Початкова прихильність, усвідомлення незвичного притягання перетворювалися тоді дуже часто на ненависть, що проявлялася в моральному побитті камінням та спробах забруднити того, від кого вони занадто рано багато чого очікували.
Ніхто не доклав зусиль для справедливої самоперевірки, яка б мала показати, що Чужинця, який керується в житті іншими поглядами та ідеалами, використовували ті, хто до нього примазався, а сам він нікого не використовував, як намагалися вони переконати себе та інших у гіркоті за нездійсненість бажання зручного життя. Сліпо відповідали на прояви дружелюбности безглуздою ненавистю й ворожістю – так само, як це чинив Юда.
Але Чужинець на Землі мусив усе терпляче зносити, адже це було лише цілком природним наслідком його буття, доки людство жило в облуді. Таке переживання принесло, одначе, водночас для нього й необхідне загартування, що поступово лягло як броня на його повсякчасній готовності допомогти – і так розверзлася прірва між ним та людством... через завдані йому душевні рани, які роз'єднали його з людьми, – і тільки цілковита зміна людства може їх загоїти. Ці завдані йому рани утворили відтоді прірву, навести міст через яку спроможна лише та людина, яка цілковито прямує дорогою Божих Законів. Вона єдина може слугувати мостом. Кожна інша мусить розсипатися на друзки у прірві, бо для переходу немає жодного іншого шляху. А зупинка перед ним призведе до знищення.
У точно визначену годину вже перед закінченням цього важкого часу навчання відбулася зустріч із тією супутницею, котра, як частина його, разом із ним повинна подорожувати крізь земне життя, аби, згідно з Божественним Призначенням, співпрацювати у великому Завданні. Вона, сама чужинець на Землі, у власному пізнанні радісно пішла за Божою Волею, щоб вдячно розкритися у Ній.
Тоді лише настав час для покликаних, які на служіння Богові склали колись свою обітницю вірности! Задоволення їхнього прохання було старанно виконано. Вчасно здійснилося інкарнування на Землі. Під надійним керівництвом їх було по-земному споряджено для цього завдання всім, чого потребували для його здійснення. Це було їм піднесено, даровано так очевидно, що вони не могли це розглядати інакше як дар, як запоруку для години здійснення їхньої колишньої обіцянки. Своєчасно встановили вони з Посланцем контакт через його Слово, потім також особисто... але багато хто з них хоча й передчував клич, відчував незвичне в душі, однак у своїй земній ході дозволив так обплутати себе чисто земним і частково навіть темрявою, що не зміг знайти сил перебороти себе для істинного служіння, задля якого йому й було дозволено перебувати в цей великий час на Землі. Деякі, напевно, проявили слабку волю до здійснення, все-таки земні помилки утримали їх від нього. Були, на жаль, і такі, котрі ступили на шлях призначення, однак від самого початку для себе при цьому шукали насамперед земної вигоди. Навіть дехто із серйозно охочих очікував, що той, кому вони мали служити, їм мусив прокласти шлях до здійснення, а не навпаки. Лише декотрі, окремі, виявилися справді такими, що були здатні врости у своє завдання. Цим у годину здійснення було надано десятикратну силу, тож прогалини вже не залишалися відчутними, і вони у вірності своїй були здатні зробити навіть більше, ніж на те був би спроможний великий гурт. —
Із сумом дивився Чужинець на Землі на спустошення в лавах покликаних. Це був один із найгіркіших досвідів для нього! Скільки він навчився, скільки через людей сам вистраждав... перед цим останнім фактом він стояв, не розуміючи, бо не знаходив для відмови жодного виправдання. На його думку, покликаний, якого на задоволення його прохання було умисно ведено та інкарновано, не міг бути здатний ні до чого іншого, як до найрадіснішого відданого виконання свого завдання! Для чого ж прийшов він інакше на Землю! Навіщо був надійно захищений аж до години, коли його потребуватиме Посланець! Усе йому було тільки даровано заради його необхідного служіння. Тому сталося так, що Чужинець, коли зустрів першого з покликаних, цілком йому довіряв. Він бачив у них тільки друзів, які взагалі не могли мислити, відчувати і діяти інакше, як у найнепохитнішій вірності. Це було адже найвищим, найціннішим, що могло випасти на долю людини. Йому не спадала на думку можливість, що й покликані за час їхнього очікування можуть стати нечистими. Для нього було незбагненним, що людина за такої Милости спроможна по-блюзнірськи втратити й змарнувати справжню мету свого земного буття. Вони з притаманними їм помилками здавалися йому такими, що лише дуже потребують допомоги... Тож уразив його жах усвідомлення якнайжорстокіше, коли він мусив пережити, що людський дух і в таких надзвичайних випадках ненадійний і виявляється не гідним найвищої Милости навіть за найвідданішого духовного керування!
Приголомшений, побачив він раптом перед собою людство в його невимовній неповноцінності, гріховності. Воно стало йому огидним.
— — —
Ще гнітючіше лихо впало на Землю. Щодалі чіткіше проявлялася нестійкість хибних споруд усієї попередньої діяльности людей. Очевиднішим ставало свідчення їхньої неспроможности. Все при щораз більшій заплутаності поступово ставало хистким, окрім лиш одного: людської зарозумілости у претензії на власне уміння.
Саме вона розквітла пишніше, ніж будь-коли, що було навіть природним, оскільки зарозумілість усякчас потребує ґрунту обмежености. Зростання обмежености мусить призвести до пишного розростання зарозумілости.
Пристрасть до значущости розрослася до гарячкової судомности. Чим менше могла дати людина, чим дужче в неї перелякано волала про звільнення душа, яка занадто добре передчувала падіння, тим настирливіше в хибній потребі врівноваження прагнула вона зовнішньої земної мішури. Людських відзнак. Якщо ж люди часто в годину спокою нарешті відчували сумнів у самих собі, то бажали лише тим ревніше хоча б як обізнаними прославитися. За будь-яку ціну! Так рухалося це стрімко донизу. У страхітливому усвідомленні прийдешнього краху зрештою намагалися одурманити себе – кожен за родом своїм – і давали змогу нечуваному бігти так, як воно й бігло. Він заплющував очі перед загрозливою відповідальністю.
"Мудрі" люди, проте, віщували час пришестя сильного Помічника у скруті. Більшості з них хотілось, одначе, аби таким Помічником визнали його самого або, якщо йому була притаманна скромність, когось із їхнього найближчого кола.
"Віруючі молилися до Бога про допомогу у звільненні від безладу". Але виявилося, що ці земні людці вже у своєму проханні в очікуванні здійснення внутрішньо намагалися ставити Богові умови, за яких вони хотіли мати такого Помічника, який би відповідав їхнім поглядам. Так далеко заходять плоди земної обмежености. Люди могли вірити, що Посланець Божий має за потребу наряджатися в земну мішуру! Очікують, що він мусить зважати на їхні такі обмежені земні думки, аби завдяки цьому стати визнаним ними, здобувши таким чином їхню віру, їхню довіру. Яка нечувана зарозумілість, яка самовпевненість прихована вже в одному цьому факті! Зарозумілість у годину здійснення буде дощенту розтрощено разом з усіма тими, хто в дусі віддавався такій ілюзії! —
Тоді закликав Господь Свого Слугу, котрий як Чужинець ішов по землі, щоб він заговорив, передав Послання всім, хто його жадає!
І ось знання "мудрих" виявилося хибним, молитви віруючих несправжніми, бо вони не відкрилися Голосу, який прийшов з Істини, і тому він міг бути розпізнаний лише там, де в людині краплина Істини не була засипана через земну помилковість, владу інтелекту і все те, що здатне відтіснити дух людський від правильного шляху та призвести до падіння.
Він міг пробудити відгук лише там, де прохання надходило від справді смиренної чесної душі.
Клич пролунав. Куди він досягав, там спричиняв неспокій, розбрат. Однак у місце, де на нього серйозно чекали, він приніс мир і щастя.
Темрява прислухалася, неспокійно заворушилась і згустилася ще щільніше, важче, чорніше навколо Землі. Вороже шипіла вона вже тут і там угору й сичала з ненавистю на лави тих, хто хотів відгукнутися на поклик. Щодалі вужчими й вужчими колами кружляла вона навколо тих покликаних, котрі через відмову мусили зануритися в темряву, якій вони таким чином добровільно простягли руку. Їхня колишня обітниця прив'язала їх духовно міцно до Посланця, притягнула до нього в годину здійснення, яка вже наближалася, тим часом їхні помилки, одначе, діяли затримуючи і відштовхували від нього, бо через них будь-який зв'язок зі Світлом став неможливим.
Із цього знову міг виникнути лише міст для ненависти, для суцільної ненависти темряви до всього Світлого. І так зробили вони ще тяжчим шлях страждання Посланця Світла – аж до Ґолґоти, занадто ускладнили цей шлях за участи більшої частини людства, яка аж надто охоче приєдналася, особливо ті, котрі гадали, що самі шлях Світла вже знають і йдуть ним, як колись фарисеї та книжники. Це все створило становище, в якому людство ще раз змогло довести, що воно сьогодні знову вчинило б точно те саме, що колись уже скоїло стосовно Сина Божого. Цього разу лише в новітній формі – розп'яття символічне за допомогою спроби морального вбивства, яке, згідно з Божими Законами, карається не менш суворо, ніж тілесне вбивство.
Це було здійснення після останньої легковажно втраченої можливости Милости. Зрадники, лжесвідки та наклепники прийшли з гурту покликаних. Щодалі більше гадів темряви наважувалося підходити ближче, оскільки вони почувалися в безпеці, тому що Чужинець на Землі у здійсненні замовкав перед брудом, як йому було велено, – так само колись і Син Божий чинив перед волаючою юрбою, яка хотіла, щоб його, як злочинця, розіп'яли на хресті. Однак коли віроломним відступникам у їхній сліпій ненависті вже марилася перемога, а темрява знову вирішила, що Діяння Світла знищено, оскільки сподівалася на цілковито досягнуту нездатність Носителя цього Діяння в земних умовах, – і тут проявив Бог цього разу із Всемогутністю Свою Волю! І тоді… затремтівши, й насмішники впали на коліна перед Його Величчям, але...