чи більш войовничих солдатів. Тим часом з будиночків, розташованих за огорожею, бігли задихаючись і тягнучи за собою дітей бліді жінки: на плечах вони несли найдорожчі речі з свого майна. Метушня, шамотня, крики дітей, кидання одних клунків і хаплива біганина по інші становили гострий контраст тиші й красі лісу, залитого промінням ранкового сонця.
Загін розвідників під командою дю Лю й Ахілла де ла Ну уже вийшов за огорожу, і ворота, з наказу господаря, були закладені товстими дубовими поперечинами, засунутими в залізні скоби. Дітей примістили в нижній коморі під доглядом кількох жінок; іншим жінкам звеліли стежити за пожежними відрами й заряджати мушкети. Чоловікам зробили огляд; виявилось, що їх усіх п'ятдесят два чоловіки. Їх поділили на загони для захисту палісаду з усіх боків. З одного краю частокіл доходив до річки; тому не було потреби обороняти цей бік, а ще можна було діставати свіжу воду, спускаючи відро на мотузку через огорожу. На березі, під стіною, купчились люди, оглядаючи човни Сен-Марі — дорогоцінний, останній засіб порятунку. Найближчий форт Сен-Луї, був усього за кілька миль вгору річкою, і де ла Ну вже послав туди швидкого гінця _із звісткою про небезпеку. Принаймні, було б куди відступати, коли б стало зовсім погано.
А що це скінчиться погано, було очевидно для такого досвідченого жителя лісів, як Амос Грін. Він лишив Ефраіма Саведжа хропти в глибокому сні на підлозі, а сам, з люлькою в зубах, обходив укріплення, уважно оглядаючи кожну дрібницю. Частокіл був дуже міцний, дев'ять футів заввишки, міцно збудований з дубових загострених кілків, досить товстих, щоб їх не пробила куля. На половині висоти в ньому були прорубані довгі вузькі бійниці, звідки могли стріляти оборонці. Але з другого боку кроків за сто від нього росли дерева, які могли бути прикриттям для нападаючих, а гарнізон був такий нечисленний, що не міг виставити більше як по двадцять чоловік на кожен бік. Амос знав сміливість і навальність ірокезьких воїнів, чув про їх хитрощі й винахідливість, — і обличчя його затуманилось від думки про молоду жінку, приведену сюди ним та його товаришем, і про жінок та дітей, які були в садибі.
— Чи не краще було б відіслати жінок з дітьми вгору річкою? — натякнув він власникові маєтку.
— Я дуже охоче зробив би це, мосьє, так можливо, й зроблю вночі, якщо ми будемо ще живі і небо захмариться. Але зараз я не маю змоги дати їм охорону, посилати ж самих жінок неможливо; адже відомо, що на річці є ірокезькі човни, а береги кишать їхніми розвідками.
— Ви маєте рацію; це було б безумством.
— Я призначив сюди на східний бік вас з товаришами і ще п'ятнадцять чоловік. Мосьє де Катіна, бажаєте командувати загоном?
— Охоче.
— Я візьму на себе південну сторону, бо вона, здається, найбільш небезпечна. Дю Лю може стати на північну, а до річки досить і п'яти чоловік.
— Є у вас харчі й порох?
— Борошна та копчених "вугрів безперечно вистачить до кінця цієї оказії. Погана, правда, їжа, але, любий мій, під час походу в Голландію мені довелось на собі дізнатися, що після бою навіть, вода з рівчака буває смачніша за те фронтиньякське з синьою печаткою, яке ви допомогли мені недавно випити. Що ж до пороху, то у нас його багато..
— Ми не встигнемо зрубати хоч кілька з тих он дерев? — спитав де Катіна.
— Даремно. За лежачими стовбурами ховатись іще зручніше.
— Але, принаймні, слід було б знищити хоч ті кущі, що навколо берези між східною стіною й узліссям. Це. непогане прикриття для застрільників ірокезів.
— Так, їх треба спалити негайно.
— Ні, заждіть, я надумав краще, — сказав Амос. — Ми можемо зробити пастку. Де у вас той порох, про який ви тільки що згадували?
— Дворецький Тер’є роздає його в головному льоху.
— Чудово!
Амос зник і незабаром повернувся з великим полотняним мішком у руках. Він висипав туди пороху, скинув на плечі, відніс у кущі і поклав коло кореня берези, при чому вирізав смужку кори якраз над ним. Потім гіллям та опалим листям замаскував мішок так, що він став схожий на невеликий горбочок. Зробивши пастку, він виліз на огорожу і стрибнув назад у двір.
— Здається, що тепер ми цілком готові зустрінути їх, — говорив де ла Ну. — Хотілось би мені, щоб жінки з дітьми були в безпечному місці! Проте, якщо все піде добре, ми зможемо відіслати їх уночі. Чи не чув хто про дю Лю?
— У Жана слух кращий за всіх нас, ваша світлість, — сказав старик, який стояв біля кутової мідної гармати. — Йому почулись постріли кілька хвилин тому.
— Ну, значить, він зустрівся з ірокезами. Етьєн, візьми-но десять чоловік і рушай до сухого дуба, щоб прикрити відступ, але ні на один крок далі, ні в якому разі. У мене й так мало людей. Ви, де Катіна, може, хочете спати?
— Ні, я не в змозі заснути.
— Тут ми вже більше нічого не можемо зробити. Що скажете про партію-другу в пікет? Карти допоможуть нам провести час.
Вони піднялись у верхню залу, куди прийшла й Адель і сіла біля чоловіка; темнолиця Онега сіла до вікна і, не відриваючись, дивилась у ліс. Де Катіна мало думав про карти; всі думки його були зосереджені на навислій над усіма небезпеці та на жінці, рука якої лежала на його руці. Навпаки, старий вельможа весь поринув у гру, і то стиха лаявся, то хихикав, то посміхався, залежно від того, чи йшла до нього карта, чи ні. Зненацька, серед гри, грянуло два різких удари знадвору.
— Хтось стукає, — скрикнула Адель.
— Це стукає смерть, — промовила індіанка біля вікна.
— Так, так, це дві кулі ударилися в стіну. Вітер відносить звук пострілів. Карти перетасовані. Мені знімати, а вам здавати. Канот був, здається, мій.
— З лісу біжать люди! — закричала Онега.
— Ага! Це стає серйозним! — байдуже промовив вельможа.