Поки командир з'ясовував, хто вона, Катя розглядала його лице. Командир був зовсім ще молодий. Він стомився смертельно і, видно, так довго не спав, що повіки самі собою злягали на очі йому, він ледве підіймав ці набряклі повіки.
Катя пояснила йому, хто вона й чого йде. Вираз обличчя в офіцера був такий, що все, про віщо вона каже, може бути правдою, а може бути й неправдою. Але Катя не помічала цього виразу, а тільки бачила перед собою його молоде, смертельно втомлене обличчя з набряклими повіками, і сльози знову й знову навертались їй на очі.
З темряви на дорозі виринув мотоцикліст, спинився біля танка й спитав звичайним голосом:
— Що сталося?
З характеру запитання Катя зрозуміла, що мотоцикліста викликали через неї. За п'ять місяців роботи в тилу ворога набула вона звичку помічати такі дрібниці, на які в звичайну пору люди не зважають. Навіть коли б із танка радирували на той пункт, де перебував мотоцикліст, він не міг би прибути так швидко. Яким же способом його викликали?
Тут з'явився й командир другого танка, скинув оком на Катю, і двоє командирів та мотоцикліст, трохи відійшовши, якусь хвилю розмовляли між собою. Мотоцикліст помчав у пітьму.
Командири підступили до Каті, і старший трохи ніяково спитав про документи. Катя сказала, що документи вона може показати тільки вищому командуванню.
Вони трохи постояли мовчки, потім другий командир, ще молодший за першого, спитав баском:
— У якому ж місці ви пройшли? Укріплені вони здорово?
Катя сказала все, що знала про укріплення, і пояснила, як вона пройшла крізь них з хлопчиком десяти років. Вона розповіла й про те, як німці ховали своїх і як вона бачила воронку від нашого снаряда.
— Ага! Ось де один ляснув! Бачив? — вигукнув другий командир, поглянувши на старшого з дитячою усмішкою.
Тільки тепер Катя збагнула, що то була за стрілянина, яку чула вдень, а потім надвечір у Галі в хатині, і яка то дужчала, мов наближалась, а то вщухала: стріляли головні наші танки, атакуючи укріплення противника.
Тепер взаємини з командирами в Каті встановилися дружніші. Вона зважилась навіть спитати командира головного дозору, яким чином він викликав мотоцикліста, і командир пояснив їй, що мотоцикліста викликали світловим сигналом, включивши лампочку в кормовій частині танка.
Поки вони так розмовляли, примчав мотоцикліст з коляскою. Мотоцикліст навіть козирнув Каті,— відчувалося, що він ставиться до неї вже не тільки як до своєї людини, а і як до людини важливої.
З тої хвилини, як вона сіла в коляску, Катю опанувало цілком нове почуття, в якім жила ще кілька днів по тому, коли вийшла до своїх. Вона здогадувалася, що потрапила всього лише в танковий підрозділ, який вирвався вперед, на територію, де ще панує противник. Але сили противника вона вже мала за ніщо. І противник, і все те життя, яким вона, Катя, жила ці п'ять місяців, і труднощі її шляху — все це не тільки лишилось позаду, все це раптом далеко-далеко відсунулося в її свідомості.
Високий моральний рубіж одмежував її від усього, що тільки-но її оточувало. Світ людей, з такими ж, як у неї, почуттями, переживаннями, характером мислення і поглядом на життя обіймав її. І він був такий величезний, цей світ, що в порівнянні з тим світом, де жила вона досі, він здавався просто безконечним. Вона могла їхати на цьому мотоциклі ще день і ще рік, і всюди був він, цей її світ, де не треба таїтись, брехати, робити протиприродні моральні та фізичні зусилля. Катя знову стала сама собою і — назавжди.
Морозний вітер обпікав їй обличчя, а в душі бриніло таке почуття, що могла б вона заспівати.
Мотоцикліст мчав її не день, і навіть не годину,— він мчав її не більше двох хвилин. Він пригальмував, виїжджаючи на місток над припорошеною снігом і, либонь, висохлою за літо річечкою. І в низькій, з положистими краями балочці, утвореній цією річкою, Катя побачила зразу з десяток танків та кілька вантажних машин, що мріли далі по дорозі. В машинах та біля них сиділи й стояли наші автоматники з так званої мотопіхоти,— звичайнісінькі автоматники в зимових шапках і ватянках.
Тут на Катю вже чекали. Тільки-но з'їхав мотоцикліст з містка, до неї підійшли два танкісти в комбінезонах і, підхопивши попід руки, допомогли вилізти з коляски.
— Пробачте, товаришу...— Танкіст, людина вже літня, взяв під козирок, назвав Катю прізвищем тої вчительки з Чира, на яку був у неї фальшивий документ,— пробачте, я повинен виконати цю формальність...
Він зверху вниз освітив її паспорт кишеньковим ліхтариком і тут же повернув.
— Все в порядку, товаришу капітан! — Він обернувся до другого танкіста з обличчям, розсіченим навскоси через лоб, перенісся та ліву щоку,— шрам був свіжий, щойно за-рубцьований.
— Змерзли? — спитав капітан, і з інтонацій голосу, ласкавого, ввічливого, з оксамитними перекатами, і з усієї поведінки його, скромної і в той же час владно-сміливої, Катя здогадалася, що має справу з командиром танкового загону.— І відігріти вас ніколи,— виступаємо. Проте... Якщо не гребуєте...— він невправним рухом важкої руки пересунув із-за спини наперед флягу, що висіла через плече, і витяг затичку.
Катя мовчки взяла флягу обома руками й ковтнула з неї:
— Дякую.
— Ще!
— Ні, дякую...
— Є розпорядження негайно довезти вас до штабу корпусу, довезти в танку,— усміхнувшись, сказав капітан.— Противника дорогою ми, правда, придушили, але зона така,— чорт його знає!
— Звідки ви взнали моє прізвище? — спитала Катя, відчуваючи, як вогнем пропікає її цей ковток розведеного спирту.
— Вас дожидають.
Отже, все це підготував Іван Федорович, її Ваня. їй стало жарко.
Довелося знову розповісти все, що вона знала про укріплення перед селом. Катя догадувалася, що танки підуть зараз брати ці висотки. І справді, поки їй допомагали піднятись на башту і спуститися в холодний танк, величезні розміри якого вона відчула, тільки ставши близько біля нього,— танки моторошно заревли, а автоматники кинулись по машинах.
Екіпаж танка, в якому вона мала їхати, складався з чотирьох чоловік. У кожного з них було своє місце,— Катерину Павлівну вони посадили просто на днище бойового відділення. В тапку було тісно, вона сиділа в ногах командира. З усього екіпажу тільки водій не був поранений.
Командира машини поранило в голову. Обмотана бинтом поверх товстого шару вати голова його не могла прийняти на себе шолом,— командир був у звичайній солдатській шапці. Його поранило ще і в руку: вона лежала на перев'язі, і вій, сам того не помічаючи, дуже оберігав її, щоб не зачепитися за що-небудь, і часом кривився від поштовхів.
Йому та його екіпажеві дуже не хотілося покидати товаришів, і попервах вони холодно поставились до Каті, бо тая винна була в тому, що їх одсилають у тил. Як з'ясувалось, тільки командир і водій танка були з основного екіпажу, двох інших пересадили, зломивши їхній неймовірний опір, з інших танків і замінили здоровими хлопцями з цього екіпажу. В момент, коли Катю підвели до танка, між командиром танка й капітаном відбулась невелика сварка — в тонах, правда, цілком коректних, але в обох був жахливий вираз облич. Одначе капітан з цим не цілком загоєним шрамом через усе обличчя наполіг на своєму. Він використав від'їзд Каті, щоб звільнити загін від поранених.
Проте, коли танк рушив і танкісти роздивилися, що з ними їде молода жінка, вони змінили ставлення до неї. З'ясувалось до того ж, що Катя тільки-но пройшла крізь ті укріплення, які мав оце взяти танковий загін. Танкісти пожвавішали. Все це були молоді хлопці, років на п'ять, на сім молодші за Катю.
Командир танка тут же звелів відкрити "другий фронт",— так називали американську консервовану тушонку. Стрілець-радист мигцем відкрив той "другий фронт" і накраяв хліба велетенськими скибками, і командир лівою рукою запропонував Каті свою флягу. Від фляги вона відмовилась, але з апетитом скуштувала і тушонки, й хліба. Танкісти по черзі припадали до командирової фляги і в танку встановились цілком дружні стосунки.
Вони мчали так швидко, як тільки могли. Катю кидало з боку на бік. Раптом баштовий стрілець, що стояв у відкритому люку, присів і, сливе припавши губами до вуха командирові, сказав:
— Товаришу старший лейтенант, не чуєте?
— Почалось? — хрипко спитав командир танка і торкнув ногою плече водія.
Водій загальмував. Стало тихо, і в тій тиші всі почули часту артилерійську стрілянину. Звуки ці, сповнивши ніч, долітали з того боку, звідки прийшла Катя.
— Еге, немає у фріців освітлювальних ракет! — задоволено сказав баштовий стрілець, знову виставивши голову з танка.— Наші добре йдуть, я спалахи бачу...
— Дай погляну!
Старший лейтенант, помінявшись місцем із баштовиком, обережно виставив свою забинтовану голову. Поки він дивився, танкісти, забувши про Катю, викладали всякі припущення щодо ходу справи й знов жалкували, що вони не в своїх танках.
Командир обережно втяг забинтовану голову в танк,— вираз обличчя в нього був просто хворобливий. Проте він не міг забути, що тут Катя, й негайно припинив цю розмову. Але Катя бачила-таки з його обличчя, як гірко йому, що він не може зараз піти в бій. Він навіть мусив дозволити всім по черзі поглянути, що там діється, перед тим як вони рушили далі.
Загалом усі вони помітно занепали духом. Але Катерина Павлівна була жінка кмітлива і взялась розпитувати танкістів про бойові діла. За скреготом машини розмовляти було трудно, і вони кричали. Спогади знов розпалили їх. З їхніх плутаних оповідань Катерина Павлівна склала собі першу приблизну картину бойових дій у тій смузі, куди вона потрапила.
Радянські танкові частини форсували залізницю Вороши-ловград — Ростов на великій дільниці між Розсошшю та Міллеровим і вибили німців з їхнього оборонного рубежу на річці Камишній, а далі на північ, у районі села Новомарков-ки, вийшли навіть до верхів'я річки Деркул. Німецькі частини, відступаючи, похапцем перетворювали вододіл між Камишною та Деркулом, зокрема ті висотки, повз які пощастило пройти Каті, на передній край оборони. Новий рубіж пролягав через Лимарівку, Біловодськ, Городище — місця, де оперували тепер загони під керівництвом Івана Федоровича, і до самого Дінця, де перебувала база Митя-кинського загону. Катя, добре знаючи ті краї, тільки тепер 8могла оцінити всю силу вдару радянських військ.