Розорлива для землеробів епібола і синона були винайдені при Анас-тасії, але по-справжньому застосовані Юстиніаном. Податковий прес чавив не так жорстоко за правління Анастасія. Суди судили справедливіше. Легко зрозуміти, що коли дні безвладдя не змогли висунути кандидата на престол, звістку про появу небожа Анастасія можна було зрозуміти, як вихід, як знахідку. Але яким же чином ця звістка поширилася із швидкістю степової пожежі?
Колишній центуріон Георгій, що став досить відомим під прізвиськом Фарбувальник, та його друг Гололобий були розбуджені криком:
— Іпатій базилевс! Іпатій скинув ослоподібного! Ходімо до дому Іпатія!
Вчора на іподромі Фарбувальник втратив три чверті свого загону. Глум над Юстиніаном ослабив серця. Поширилася думка, що далі робити майже нічого: Юстиніан утік. З Фарбувальником залишилося чоловік до сорока. "Мої іпасписти" — так він охрестив їх, по-дружньому жартуючи. В Октогоні під ноги Фарбувальника потрапило кілька тарелей і чаш. Срібло купило всім сердечну гостинність в одній дешевій таверні поблизу майдану Бика. Господар був радий відвідувачам, які в тривожні дні платили не погрозами. В низьку і темну залу вели шістьом сходинок. Спали покотом на соломі, якою взимку, щоб було тепліше, застилають підлоги візантійських таверн.
Прокинувшись, Фарбувальник схопився. З відчинених дверей вниз тік струмок холодного повітря. Крик віддалявся.
Іпатій? А чому б і не він! Фарбувальник розбуркував тих, хто досі не зміг виспати вчорашнє вино. Господар таверни з двома слугами ніс кошики з хлібом, дерев'яні таці з холодною свининою і телятиною, розпечатані амфори. Поверталася лихоманка "бунту. Давилися шматком. Нехай буде новий базилевс. Один бог у небі, одне сонце гріє. В домі — господар, у сім'ї — батько. Іншої влади не буває. Змінити базилевса, життя стане кращим. Хоча б тому, що він не помститься за бунт. Хоча б тому, що він побоїться долі попередника. Хоча б тому, що новий ще нікого не скривдив. Небіж Анастасія? А це ж уже зовсім непогано. "Я повернуся у військо",— думав Георгій Фарбувальник. "Я піду за Фарбувальником",— думав Гололобий. Кожен бачив краще, ніж сьогоднішній день.
Худий, довгорукий і по-особливому спритний у своїй справі, господар квапився догодити гостям. Він усміхався,
ланявся, запобігав, називаючи кожного найдобрішим, най-люб'язнішим, наймудрішим, найпрекраснішим, найщедрі-шим... Щонайкращі якості і в щедрому достатку висипалися з його язика, мов добірний горох з лотка. Звичайно ж, він візьме на збереження все срібло — це чудові речі, великої ваги, великої ціни. Христос свідок, він усе збереже, від нього не буде ніякої облуди, трійця свята бачить, так, так, він годуватиме, поїтиме, даватиме притулок благородним людям, він запам'ятає кожного, годі переступити поріг, щоб отримати все бажане... Даремно, їй-право, даремно великодушний начальник нагадує про розправу за невірність. Нехай спитають усе місто, тут ніколи не обдурили християнина.
З тупотнею, брязкаючи зброєю, зіштовхуючись щитами, загін Фарбувальника вибрався на вулицю. В таверні стало порожньо. Холодні потоки надвірного повітря розмішували застояний сморід людських випарів, кислого вина. Господар відчував гнітючу втому, він не спав уночі, розтривожений усвідомленням лиха. Ледве тримаючись на ногах, господар вибрався нагору і опустився на камінь біля входу. Він пам'ятав заколоти при Анастасії, пам ятав різню, влаштовану благочестивим Юстином після смерті Анаста-сія. Нічого немає доброго в житті. Бог милостивий, він відпустить жалюгідні гріхи жалюгідного чоловіка. Господар, скорчившись під кожушиною, ворушив губами. Так, грішний, грішний, брехав багато, обманював, викручувався, обдаровував збирачів податків — і це гріх, за словами духівника; втаював прибутки — ще гірший гріх, але не вбивав, не відбирав торбу в жебрака, не грабував — господи, ти бачиш! — і в юдиному гріхові не грішний, не зраджував, не доносив — ти знаєш, господи! А от тому, що недавно пробіг, проголошуючи Іпатія-базилевса, йому не проститься, юді. Двонога нишпорка. Палатійська, чи Євде-монієва, чи ще там чиясь, ти все бачиш, господи!
Господар таверни знав кількох таких. Марно не проминає життя, нехай і занапащене на прислужування першому зустрічному. Око вчиться само знаходити, його вже не обдуриш байдужим поглядом, недбалим виглядом. Шпиги всі однакові, навіть дивно, як люди не вміють їх розпізнавати. Юди не змінюються, такі ж самі були при Зеноні, при Анастасії. Нині їх набагато більше. Колись, бувало, цілий тиждень мине, поки між тими, що пили і вгамовували голод, з явиться шпигун. Він їсть, і п'є, і говорить, і слухає навіть, здається, як і всі. А проте людська сліпота дивовижна! Тепер без таємного нагляду не минало й дня, до самого бунту. Часто одразу дві, три нишпорки труться біля столів, ведуть розмови, збивають на небезпечні балачки, прикидаються, підбурюють. А ти, господарю, знай, та мовчи...
То чому ж юди самі сьогодні проголошують противника Юстиніана? Ба, для нової заслуги. Справа Юстиніана пропала, базилевси відходять, а шпигуни служать новим. Сьогоднішнього юду господар пам'ятає з років Анастасія. Краще не думати про діла Влади. Хай припиниться бунт. Скільки бід, скільки нещасть!.. А найманцям-варварам дуже радісно безкарно мордувати і грабувати ромеїв.
Нічними злодіями пробиралися Іпатій з Помпеєм до будинку, що належав старшому небожеві базилевса Анастасія. Бунтівне місто не бажало спати. Брати поступалися дорогою, швидко і лякливо притискалися до стін. Перед якоюсь процесією вони метнулися в провулок і перечекали, поки протече натовп, гомінкий, верескливий, р/озцяткова-ний димним світлом смолоскипів.
"Ні, ні, я не зроблю нічого, щоб привернути до себе увагу,— думав Іпатій, так він вирішив у своїй душі.— Нехай вершить Доля, я не буду опиратися, і тільки, і тільки, не більше, ні, ні!" Забувшись, Іпатій заговорив на весь голос.
— Що з тобою? — злякано спитав Помпей.
— Га? Нічого, нічого...
Ще недавно вулиці були небезпечними через злочинства розбійників. У страху перед щоденними грабежами та убивствами жителі з настанням темноти тільки з крайньої потреби показувалися з будинків. Багатії виходили з численним почтом з клієнтів і слуг, озброєних, на жаль, тільки дрючками, бо справжня чи саморобна зброя була заборонена підданим. А бідні — грабіжники не гребували нічим і ніким — віддавали себе на божу милість.
— Напевне, напевне, тепер усі злодії та вбивці знайшли собі інше заняття,— пошепки втішав себе та брата Іпатій.
"Ох, чому Божественний, який усе знає, бачить, в усе проникає, не дав нам охорони..."—але таке Іпатій міг ледь-ледь та дуже обережно подумати, не більше.
Кволий, опираючись на кволого, брати без пригод дісталися до будинку Іпатія. Родове володіння від вулиці захищав мур, складений на вапні з важкого тесаного каміння. Для піших було залишено вхід не більше трьох чвертей завширшки. Масивні двері без щілини приставали до вирізів порога й одвірків.
Дві сірі постаті лякливо горбилися. Ще є час втекти, як Пробус, сховатися, зникнути. "Та куди дінешся від бога, розгніваного брехливою клятвою! Куди підуть від зору його?.." Намацавши молоток на ланцюзі, Іпатій опустив його з силою, що налякала його самого. Він завмер у здивуванні: прожито майже півстоліття, але вперше він сам доторкнувся до молотка власних дверей. Так, з тієї хвилини, як покликав базилевс, багато що діялося вперше. Всередині грудей, де пристанище душі, кололо й боліло. Біль віддавав у плечі. Це було теж уперше.
Сторож відповів одразу ж. Упав один засув, другий, забряжчав ланцюг. У сторожовій ложі горіла олійна лампада перед іконою Богоматері Влахернської. Сторож поцілував володаря в плече, знайшов руку, квапливий, щирий у радості. Порівняно з багатьма і в розумінні свого часу Іпатій був добрим чоловіком.
— Замкни двері, двері! —нетерпляче крикнув Іпатій, охоплений раптовим гнівом. Він ледве не вдарив надокучливого.
Брукованим двориком бігли назустріч. Чому так швидко?
Іпатія м'яко й ніжно обняли.
— Повернувся, повернувся! Я так чекала, я так боялася! Ходімо ж, ходімо ж, слава Христу! Але ти тремтиш, ти хворий? Ти потрапив у воду! Свята Пріснодіво!
Марія, мати його дітей, була відома місту своєю душевною чистотою і розумом. "Небесне благословіння" — так звали Іпатієву дружину домочадці, клієнти, раби, вся родина патрикія. Не він, Марія була справжнім господарем Іпатієвих володінь.
— Але чому ти тут? Я просив тебе покинути місто в такий тривожний час. Я гадав, ти на віллі, з дітьми,— казав Іпатій.
— Не думай про дітей, вони на віллі, з ними нічого не станеться. Я не могла бути там, так далеко від тебе. Я повернулася сюди, я чекала, я одразу зрозуміла — ти!
За звичкою Іпатій не заперечив. Він не признавався, але й справді йому стало добре, жаль, тільки на коротку мить, коли її руки торкнулися до нього.
Іпатій прокинувся перед світанком, пригнічений таємницею, невпевнений, збаламучений сумнівами у справжність подій. Він не розумів, що сталося, навіщо? Непоправне...
Та де Марія, чому її немає поруч? Іпатій зайшов у малу молільню, з'єднану зі спальнею коротким переходом. Невгасима лампада освітлювала суворий лик Христа Пан-тократора.
Іпатій шепотів слова молитви, зерна чоток просковзували в пальцях. Він просив допомоги, щоб його обминуло гірке випробування. Він знову бачив уві сні голуба і яструба. "Боже, хай не дістанеться мені чаша сія..."
Дружина порушила його усамітнення.
— На вулиці збирається все більше й більше людей. Вони питають тебе. Перші прийшли, коли ти ще спав.
— Чого ж вони хочуть? — спитав Іпатій з удаваною байдужістю. Чотки впали на підлогу. Тепер Іпатій чув — день настав.
— Усе готове,— сказала Марія, не відповідаючи на запитання чоловіка,— ходімо швидше!
— Що готове?
Марія пояснила із звичною шаною до чоловіка: йому і діверу наготували туніки рабів з бурої шерсті, пояси, суми з хлібом, гроші. Зараз голярі знімуть у них волосся на правій скроні, легко пофарбують обличчя й руки.
— Тебе тоді не впізнати, тільки я вгадаю тебе, коханий! Я випущу вас обох через затильний вихід для рабів. З вами підуть Павло й Андрій, вони вже чекають. Ви пройдете ворітьми Харисія. За стіною вони наймуть чи куплять коней.