Ярмарок Суєти

і попро­си тата, хай він перенесе свій біжучий рахунок до нас на Ломбард-стріт, добре? Негарно, що він тримає гроші в Стампі й Роді.

Після такої милої розмови, в якій світські теревені пе­репліталися з корисливістю, і після поцілунку, схожого на дотик жаби, місіс Буллок забирала своїх накрохмале­них крихіток і, маніжачись, сідала в карету.

Кожні такі відвідини цієї ревної прихильниці світсько­го тону тільки погіршували справу: старий Осборн клав ще більше грошей на рахунок у Стампі й Роді. її зверхня манера дедалі дужче дратувала батька й сестру. Бідолаш­на вдова в маленькому будиночку в Бромптоні, оберігаю­чи свою дитину, навіть не здогадувалася, що хтось жадіб­но зазіхає на цей її скарб.

Того вечора, коли Джейн Осборн сказала батькові, що бачила його онука, старий не відповів їй нічого, але не розсердився і потім, ідучи до своєї кімнати, поба­жав їй "на добраніч" досить ласкавим голосом. Мабуть, він довго думав над її словами й розпитував у Доббінів про її відвідини, бо тижнів через два після цього поціка­вився, де дочка діла французького годинника з ланцюж­ком, який завжди носила.

Я купила його за свої гроші, сер,— перелякано від­повіла вона.

Замов собі такий самий або й ще кращий, якщо мож­на,— відповів старий джентльмен і знов замовк на цілий вечір.

Останнім часом сестри Доббін кілька разів просили Емілію відпустити до них Джорджі. Тітці хлопець дуже сподобався, то, може, й дід, натякали вони, зласкавиться нарешті до малого. Не захоче ж Емілія знехтувати таку щасливу нагоду для сина. Ні, мати, звичайно, бажала си­нові добра, але вона з тяжким серцем, дуже боязко відпус­кала з ними Джорджі, не знаходила собі місця, поки його не було, й зустрічала його так, ніби він щасливо уник якоїсь великої небезпеки. Хлопець приносив гроші й іг­рашки, на які вдова дивилася з тривогою й ревністю. Во­на щоразу питала, чи не бачив він там незнайомого ста­рого джентльмена. Тільки старого Вільямса, що катав його в бричці, відповідав хлопець, та ще містера Доббіна, який приїхав увечері на чудовому гнідому коні, дуже гар­но вбраний, у зеленому фраці, рожевій краватці і з нагай­кою з позолоченим руків'ям. Він обіцяв показати йому Тауер і взяти на полювання з собаками.

Та якось, повернувшись з гостей, Джорджі сказав:-— Був старий джентльмен з густими бровами, в капе­люсі з широкими крисами, з грубим ланцюжком і брело­ками. (Старий джентльмен приїхав тоді, як візник катав Джорджі по галявині на сіренькому поні). Він дуже довго дивився на мене й дуже тремтів. Після обіду я продекла­мував "Мене звуть Норвал". Тітка почала плакати, вона завжди плаче.— Ось що того вечора розповів Джорджі.

Емілія зрозуміла, що хлопчик бачив дідуся, й почала га­рячково чекати наслідків, певна, що старий щось їй за­пропонує. І справді, за кілька днів після цього старий Ос­борн цілком офіційно запропонував забрати хлопця до се­бе й зробити його спадкоємцем того майна, яке раніше призначалося його батькові. Він зобов'язувався виплачу­вати місіс Джордж Осборн пенсію, на яку можна цілком пристойно жити. Якщо місіс Джордж Осборн захоче зно­ву вийти заміж — містер Осборн чув, що вона має такий намір,— виплата пенсії не буде припинена. Але, певна річ, дитина повинна мешкати з дідом на Рассел-сквер або в якомусь іншому місці, що його вибере містер Осборн. Хлопцеві дозволятимуть час від часу відвідувати місіс Джордж Осборн там, де вона житиме. Коли Емілії при­несли й прочитали цього листа, матері не було вдома, а батько, як завжди, десь шукав щастя у Сіті.

Емілія ніколи не сердилась, хіба може, два-три рази за все своє життя, і ось адвокатові містера Осборна пощас­тило побачити її під час одного з таких нападів гніву. Во­на підвелася, почервонівши і вся тремтячи, тільки-но міс­тер По простяг їй прочитаний документ, порвала папірець на шматочки й кинула під ноги.

— "Щоб я знов вийшла заміж? Щоб я взяла гроші за розлуку з дитиною? Хто сміє пропонувати мені таке і ображати мене? Скажіть містерові Осборну, що це підлий лист, сер... підлий лист... я не відповідатиму на нього. До побачення, сер!"— і вона велично кивнула мені на прощання головою, наче королева в якійсь трагедії,— розповідав потім адвокат.

Батьки того дня не помітили її хвилювання, а сама во­на не сказала їм про свою розмову з адвокатом. Бони мали свої справи, що дуже близько торкалися нашої невинної леді, яка навіть не здогадувалась про них. її старий бать­ко завжди провадив якісь спекуляції. Ми вже бачили, як йому не пощастило в торгівлі вином і вугіллям. Але він, щодня невтомно нишпорячи по Сіті, знов натрапив на якусь аферу й так захопився нею, не слухаючи застере­жень містера Клепа, що потім навіть не зважився призна­тися йому, як застряг у тому ділі. А оскільки містер Седлі взяв собі за правило ніколи не говорити про грошові справи з дружиною й дочкою, то ті ж гадки не мали, яка над ними нависла біда, аж поки нещасний старий змуше­ний був поступово у всьому признатися. Найперше почали збиратися дрібні господарські рахун­ки, які вони сплачували щотижня.

Ще не прийшов переказ з Індії,— засмучено казав містер Седлі дружині.

А що вона досі сплачувала рахунки дуже акуратно, кіль­ка торговців, яких сердешній леді довелося просити, щоб вони трохи почекали, дуже неохоче погодились, хоч на запізнення зі сплатою не таких акуратних покупців ди­вилися як на звичайні речі. Гроші Емілії, які та давала радо, ні про що не розпитуючись, дозволяли маленькій родині, врізавши наполовину свої видатки, сяк-так жити, і перші шість місяців минули не найгірше і старий Седлі і далі сподівався, що його акції підуть угору і все буде гаразд.

Проте й наприкінці півріччя від Джоза не прийшли ті шістдесят фунтів, що могли б вивести родину зі скрути, а їм ставало дедалі важче. Місіс Седлі, що дуже постаріла й занепала на силі, тільки мовчала або ходила виплака­тись до кухні місіс Клен. Різник відвертався від неї, ба­калійник ображав її, малий Джорджі раз чи двічі нарікав на поганий обід, і мати, яка сама вдовольнилася б і шмат­ком хліба, не могла не бачити, що дитина недоїдає, і до­купляла Дещо за свої гроші, аби тільки хлопчик був здо­ровий.

Нарешті батьки сказали їй усе, тобто розповіли якусь плутану історію, як звичайно розповідають люди, коли опиняються в скруті. Та ось надійшли власні гроші Емі­лії, і вона, лаштуючись віддати їх батькам, хотіла лишити собі якусь частину, бо замовила новий костюм для Джор­джі.

І тоді з'ясувалося, що від Джоза не приходять більше перекази й на господарство не вистачає грошей,— як Емі­лія могла б і сама помітити, сказала мати, але ж вона ні про що й ні про кого не думає, крім Джорджі. Тоді дочка мовчки простягла їм через стіл усі гроші й пішла до своєї кімнати виплакатись. Того дня вона ще не раз умивалась слізьми, коли думала, що доведеться відмовитися від кос­тюмчика, який вона так радісно готувала на різдвяний подарунок синові і крій та фасон якого так довго обгово­рювала зі скромною кравчинею, своєю приятелькою.

Найважче було сказати про це Джорджі, який зчинив бучу. Всі хлопці матимуть на різдво нові костюми. Вони будуть сміятися з нього. Йому теж потрібен новий костюм. Мати йому обіцяла. Бідолашна вдова могла відповісти йо­му на це тільки поцілунками. Плачучи, вона взялася ла­годити старий костюмчик. Потім почала переглядати свої нечисленні убори: чи не можна щось продати, щоб придба­ти вимріяну обнову, і побачила індійську шаль, яку їй прислав Доббін. Вона пригадала, як колись ходила з ма­тір'ю до чудової крамниці з індійськими товарами на Ладгейт-гілл, де жінки не тільки купували, але й продавали різні речі. Щоки її порожевіли, очі засяяли з радощів на думку про таку можливість, і вона поцілувала хлопця, виряджаючи його до школи, й усміхнулася йому вслід.

Джорджі, побачивши, як мати повеселішала, збагнув, що все буде гаразд.

Емілія загорнула шаль у хустку (теж майорів подару­нок) , сховала пакуночок під накидкою і, аж порожевішавши з нетерпіння, подалася пішки на Ладгейт-гілл. Вона так швидко йшла вздовж огорожі парку й так квапливо перебігала через вулиці, що чоловіки обертались, коли вона минала їх, і задивлялися на її зарум'яніле гарненьке лич­ко. Вона вже вирахувала, на що витратить гроші, отрима­ні за шаль: крім костюмчика, купить книжки, про які мрі­яв Джорджі, і заплатить за півроку в школу за навчання, а ще подарує батькові новий плащ замість старого сірого. Вона не помилилася: майорів подарунок справді виявив­ся цінним. То було дуже гарне плетиво, і купець сподівав­ся добре заробити, заплативши за шаль двадцять гіней.

Схвильована, вражена своїм багатством, Емілія поква­пилась до книгарні Дартона біля собору святого Павла й купила "Порадник батькам" та "Історію Сендфорда й Мертона", які так хотів Джорджі, тоді сіла зі своїм пакунком в омнібус і весело повернулася додому. Там вона з величез­ною втіхою дрібно, рівненько понаписувала на кожній книжці: "Коханому Джорджу Осборнові різдвяний пода­рунок від матері".

Ті книжки з гарними чепурними на­писами зберігаються й донині.

Емілія вийшла зі своєї кімнати, щоб покласти книжки на стіл, де син мав побачити їх, коли повернеться зі шко­ли, і в коридорі зустріла матір. Сім маленьких томиків з позолоченими обрізами привернули увагу старої леді.

Що це таке? — запитала вона.

Книжки для Джорджі,— відповіла Емілія.— Я... я обіцяла йому купити їх на різдво.

Книжки! — обурено скрикнула стара леді.— Книжки, коли в домі немає хліба! Книжки, коли я, щоб утриму­вати тебе і твого сина в розкошах, а твого любого батька врятувати від в'язниці, продала всі свої дрібнички і на­віть індійську шаль з плечей — усе, до останньої ложечки, щоб крамарі не ображали нас і містер Клеп, який справді має на те право, отримав свої гроші, бо він не якийсь там скнара і визискувач, а добрий чоловік і батько родинні Ох, Еміліє, ти доведеш мене до могили своїми книжками і своїм хлопцем, якого занапащаєш, бо не хочеш розлу­читися з ним! Ох, дочко, нехай господь пошле тобі кращих дітей, ніж мої! Джоз кидає батька на старість, а тут ще й Джордж, який міг би й так усе мати, бути багатим, ходить до школи з золотим годинником, мов лорд, коли мій нещасний старий чоловік не має ані...