Ганка, вже сидячи в бричці, Наказувала Юзі, щоб не забула про батька. Дівчинка зараз же набрала повну тарілку всякої їжі й понесла хворому. Та хоч як вона з ним заговорювала, він не відповідав, не глянув навіть на неї, але все, що вона клала йому в рота, з'їдав жадібно, все так само дивлячись в одну точку застиглим мертвим поглядом. Він, може, і більше з'їв би, але Юзі швидко надокучило його годувати і вона побігла на вулицю дивитись, як майже з кожного подвір'я виїжджали або виходили жінки з клунками. В місто потяглось десятка півтора возів, а стежкою вздовж канави йшли пішки жінки у червоних спідницях, з клунками на плечах.
Коли затих вдалині стукіт коліс, в селі стало страх як сумно й безлюдно. День тягнувся повільно, глухе безгоміння панувало на вулицях — ні галасу, ні пісень, як звичайно буває на свято, лише кілька хлоп'ят бігали біля ставу, жбурляючи камінцями в гусей.
Сонце здіймалося чимраз вище, заливаючи світ промінням, і стояла така теплінь, що на шибках вже дзижчали мухи, а в прозорому повітрі, мов шалені, кружляли ластівки; став мінився зблисками сонячних променів, дерева купалися в зелені, і від лискучого молодого листя линули медові пахощі; з неозорих полів, що вдалині зливалися з блакиттю неба, прохолодний вітер доносив часом пахощі землі й спів жайворонків; все дихало тихим щастям весни, а з навколишніх сіл, ледве видних в охопленій сонячною загравою далечині, долинали часом гучні вигуки й ляскання пістолетних пострілів.
В Ліпцях було безлюдно й похмуро, мов після похорону. Випущені на водопій корови блукали, де хотіли, чухались об дерева й ревли, дивлячись на зелені поля. Пусткою зяяли подвір'я і розчинені навстіж хати. Тільки де-не-де проти сонця грілися люди на призьбах, біля відчинених вікон дівчата заплітали коси, а на порогах старі баби вичісували дітей.
Так минала година за годиною у сонній сумній тиші; вітер зрідка шарпав дерева, і вони шуміли тихенько, хилячись до хат і несміливо заглядаючи у порожні кімнати; часом зграя горобців, цвірінькаючи, перелітала з садка на вулицю, чи лунали уривчасті крики дітей, які відганяли від курчат ворон.
Господи, не так бувало досі в цей день! Не так!
Наближався полудень, і сонце стояло високо над хатами, коли Рох приплентався до Борин, зайшов до хворого, поговорив з дітьми й присів на ґанку погрітися на сонечку. Він читав якусь книжку, але часто відривався від неї й уважно поглядав на дорогу. Незабаром прийшла ковалиха з дітьми і, перевідавши батька, сіла на призьбі.
— Ваш удома? — спитав у неї Рох, помовчавши.
— Де там!.. У місто поїхав з війтом:
— Там сьогодні все село!
— Так... Розговіються, бідолашні.
— А ти чого ж з матір'ю не поїхала? — спитав Рох Ягну, що саме виходила з хати.
— Кому я там потрібна? — Вона вийшла за ворота, сумно дивлячись на поля.
— Нова спідниця на ній! — пробурмотіла Магда, зітхнувши.
— Ти що, не впізнала маминої спідниці? І корали всі, що в неї на шиї, і оті великі, бурштинові,— все мамине! — прикро сказала Юзя.— Тільки хустка на голові в неї своя.
— Правда, стільки одежі залишилось після покійниці, а тато нам і пальцем торкнути нічого не дозволили, а їй усе віддали, от вона і чепуриться...
— Еге, ще й скаржилась якось Настці, що спідниці, мовляв, залежались і від них тхне смородом...
— Щоб їй чортове лайно тхнуло!
— Нехай тільки тато одужають, я їм зараз же скажу про корали — п'ять довгих разків залишилось, а корали великі, як горох!
Магда відповіла тільки зітханням. Посидівши трохи, вона стала ськати найменшу дитину. Юзя швидко втекла з двору, Вітек за стайнею все майстрував свого півня, а діти біля ґанку гралися з собаками під доглядом Билиці, який пильнував їх, як квочка. Рох, здавалося, задрімав.
— Ну як, у полі ви з усім упоралися?
— Ні, тільки картоплю посадили та горох посіяли.
— Інші й цього не зробили.
— Встигнуть ще — кажуть, на проводи наших чоловіків повипускають.
— Це хто такий обізнаний?
— Різні люди казали в костьолі... А Козлова збирається іти до поміщика — просити, щоб він допоміг.
— Дурна! Наче то поміщик їх у тюрмі тримає?
— Якщо він заступиться, то, може, і випустять.
— Вже він не раз за них просив — не допомагає.
— Ні, якби він тільки захотів!.. Та він не хоче: сердитий на Ліпці... Мій каже...— Магда раптом урвала мову і нахилилась до голівки дитини в неї на колінах. Рох даремно чекав, що вона скаже що-небудь.
— Коли ж Козлова піде? — спитав він зацікавлено.
— Сьогодні після полудня.
— Тільки й користі від цього буде, що прогуляється на свіжому повітрі.
Магда нічого не відповіла, бо в цю мить на подвір'я саме зайшов пан Яцек, поміщиків брат. На селі про нього казали, що він придуркуватий, бо Яцек завжди носив з собою скрипку, грав на ній під хрестами на дорогах і приятелював тільки з селянами. От і зараз він ішов із скрипкою під пахвою, з люлькою в зубах, високий, зсутулений, з ясною борідкою і блукаючими очима. Рох підвівся йому назустріч. Вони, видно, були знайомі, бо пішли разом до ставу, довго сиділи там на каменях і про щось тихо розмовляли. Вже давно продзвонили на полудень, коли вони розійшлись. Рох повернувся на ґанок, але був якийсь млявий і дивився невесело.
— Змарнів як панич! Ледве я його впізнав! — зауважив Билиця.
— А хіба ви його знали? — спитав Рох півголосом, глянувши на Магду.
— Аякже... Чимало він замолоду набешкетувався, чимало. Дівочий баламут був, усіх дівчат у Волі позводив, жодної, бувало, не промине... Пам'ятаю добре, якими рисаками він колись їздив, як гуляв... Пам'ятаю...— бурмотів старий.
— Все це він тяжко спокутував! То ви, мабуть, найстаріший на селі, га?
— Ні, Амброжій має бути старший, бо, скільки я його пам'ятаю, він завжди був такий.
— Сам каже, що смерть про нього забула! — докинула Магда.
— Ну, безноса нікого не забуває, вона тільки чекає, коли людина підгниє... А цей міцний... Викручується чоловік, як може! — крекчучи, сказав Билиця.
Вони довго мовчали.
— За моєї пам'яті в Ліпцях лише п'ятнадцять хат було,— почав знову Билиця, несміливо простягаючи руку до Рохової табакерки.
— А тепер їх сорок! — Рох підсунув йому табакерку.
— І нові господарі вже чекають наділів. Врожайний рік чи ні, а люд, знай собі, множиться... Так... а землі не прибуває! Ще кілька років, і її на всіх уже не вистачить,— говорив Билиця, голосно чхаючи.
— Та вже й тепер на селі тісно,— мовила Магда.
— Це правда. А поженяться хлопці, то їхнім дітям уже й по моргу не дістанеться.
— Доведеться їм тоді світ за очі йти! — зауважив Рох.
— А з чим же вони підуть? Голіруч вітер ловити?
— От німці на Слупі відкупили землю в пана і тепер будуються. По шістдесят моргів на садибу! — сказав Рох похмуро.
— Як же — чули ми... Так то ж німці, люди вони інші, вчені, заможні, торгують і з чужої кривди багатіють... А нехай би спробували, як ми, хлопи, голіруч землю обробляти, то й три сівби не протрималися б!.. У Ліпцях тісно, задихаються люди, а в пана он скільки землі облогом лежить,— він показав на поміщицькі поля за млином, що простяглися ген угору, до лісу, де чорніли стіжки торішнього люпину.
— Це біля лісу?
— Якраз до наших полів прилягають. От якби їх відкупити! На тридцять господарств вистачить. Еге... на тридцять... Та хіба пан продасть, коли йому гроші не потрібні? Такий багач...
— Як же! Багач, а крутиться, щоб копійку добути, як в'юн у болоті. Вже й у селян позичає і де тільки може! Євреї правлять з нього завдаток за ліс, податки не сплачені, двірським ні копійки не дає, вони від нового року ще й помісячної платні не одержували. Усім скрізь винен, а звідки взяти, щоб заплатити? Бо ж начальство заборонило рубати ліс, поки він із селянами не домовиться. Недовго він у Волі просидить, недовго! Кажуть, вже покупців шукає...
Ковалиха якось несподівано розбалакалась, та коли Рох спробував спитати в неї ще щось, вона раптом наче язика проковтнула і, буркнувши щось невиразне, гукнула дітей, і пішла додому.
— Вона, мабуть, багато знає від чоловіка, та говорити боїться. Звісно, панська земля родюча, луки два укоси дають...— вголос міркував Билиця, задивившись на поля під лісом, де за стіжками виднілися дахи панських будівель. Але Рох його вже не слухав. Побачивши здалека біля ставу Козлову серед гурту жінок, він заквапився до них.
"Хи-хи... прикрутило, значить, пана... Ех, а здорово селяни могли б підживитися... Авжеж... Друге село там виросло б... рук не бракує, та й земля всім потрібна",— міркував Билиця, швиденько йдучи за дітьми, що побігли на вулицю.
Задзвонили на вечірню.
Сонце вже перекотилося до лісу, і від дерев простяглися довгі тіні на став і дороги. В надвечірній тиші чути було далеке торохтіння коліс, крики птахів на болотах і тихі, зворушливі звуки органа в костьолі.
Дехто вже повернувся з міста, і на всіх містках стукотіли дерев'яні черевики — люди бігли почути новини.
Після вечірні, навзаході, дорогою до Вольки проїхав ксьондз, і Амброжій розповів, що в маєтку сьогодні бенкет. А незабаром і органіст з усією родиною пішов у гості до мельника. Ясь вів під руку матір, що сьогодні причепурилась, як ніколи, і весело вітався з дівчатами, що виглядали з-за тинів.
Тихий присмерк оповив землю, сонце зайшло, і вечірня заграва розливалася дедалі ширше, півнеба палало кривавим вогнем, наче посипане жаром. Замерехтіла червоним полиском вода у ставку, засвітилися у хатах вікна, а з міста приїжджало дедалі більше возів, і чимраз голосніше лунав гомін біля хат.
Ганка ще не повернулась, але на подвір'ї в Борини було гамірно й весело. До Юзі прийшли подружки, мов щебетливі щиглики, обліпили призьбу й ґанок та весело кепкували з Ясека Незграби, який упадав за Настусею, хоч вона тепер гнала його від себе, бо важила на іншого. Юзя частувала гостей паскою і ковбасою.
Верховодила в цьому товаристві Настуся, як найстарша, і саме вона найбільше глузувала з Незграби, який неодмінно хотів вдавати з себе бравого парубка. От і зараз він стояв перед дівчатами у смугастих штанях, в новому жилеті і, заломивши набакир капелюха, узявшись у боки, сміючись, говорив:
— Ви всі повинні мене шанувати — бо я єдиний парубок на все село!
— Не клопочись, є ще кому за коровами бігати!
— Опудало! Тобі б тільки картоплю чистити!
— Та ще малюкам носи втирати! — перебиваючи одна одну, голосно регочучись, верещали дівчата, але Ясек не розгубився, цвіркнув крізь зуби й сказав:
— А нащо мені такі дурні дівчиська? Вам би ще гусей пасти!
— Сам торік за коров'ячим хвостом витанцьовував, а зараз парубка з себе вдає!
— І щодня штани губив, як від бугая тікав!
— Женився б на Магді з корчми: це якраз для тебе підходяща!
— Вона єврейських дітей бавить, то й тобі зуміє носа висякати.
— Або Агату посватай, будеш її на прощу водити!
— Смійтеся, смійтесь! А якби я котру з вас посватав, то, мабуть, дала б обітницю в Ченстохов піти й кожну п'ятницю постила б з радощів.
— Еге, а хіба мати дозволить тобі одружитися? Адже ти їй у домі потрібен — перемивати горщики та курей мацати,— гукнула Настка.
— От розсердите мене — піду до Марисі Бальцеркової.
— Іди, іди, Марися там вже чекає тебе з помелом або й чимнебудь гіршим!
— І тільки-но тебе побачить, одразу ж собак з цепу спустить!
— Та гляди не загуби чого-небудь дорогою! — засміялась Настка, смикнувши його за штани,— у Ясека весь одяг був наче на виріст куплений.
— Ач дідові чоботи доношує!
— А жилет у нього зі старої пошивки, яку свині подерли! Глузування сипалися градом, усі реготали.