Мати штурхала її в бік, щоб опанувала себе, та як вона могла заспокоїтись, коли їй так любо згадався Антек! І, мов тоді, на різдво, вона чула його палкий шепіт, ввижалося, що він знову схилився біля неї, тулиться головою до її колін; туга нагло стисла їй серце, і сльози самі потекли по щоках.
Добре, що ксьондз саме почав проповідь, і в костьолі зчинився рух; усі вставали з колін і протискувались ближче до амвона, до ксьондза, який розповідав про муки Христові, про те, як розіп'яли його погані фарисеї за те, що він прийшов визволити світ, принести покривдженим справедливість, врятувати бідних. Він так палко розповідав про долю Христа, що аж гаряче ставало на серці; не один стискав кулаки, охоплений жадобою помсти, а жінки голосно ридали й сякалися.
Ксьондз говорив довго, розповідав усе докладно, так що в багатьох уже й очі злипались, а по кутках дехто вже по-справжньому куняв, але він звернувся до людей і, нахилившись з амвона, розмахуючи руками, став кричати, що скрізь, щодня, щогодини Христа катують людські гріхи, злість, безбожність, недодержання божих заповідей, що кожна людина розпинає його в серці, забуваючи про Христові рани, про святу кров, пролиту заради нашого спасіння.
Ксьондз так розпалився, що в костьолі знялися плачі й ридання і він навіть перестав говорити. І аж коли всі вгамувалися, він почав знову, але цього разу розповідав радісно й підбадьорливо, про воскресіння Христа, про весну, яку господь з ласки своєї щороку посилає грішним людям, і робитиме так, аж поки Христос знову не повернеться на землю, щоб судити живих і мертвих, гордих принизити, грішників навіки кинути в пекельний вогонь, а праведних посадовити по праву руку від себе у вічній славі. І настане час, коли всяка несправедливість зникне, всі страдники будуть втішені, і змовкнуть ридання, і зло перестане панувати на землі.
Говорив ксьондз так палко, так переконливо, що кожне його слово солодко падало в серця, сяяло в них, як сонце. Тільки ліпецькі баби тремтіли від жалю. Спогад про заподіяну їм кривду так краяв серця, що вони раптом залементували, заголосили і попадали долілиць на підлогу, скорботно благаючи милосердя й порятунку.
Костьол завирував: заголосили, заплакали й інші жінки, стали підводити ліпецьких, садовити їх на лави, підбадьорювати добрим словом, а ксьондз, втираючи сльози рукавом, казав весь час, що Христос випробовує тих, кого любить, що, хоча люди й завинили, та кара їхня швидко скінчиться, аби тільки вони вірили в боже милосердя. Чоловіки до них повернуться не сьогодні-завтра, але повернуться неодмінно.
Жінки заспокоїлись, після цих слів їм трохи полегшало і надія спалахнула в серцях.
А потім, коли знявся до небес гімн Христового воскресіння, коли орган, вторуючи йому, гримнув щосили, коли на цілий світ заспівали дзвони, а ксьондз із дароносицею в руках став сходити до людей в синій хмарі пахучого диму, оповитий співом і дзвоном,— могутня молитва вихопилася з усіх грудей, натовп захвилювався, гарячий вихор піднесення висушив сльози й охопив серця. І весь цей ліс людей, співаючи багатоголосим хором, рушив процесією за ксьондзом, що ніс, тримаючи поперед себе, дароносицю, і вона, мов променисте серце в сліпучому сяйві, пливла над головами, крізь незліченну, оповиту співом, осяяну любов'ю юрбу, наче її проносили крізь серця всього люду...
Ксьондз неквапливо обходив увесь костьол, ледве протискуючись у людській хащі й співаючи як тільки міг голосно, а орган вторував йому, і дзвони калатали не вгаваючи.
— Алілуйя! Алілуйя! Алілуйя! — гудів костьол, аж стіни двигтіли; співали всі серця й груди, а палкі голоси, ніби жар-птиці, підносилися з могутнім криком щастя, наче осліпнувши, кружляли під склепінням і линули у весняну ніч шукати сонця, десь далеко-далеко, куди лиш сягає натхнення людини.
Відправа скінчилась майже опівночі, і люди стали поспіхом розходитись. Тільки Ганка ще залишилась і гаряче молилась; таким щастям запалили її ксьондзові слова, а радісний спів і згадка про те, що вона зробила, так підбадьорили її, що вона складала свою радість до Христових ніг, забувши в молитві про все на світі. Нарешті Амброжій сердитим бряжчанням ключів примусив її вийти з обезлюднілого вже костьолу.
Вона була тепер така спокійна і впевнена в своїй силі, що раптом зник навіть страх за Антека, що так довго мучив її.
Додивляючись у юрбі своїх, вона йшла додому не поспішаючи, бо посеред вулиці безупинним ланцюгом тяглися вози, а обабіч сунули пішоходи, ледве вгадуючи, куди йти, бо місяць уже зайшов і сірі хмари пливли у височині, раз у раз закриваючи темно-синє небо, на якому яскріли далекі зорі.
Ніч заходила тепла, волога від рясної роси, з полів повівав легкий вітерець, просякнений вогкістю землі й боліт, а на шляхах линули медові запахи тополь і берізок. Майже нічого не було видно, тільки часом там, де було ясніше, мигтіли голови людей; але темрява озивалась ходою людей і голосами, і, почувши їх, завзятіше гавкали на подвір'ях собаки, а у вікнах тут і там спалахували вогники.
Заглянувши дорогою у стайню й хлів, Ганка увійшла до хати. Там уже лягали спати.
"Нехай тільки повернеться та стане хазяйнувати, я й слівцем йому минуле не згадаю",— вирішила вона, роздягаючись, але раптом, почувши Ягусині кроки, коли та ішла на свою половину, подумала:
"А що як він знову з нею злигається?"
Ганка лягла в постіль і ще деякий час напружено прислухалась: на селі було тихо, тільки з доріг ще долинало торохтіння останніх возів і в пустельній далечині завмирали голоси.
— Тоді, значить, ні бога, ні правди немає! — прошепотіла вона суворо, але думати про це більше не було сил, сон зморив її.
*******
Назавтра Ліпці прокинулися дуже пізно.
День розплющив свої ще не зрячі від дрімоти, але блискучі блакитні очі, а все село спало міцним сном.
Ніхто не квапився прокидатись, хоча вже настав Великдень. Сонце грало в ставку і в кожній краплинці роси, пливло по високому ясному небу і, здавалося, співало всьому світу "Алілуйя",
Величезне, променисте, котилось воно над ранковими туманами, над садками, хатами, полями, і радісно заспівали птахи, загомоніли дзюркотливі струмки, зашуміли ліси, затремтіло під вітром молоде листя, а земля стрепенулась так, що заколихались на ній густі вруна і росинки посипалися з них, як сльози.
Гей, настав Великдень! "Алілуйя! Христос воскрес!" — лунало в усьому світі.
Так, воскрес він, замучений і вбитий людською злобою! Повернувся знову з темряви, з морозу, із зливи! Зневажив саму смерть, подолав її на щастя людям, і от у весняну живодайну пору підноситься над землею, разом із святим сонцем, і розливає навколо радість, будить зомліле, відживлює мертве, підводить похиле, запліднює неплідне.
Алілуйя! Алілуйя! Алілуйя!
Весь світ чекав цього святого дня.
Тільки в Ліпцях було тихше й сумніше, ніж минулими роками в цю пору.
Спали довго: був уже білий день, і сонце стояло високо над садками, коли заворушилися в хатах люди, зарипіли ворота і розкошлані голови почали, позіхаючи, виглядати на світ божий, заллятий сонцем, сповнений піснями жайворонків, оповитий молодою зеленню.
Заспали і в Борин. Раніше від усіх прокинулась Ганка й розбудила Петрека, щоб запрягав у бричку коней, а сама почала накривати на стіл. Тим часом Юзя вмивала й одягала дітей — не обійшлося без чималого галасу й вереску. У дворі, біля колодязя, старанно вмивалися Петрек і Вітек. Тільки старий Билиця сидів на ганку й грався з собакою та часто вдихав носом повітря, донюхуючись, чи не ріжуть уже ковбасу.
За звичаєм, вогню в печі цього ранку не розпалювали, вдовольняючись холодними свяченими стравами. Ганка принесла їх з батькової половини і розкладала по тарілках, всім порівну — хліб, яйця, ковбасу, шинку, сир і солодкі пироги.
Причепурившись, вона скликала всіх і навіть пішла сама запрошувати Ягусю. Та одразу ж з'явилась, гарно вбрана, красива, як ранкова зоря. Блакитні очі її сяяли з-під лляного, гладенько зачесаного волосся. Усі теж були одягнені по-святковому — аж у очах мерехтіло від барвистих спідниць та корсеток. Навіть Вітек, хоч і босий, був у новій курточці з блискучими ґудзиками, які він випросив у Петрека. А сам Петрек був сьогодні у небаченій досі на ньому одежі — темно-синьому жупані й у смугастих жовто-зелених штанях. Він чисто поголився, рівненько підстриг над чолом волосся, а комір сорочки зав'язав червоною стрічкою. Коли він увійшов до кімнати, всі здивувались, а Юзька навіть руками сплеснула:
— Петреку, невже це ви? Та вас і рідна мати не впізнала б!
— Сіру шкуру скинув — і хлопець, як свічка! — зауважив і Билиця. У відповідь Петрек тільки посміхнувся: очі його прикипіли до Ягусі.
Ганка, перехрестившись, цокалася з усіма по черзі і квапила сідати до столу. Посідали на лавах, навіть Вітек несміливо присів на краєчку.
Їли не поспішаючи, смакуючи святкові страви, бо добре зголодніли за стільки тижнів посту. Ковбаса була так добре присмачена часником, що пахощі полинули по всій хаті, і собаки, які крутилися біля столу, жалібно скавучали.
Ніхто не обізвався й словом, поки не вгамували перший голод. Урочисту тишу порушувало тільки плямкання, сопіння та булькання горілки — Ганка сьогодні була щедра й навіть сама частувала всіх.
— Хутко поїдемо? — першим порушив мовчанку Петрек.
— Та хоч би й зараз після сніданку.
— Ягустинка хотіла з вами поїхати,— зауважила Юзя.
— Якщо вчасно прийде, поїде; чекати її не стану.
— Корм для коней брати?
— Тільки на одну годівлю — надвечір повернемось.
І знову взялися до їжі, дехто аж очі витріщав від насолоди, обличчя червоніли, ситість наповнювала серця теплом і щастям. Їли поволі, щоб якомога більше вмістити та довше відчувати в роті приємний смак. Тільки коли Ганка встала, всі відірвалися від мисок, з чималою вагою в шлунках. А Вітек і Петрек все, що не встигли з'їсти, забрали до себе в стайню.
— Запрягай зараз же! — наказала Ганка і, зібравши для чоловіка такий важкий клунок всякої їжі, що насилу його підняла, почала одягатися в дорогу.
Вже коні стояли біля хати, коли прибігла задихана Ягустинка.
— Мало не поїхала без вас! — сказала їй Ганка.
— То ви вже розговлялись? — жалібно зітхнувши, спитала та.
— Знайдеться дещо й для вас, сідайте, поїжте.
Голодну Ягустинку припрошувати не довелось — вона накинулась на їжу, як вовк, наминаючи за обидві щоки все, що було на столі.
— Господь знав, що робив, коли створив свиню! — сказала вона, наївшися.— Тільки от що дивно: хоч за життя їй у грязюці качатися дозволяють, після смерті неодмінно обмивають горілкою.
— Пийте на здоров'я, тільки швидше, бо час уже їхати!
І за кілька хвилин вони поїхали.