Жан Вальжан придивився і при світлі ліхтаря побачив у кінці вулиці веселе юне обличчя.
На вулиці Озброєної людини з’явився Гаврош. Він раз у раз поглядав угору й, здавалося, чогось шукав. Хлопець чудово бачив Жана Вальжана, але не звертав на нього уваги.
Гаврош почав обдивлятися будинки. Він обмацував двері й вікна нижніх поверхів: усі вони були наглухо зачинені, замкнені, взяті на засуви. Дослідивши п’ять або шість фасадів, забарикадованих у такий спосіб, хлопець знизав плечима й вигукнув:
— Чортівня та й годі!
Потім знову став дивитись угору.
Жан Вальжан, попри своє душевне сум’яття, раптом відчув нездоланне бажання заговорити до цього хлопця.
— Чого ти хочеш, малий? — запитав він.
— Я хочу їсти, — щиро признався Гаврош і додав: — Сам ви малий.
Жан Вальжан понишпорив у кишені й дістав п’ятифранкову монету. Але Гаврош, чий настрій мінявся дуже швидко, уже підняв каменюку. Він побачив вуличний ліхтар.
— Гляньте-но, у вас досі горять ліхтарі. Ви не підкоряєтеся правилам, друзі. Ану розтрощімо ту блимавку!
І пожбурив каменюку. Скло з дзенькотом розсипалося на друзки. Світло погасло. На вулиці стало темно, хоч в око стрель.
— Ось так, бабуню вулиця, надівай нічного чепчика, — заявив Гаврош.
Потім обернувся до Жана Вальжана:
— А що то за величезна халабуда в кінці вулиці? Архів? Повалити б оті грубезні колони та скласти з них барикаду!
Жан Вальжан підійшов до Гавроша.
— Бідолаха, — пробурмотів він сам до себе. — Він голодний.
І сунув хлопцеві в руку п’ятифранковик.
Досі Гаврошеві не доводилося бачити зблизька таких великих і блискучих су. Про існування п’ятифранкових монет він знав тільки з чуток і тепер кілька хвилин із приємністю роздивлявся цього "тигра". Потім простяг монету Жанові Вальжану.
— Буржуа, краще я битиму ліхтарі, — гордо заявив він. — Мене не підкупиш. Заберіть вашого хижака. У нього аж п’ять пазурів, але мене він не подряпає.
— У тебе є мати? — спитав Жан Вальжан.
— Певніше, ніж у вас, — відповів Гаврош.
— То візьми ці гроші для своєї матері.
Гаврош був зворушений. Крім того, він помітив, що співрозмовник без капелюха, й це пробудило в ньому довіру.
— То це не плата за те, щоб я не бив ліхтарі? — запитав він.
— Бий скільки хочеш.
— Ви славний дідуган, — сказав Гаврош, опускаючи п’ятифранковик до кишені.
Довіра його зростала, і він поцікавився:
— А ви з цієї вулиці?
— Так, а що?
— Чи не показали б ви мені будинок номер сім?
— А навіщо тобі будинок номер сім?
Тут Гаврош замовк, злякавшись, чи не сказав забагато. Він запустив усю п’ятірню в чуба й обмежився вигуком:
— Просто так!
Несподіваний здогад промайнув у голові Жана Вальжана.
— То це ти приніс листа, якого я чекаю? — запитав він.
— Ви? — здивувався Гаврош. — Ви ж не жінка.
— Лист для панни Козетти?
— Козетти? — пробурчав хлопець. — Справді, там, здається, написано так. Чудернацьке ім’я.
— Листа маю віднести я, — сказав Жан Вальжан. — Давай сюди.
— У такому разі, ви знаєте, що я прийшов із барикади?
— Звичайно, — підтвердив Жан Вальжан.
Гаврош засунув руку в кишеню й дістав згорнутого папірця.
— Ця депеша від Тимчасового уряду, — повідомив він.
— Давай, — сказав Жан Вальжан.
Гаврош підняв записку в себе над головою.
— Ви не думайте, що це любовна цидулка. Її адресовано жінці, але в ім’я народу. Ми, мужики, воюємо, але шануємо слабку стать. У нас не так, як у світському товаристві, де хлюсти посилають записочки тупоголовим кралям.
— Давай.
— Тримайте.
І Гаврош віддав записку Жанові Вальжану.
— Куди віднести відповідь? — запитав той. — До Сен-Меррі?
— От і влучили пальцем у небо! — вигукнув Гаврош. — Цей лист із барикади на вулиці Шанврері. Добраніч, громадянине.
І Гаврош пішов чи, власне, полетів, як випущений на волю птах. Він зник у темряві зі швидкістю гарматного ядра, мовби просвердлюючи в ній дірку. Вулиця Озброєної людини знову стала мовчазною й безлюдною. В одну мить цей дивний хлопець, чимось схожий на тінь і на сновидіння, розтанув у пітьмі між рядами чорних будинків. Можна було подумати, що він зник безслідно, якби за кілька хвилин дзенькіт розбитого скла та лункий удар ліхтаря об бруківку знову не розбудили обурених буржуа. То орудував Гаврош, пробігаючи по Солом’яній вулиці.
3. Поки Козетта й Туссен сплять
Жан Вальжан повернувся до себе з Маріусовим листом.
Він навпомацки піднявся сходами, тихо відчинив і зачинив за собою двері, прислухався, чи не чути якогось шуму, й переконався, що Туссен та Козетта сплять; він почував себе злодієм, руки йому тремтіли, й він мусив опустити в пляшечку із фосфорною сумішшю три або чотири сірники, поки йому пощастило запалити один. Тоді при світлі свічки він сперся ліктем на стіл і розгорнув записку.
Коли людина глибоко схвильована, вона не читає, а ніби ковзає по аркушу поглядом, схоплюючи найістотніше й не помічаючи решти.
У записці, яку Маріус надіслав Козетті, Жан Вальжан помітив тільки слова:
"Я помираю… коли ти читатимеш ці рядки, моя душа вже буде біля тебе…"
У Жана Вальжана потемніло в очах від страхітливої радості. В якомусь очамрінні втупився він у Маріусову записку. Перед його зором постало чудесне видиво — смерть ненависної людини.
Крик дикої радості пролунав у його душі. Отже, всьому кінець! Розв’язка настала раніше, ніж можна будо сподіватися. Істота, яка стала йому на перешкоді, зникне. Цей Маріус помре з власної доброї волі, без будь-якої участі Жана Вальжана. А може, навіть уже помер. Тут Жан Вальжан став гарячково міркувати. Ні, він іще живий. Листа написано з тим розрахунком, що Козетта прочитає його вранці. Після двох залпів, які вдарили між одинадцятою і північчю, більш нічого не було чути; по-справжньому барикаду атакують лише тоді, як розвидниться. Та байдуже, той молодик однаково пропав. Жан Вальжан відчув, що тепер він звільниться від суперника, і перед ним знову відкриється майбутнє. Треба тільки сховати записку. Козетта ніколи не довідається, що сталося з Маріусом. Треба тільки дати здійснитися тому, що має здійснитися. "Той чоловік" не уникне своєї долі. Якщо він досі не загинув, то загине неодмінно. Яке щастя!
Сказавши все це собі подумки, Жан Вальжан спохмурнів.
Він спустився вниз і розбудив воротаря.
Приблизно через годину Жан Вальжан вийшов із дому в повній формі національного гвардійця і при зброї. Воротар легко роздобув у сусідів те, чого бракувало в його спорядженні. Рушниця в нього була заряджена, а сумка — повна патронів. Він рушив у напрямі Центрального ринку.
4. Гаврош трохи перестарався
А тим часом із Гаврошем сталася пригода.
Сумлінно розбивши каменюкою ліхтар на Солом’яній вулиці, він вийшов на вулицю В’єй-Одрієт і, "не зустрівши там собаки", завів однієї зі своїх веселих пісеньок. Співаючи, він не уповільнив ходи, навпаки, пішов вистрибом. Поміж мовчазних будинків задзвеніли такі запальні куплети:
Став чиж у вітті щебетати:
Мовляв, учора Атала
Із чужоземцем в ліс пішла…
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Любов не купиш за дукати,
Любов вражає, мов стріла,
Прилипне — гірше, ніж смола…
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Ходжу неначе по канату,
Там Ліза, онде — Памела,
Котра в полон мене взяла.
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Допоки маю я страждати?
У серці — сум, в очах — імла,
А груди пристрасть пропекла…
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Співаючи, Гаврош водночас розігрував цілу пантоміму. Він корчив найкумедніші гримаси, і його обличчя пересмикувалося, мов дірки подертої білизни, розвішаної сушитись на вітрі. На жаль, він був на вулиці сам-один, і ніхто не міг оцінити його високого хисту. Так пропадають таланти.
Аж раптом він став як укопаний.
Його котячі очі помітили в глибині якихось воріт ручний візок і овернця, що спав у ньому.
Голоблі впиралися в брук, а голова овернця — в передню стінку візка. Він лежав там, скорчившись і звісивши ноги.
Досвідчений Гаврош одразу збагнув, що овернець п’яний. То був вуличний возій, який добряче нализався й тепер міцно спав.
У Гаврошевій голові майнула блискуча думка: "Цей візок дуже згодиться для нашої барикади".
Овернець хропів.
Гаврош обережно потяг його за ноги. І вже через хвилину п’яний так само безтурботно хропів, лежачи на бруківці. Візок було звільнено.
Гаврош, звичний до всяких несподіванок, усе своє завжди мав при собі. Він понишпорив у кишені й дістав клаптик паперу та огризок червоного олівця, поцупленого в якогось теслі.
Він записав:
"Французька республіка.
Візок одержано".
І розписався:
"Гаврош".
Потім засунув папірець у жилетну кишеню овернця, який не переставав хропти, схопився за голоблі й бігцем подався в напрямі Центрального ринку, весело гуркочучи по бруківці.
Зчиняти такий гуркіт було небезпечно. Поблизу Королівської друкарні була вартівня, про яку Гаврош не подумав. Там вартували національні гвардійці. Два розбиті ліхтарі, куплети, виспівувані на повен голос, — цього було занадто для боягузливих вулиць, де всі лягають спати, тільки-но сховається сонце. А вже з годину вуличний хлопчисько біснувався в цьому тихому кварталі, як муха в пляшці. Сержант, що командував загоном, почав дослухатися. Він був чоловік обережний і не квапився вживати заходів.
Оглушливий гуркіт візка урвав сержантові терпець.
— Та їх тут ціла банда! — сказав він. — Ану розвідаймо тихенько.
Було очевидно, що гідра анархії виповзла зі свого лігва й шаленіє у кварталі. Й сержант відважно рушив їй назустріч.
Виїхавши зі своїм візком з вулиці В’єй-Одрієт, Гаврош несподівано зіткнувся з мундиром, ківером, плюмажем і рушницею.
— Овва, таж він тут як уродився! — вигукнув малий, зупиняючись. — Добривечір, пане громадський порядок.
Здивування Гавроша ніколи не тривало довго.
— Ти куди йдеш, голодранцю? — вигукнув сержант.
— Громадянине, — сказав Гаврош, — я ж вас не назвав буржуа. То навіщо ви мене ображаєте?
— Ти куди йдеш, шалапуте?
— Добродію, якщо ви й були чоловіком розумним, то вас вочевидь розжалували.
— Я питаю, куди ти йдеш, поганцю?
— Ви дуже чемні зі мною, пане. А знаєте, вам не даси вашого віку. Вам слід би продати свого чуба по сто франків за волосину. Ви виторгували б аж п’ятсот франків.
— Куди ти йдеш? Чув? Куди йдеш, бандите?
— Пхе, які негарні слова! — відповів Гаврош.