Один час на Принцесиному майдані не чути було Пташиного вальсу, квіти стояли занедбані, а портрет предка міс Токс у напудрованій перуці з кіскою припадав пилом.
Проте ні вдача, ні літа міс Токс не дозволяли їй віддаватись даремним жалям надто довго. Лише дві клавіші не озивались на клавесині, коли у згорбленій вітальні знов забриніли щебети і трелі Пташиного вальсу; тільки одна гілочка герані впала жертвою недогляду, коли міс Токс знову почала поратися в своїх зелених заростях кожного божого ранку; пелена забуття вкривала пудроголового предка не більше, як шість тижнів, коли міс Токс дмухнула на його лагідний вид і натерла його клаптиком замші.
А все-таки міс Токс була самотня й розгублена. Її захоплення, хоч якими смішними вони здавалися, були правдиві та міцні, і вона почувалася, за її ж словами, "глибоко вражена незаслуженою кривдою, якої зазнала від Луїзи". Але міс Токс не вміла гніватися. Хай вона лишень дріботіла через життя — солодкомовно й без жодної власної думки, — зате, принаймні, обходилась досі без усяких безжальних пристрастей. Досить було їй побачити якось на вулиці Луїзу Чік — та й то здаля, — щоб кисільна її душа зазнала такого удару, що вона була змушена негайно шукати притулку в найближчій кав'ярні, де, у задній кімнатці, звичайно призначеній для споживання юшок і протухлій вареними бичачими хвостами, вона дала волю своїм почуттям, умившись рясними сльозами.
Щодо містера Домбі, то міс Токс почувала, що не має підстав для нарікань. В очах міс Токс цей джентльмен був таким величним, що, коли її від нього усунули, вона втішила себе тим, що, мовляв, відстань між ними завжди була безмежна, і якщо він взагалі її терпів, то тільки з великої поблажливості. Міс Токс щиро вважала, що жодна жінка не могла бути занадто вродлива чи занадто високопоставлена для нього. Тож не дивно, що, шукаючи собі дружину, він і шукав високо. Міс Токс, плачучи, дійшла такого висновку і по двадцять разів на день повністю визнавала його слушність. Вона ніколи не згадувала про бундючність, з якою містер Домбі примушував її служити його забаганкам та примхам і милостиво дозволяв бути нянькою його синочка. Вона, за її ж словами, думала лише про те, що "провела в його домі багато щасливих годин, які повсякчас згадуватиме з подякою", і що "завжди вважатиме містера Домбі за одного з найповажніших і найгідніших людей".
Все ж, одрізана від невблаганної Луїзи й уникаючи майора (до якого ставилася тепер з певним недовір'ям), міс Токс мучилась, не знаючи, що робиться в господі містера Домбі. А оскільки вона й справді звиклася з думкою, що Домбі й Син — це вісь обертання світу, то, замість і далі не знати всього, що її так гостро цікавило, визнала за краще поновити знайомство з місіс Річардс, про яку знала, що та, від часу її останньої вікопомної з'яви перед лицем містера Домбі, підтримує стосунки з його слугами. Не виключено, що до розшуків Тудлової родини міс Токс підштовхнула невиразна, схована на дні серця потреба мати когось, — хоч найнезначнішу людину, з якою можна було б поговорити про містера Домбі. В усякому разі, одного вечора міс Токс вирушила в напрямку Тудлової оселі саме в той час, коли містер Тудл, весь у сажі, відсвіжався чаєм у лоні своєї родини. В житті містера Тудла було тільки три стадії. Він або відсвіжався у вищезазначеному лоні, або мчав по країні зі швидкістю від двадцяти п'яти до п'ятдесяти миль на годину, або, втомившись, спав. Та чи в русі, чи в спокої, містер Тудл завжди був чоловік мирний, вдоволений і поступливий. Здавалося, весь свій запас пари та дратівливості він віддавав двигунам, біля яких працював, і вони пихтіли, сопли, гарячкували й вимотували себе без жалю, а містер Тудл жив собі помаленьку та потихеньку.
— Поллі, дівчинко моя, — сказав містер Тудл, тримаючи на кожному коліні по малюкові, причому двоє інших наливали йому чай, а решта товклася поблизу — містер-бо Тудл ніколи без дітей не був, навпаки, завжди мав їх напохваті, — ти нашого Байлера давно бачила?
— Давненько, — відповіла Поллі, — але нині він майже напевно прибіжить. Це — його вечір, а він дуже точний.
— Здається, наш Байлер тепер ніби нівроку хлопець? — сказав містер Тудл, з величезною насолодою беручись до чаю. — Га, Поллі?
— О, ще й який! — погодилася та.
— І ні з чим не криється? Як, Поллі? — спитав містер Тудл.
— Ні, — упевнено відповіла вона.
— Я дуже радий, що він ні з чим не криється, Поллі, — повільно і виважено, як завжди, зазначив містер Тудл, закидаючи з ножа в рот кусень хліба з маслом, наче вугілля в топку, — бо це було б нехороше. Правда, Поллі?
— Авжеж, правда, батьку. Тут і питати нічого!
— Ось бачите, діточки, — глянув на своє сімейство містер Тудл, — якщо хочете бути чесним, то, на мою думку, нема кращого, як усе робити відкрито. Трапиться вам якась ущелина чи тунель — не треба нікого туманити. Подавайте свисток, — хай усі знають, де ви є.
Молоде покоління Тудлів зняло пронизливий галас, засвідчуючи свою готовність скористатися з батьківської поради.
— Але чого це ти заговорив якраз про Роба, батьку? — занепокоєно спитала його дружина.
— Поллі, старенька моя, — відповів містер Тудл, — їй богу, не знаю, чого я оце заговорив якраз про Роба Розпалюю топку — думаю про Роба, їду на запасну колію, чіпляю там вагони — думаю про Роба, і так ото почепиться цілий поїзд думок, хтозна-де і хтозна-звідки. Справжній тобі залізничний вузол, ті думки людські, — мовив містер Тудл, — їй-же-богу!
Це глибокодумне зауваження містер Тудл запив величезним кухлем чаю й покріпив солідним куснем хліба з маслом, доручивши водночас донькам підливати окропу в чайник, бо страшенно хотів пити, і був здатен поглинути незліченну кількість "кухличків" перед тим, як угамувати спрагу.
Отак розкошуючи, містер Тудл не забував, однак, про молодші парості, котрі, хоч і повечеряли, розглядалися за зайвим шматочком, що, як звісно, буває найсмачніший. Він розподіляв ті шматочки по колу, кожному по черзі даючи відкусити від здорової скиби хліба з маслом та випити ложечку чаю. Те причастя так припало до смаку малим Тудлам, що вони одне за одним пускалися в бурхливий танок, ставали на одній нозі, підплигували та стрибали, всіляко виявляючи радість. Знайшовши отакий вихід своїм почуттям, вони знов одне за одним позбивалися в купу довкола містера Тудла і пильно стежили, як він наминає нову порцію хліба, масла та чаю, — а вдаючи, що самі на цей харч аж ніяк не зазіхають, перемовлялися між собою на сторонні теми чи тихенько про щось шепотілися.
Саме тоді, коли містер Тудл, оточений цим сімейним гуртом, подавав йому страхітливий приклад доброго апетиту, гицав двох найменших Тудлів, везучи їх експресом у Бірмінгем і поглядаючи на решту поверх хлібомасельної піраміди, — саме тоді і з'явився, в зюйдвестці та в жалобному мундирі, Роб-Точильник, і був зустрінутий загальною навалою братів та сестер.
— Добридень, мамо, — сказав Роб, чемно цілуючи її. — Як життя?
— Ось який він у мене! — вигукнула Поллі, обійнявши його й легенько ляснувши по спині. — А ти — "криється"! Бог з тобою, батьку, це не про нього.
Сказано це було персонально містерові Тудлу, але Роб, котрий мав рильце в пушку, збагнув, про що йдеться.
— А, батько знову виступає проти мене, так? — заскиглив він тоном ображеної невинності. — Ох, як то тяжко, коли чоловік раз спіткнеться, а рідний батько весь час йому поза очі тим у ніс тицяє! Вже цього одного чоловікові досить, — скиглив Роб, удаючись до поли своєї куртки, — аби піти і зробити щось на зло!
— Бідний мій хлопчику! — скрикнула Поллі. — Батько ж не хотів сказати нічого поганого.
— Як він не хотів сказати нічого поганого, то нащо взагалі казав? — не вгавав покривджений Точильник. — Ніхто про мене так зле не думає, як рідний батько. Як таке може бути! Хай би вже краще мені голову відтяли. Батько, по-моєму, не проти цього, — от сам хай і тне; краще вже він, ніж хтось інший.
На ці відчайдушні слова всі малі Тудли озвалися голосним плачем; патетичний ефект цієї сцени Точильник тут же посилив, іронічно заклинаючи їх не плакати за ним, бо його вони любити не повинні — аж ніяк не повинні, якщо вони хороші діти. Усе це так зворушило передостаннього Тудла (який взагалі легко зворушувався), що згнітило йому не тільки душу, а й віддих, і він так побуряковів, що містер Тудл, перепуджений, помчав з ним надвір до діжки з водою і вже був готовий встромити його під кран, та, вздрівши цей інструмент, малий і сам очуняв.
Після цих подій містер Тудл дав пояснення, доброчесні почуття сина були вмиротворені, обидва потиснули один одному руки, і в родині знову запанувала злагода.
— Може, візьмешся до того, що й я, синку? — спитав батько, з новою силою вертаючись до чаю.
— Ні, спасибі, батьку. Ми з хазяїном вже пили чай.
— А як твій хазяїн, Робе? — поцікавилась Поллі.
— Та що вам сказати, мамо? Хвалитися нічим. Торгівлі там нема ніякої. Та він нічого і не тямить у ній, той капітан. Сьогодні, приміром, приходить один і каже: "Мені треба те-то і те-то…" Щось таке хитромудре. "Що-що?" — питається капітан. "Те-то і те-то", — каже той. "Друже, — каже капітан, — може, ви самі роздивитеся по крамниці?" — "Та я вже дивився", — каже той. "І бачили те, що вам треба?" — питається капітан. "Ні, не бачив". — "А знаєте, як воно виглядає?" — "Ні", — каже той. "Тоді, хлопче, ось що я вам скажу, — каже капітан, — ви краще підіть розпитайтеся, як воно виглядає, бо я і сам не знаю!".
— Так грошей не заробиш. Правда ж? — мовила Поллі.
— Грошей, мамо! Та їх у нього ніколи не буде. Він такий чудний, як не знаю хто. Але хазяїн непоганий, мушу сказати. Тільки мені з того користь невелика, бо, думаю, довго я в нього не втримаюсь.
— Не втримаєшся на своїй посаді, Робе! — скрикнула мати, а містер Тудл широко розкрив очі.
— Не на цій… може, — підморгнув Точильник. — Що ж тут дивного… придворні зв'язки, знаєте… та вам, мамо, нічого хвилюватися, тим більше зараз у мене все гаразд, чого ж іще?
Підкреслювання — і цими натяками, і загадковістю поведінки Точильника — того, що він не винен в гріху, приписуваному йому містером Тудлом, могло призвести до нових звинувачень і переполоху в сім'ї, якби, на превеликий подив Поллі, в цю мить не нагодився ще один гість, осяявши всіх з порога приязно-покровительською посмішкою.
— Як поживаєте, місіс Річардс? — спитала міс Токс. — Я до вас у гості.