Подумавши, що це йому вчулося, він хотів був іти далі.
— Під вашими ногами, — прошепотів голос.
Він нахилився; у темряві до нього підповзало якесь живе створіння.
У світлі каганця Маріус розгледів блузу, подерті плисові штани, босі ноги і щось схоже на калюжу крові.
— Ви не впізнаєте мене? — запитало створіння, підводячи до Маріуса бліде обличчя.
— Ні.
— Я Епоніна.
Маріус швидко нахилився. То й справді була та бідолашна дівчина, але в чоловічому одязі.
— Як ви сюди потрапили? Що ви тут робите?
— Я помираю, — сказала вона.
Є слова й обставини, які пробуджують навіть людей, пригнічених горем.
— Ви поранені! — вигукнув Маріус. — Зараз я віднесу вас до зали. Вам зроблять перев’язку. Як узяти вас, щоб не завдати вам болю? О Господи! Ну чого ви сюди прийшли?
I він спробував просунути під неї руку, щоб підняти її. Епоніна тихо скрикнула.
— Я зробив вам боляче? — спитав Маріус.
— Трошки.
— Але я тільки торкнувся вашої долоні.
Вона підняла руку, і Маріус побачив у її долоні чорну дірку.
— Що з вашою долонею? — запитав він.
— Пробита кулею.
— Пробита кулею! Як це сталося?
— Ви бачили рушницю, націлену просто на вас?
— Бачив. Її затулила чиясь рука.
— То була моя рука.
Маріус здригнувся.
— Яка дурна витівка! Бідолашна дитина. Але тим краще, така рана зовсім не страшна. Дайте-но я віднесу вас на постіль. Там вас перев’яжуть. Від пробитої долоні не помирають.
— Куля пробила мені долоню, а вийшла крізь спину, — прошепотіла Епоніна. — Не треба забирати мене звідси. Я скажу, як ви можете допомогти мені краще, ніж лікар. Сядьте отут, на цей камінь.
Маріус послухався. Епоніна поклала голову йому на коліна і, не дивлячись на нього, мовила:
— О! Як мені добре! Я не страждаю більше.
З хвилину вона мовчала, потім через силу підвела голову і подивилась на Маріуса.
— А знаєте, пане Маріус, мене дратувало, що ви ходили в той сад. Дурість, звичайно, адже я сама показала вам туди дорогу, та й, зрештою, я мала б зрозуміти, що такий молодий чоловік, як ви…
Вона замовкла і, долаючи якісь свої похмурі думки, сказала з усмішкою, що краяла душу:
— Я здавалася вам негарною, правда? — Потім провадила: — Тепер ви пропали. Ніхто не врятується з цієї барикади. І заманила вас сюди я. Ви помрете — цього я й хотіла. І все ж таки, коли вас узяли на мушку, я затулила дуло рушниці. Диво та й годі! Бо я хотіла померти раніше за вас. Коли у мене влучила куля, я приповзла сюди, мене не побачили й не підібрали. Я чекала вас. Думала: "Невже він не прийде?" Я дуже мучилася від болю, гризла зубами блузу. А тепер мені добре. Пам’ятаєте, як я увійшла до вашої кімнати і дивилась у дзеркало? А той день, коли я зустріла вас на бульварі, пам’ятаєте? Як тоді співали пташки! Це було зовсім давно. Ви дали мені сто су, а я сказала: "Не треба мені ваших грошей". Чи ви хоч підібрали свою монету? Адже ви небагаті. Тоді світило сонце й було так тепло! Ви пригадуєте, пане Маріус? О, я така щаслива! Скоро всі помруть, усі!
Вона говорила із серйозним і безумним виразом в очах. На неї боляче було дивитись. Крізь подерту блузу виглядали оголені груди. Розмовляючи, вона раз у раз притуляла до них руку — там була ще одна дірочка, з якої час від часу порскала кров.
Маріус із глибоким жалем дивився на нещасну дівчину.
— Ой! — раптом застогнала Епоніна. — Знову! Я задихаюся!
І вп’ялася зубами в блузу.
У цю мить на барикаді почувся півнячий голос малого Гавроша, що виспівував дуже популярну в ті часи пісеньку:
Жандарм побачив Лафайєта,
Від страху кинув пістолета
І дременув чимдуж!
Епоніна підвела голову, прислухалась і прошепотіла:
— Це мій брат. Не треба, щоб він бачив мене.
— Хто — ваш брат? — запитав Маріус, із болем у серці подумавши про свій борг родині Тенардьє, який заповів йому батько.
— Отой хлопець.
— Що співає?
— Так.
Маріус ворухнувся.
— О, не йдіть! — попросила Епоніна. — Тепер уже недовго чекати.
Вона наблизила, як могла, своє обличчя до Маріусового і сказала з дивним виразом:
— Послухайте, я не хочу ламати з вами комедію. У мене в кишені лежить лист для вас. Від учорашнього дня. Мене просили доставити його за адресою. Але я не хотіла, щоб він дійшов до вас. Та ви ще будете сердитись на мене за це там, де ми скоро побачимось. Адже там зустрічаються, правда? Візьміть вашого листа.
Вона судомно схопила Маріуса за руку своєю простреленою рукою — здавалось, їй уже не боляче — й сунула його пальці в кишеню своєї блузи. Маріус і справді намацав там якогось папірця.
— Беріть, — сказала Епоніна.
Маріус узяв листа.
— А зараз обіцяйте за мій клопіт…
І вона замовкла.
— Що? — запитав Маріус.
— Обіцяйте мені!..
— Обіцяю.
— …поцілувати мене в лоб, коли я помру. Я відчую.
Голова її впала на коліна Маріусові, очі заплющились. Він уже думав, що ця бідолашна душа покинула тіло. Епоніна не ворушилася. Аж раптом вона повільно розкрила очі, затягнуті чорною поволокою смерті, і сказала йому з ніжністю, що, здавалося, уже йшла з потойбічного світу:
— А знаєте, пане Маріус, мабуть, я була трохи закохана у вас.
Вона спробувала ще раз усміхнутись і померла.
7. Гаврош точно прикидає відстань і час
Маріус додержав слова. Він поцілував мертвотно-бліде чоло, на якому виступили краплі холодного поту. Це не була зрада Козетти; це було замислене й ніжне прощання з нещасливою душею.
Не без внутрішнього трепету взяв Маріус листа, якого дала йому Епоніна. Він подумав про нього зразу, як тільки бідолашна дівчина склепила очі, — так уже влаштоване людське серце. Маріус обережно поклав Епоніну на землю й підійшов до свічки в нижній залі. Листом була маленька записка, акуратно згорнута й запечатана, з такою адресою, написаною жіночим почерком:
"Пану Маріусові Понмерсі, в пана Курфейрака, Склодувна вулиця, № 16".
Маріус зламав печатку й прочитав:
"Мій коханий! На жаль, батько хоче, щоб ми виїхали негайно. Сьогодні ввечері ми будемо на вулиці Озброєної людини, № 7. За тиждень вирушимо до Англії.
Козетта, 4 червня".
Їхнє кохання було таке невинне, що Маріус навіть не знав Козеттиного почерку.
Те, що відбулося, можна переказати в кількох словах. Усе це влаштувала Епоніна. Надумавши розладнати задуми батька й бандитів щодо будинку на вулиці Плюме, вона водночас поставила перед собою й другу мету: розлучити Маріуса з Козеттою. Насамперед Епоніна помінялася лахміттям із першим же шалапутом, якому припала до вподоби думка перевдягтися жінкою. Потім вона підкинула Жанові Вальжану на Марсовому полі оте промовисте застереження: "Переїздіть!" Жан Вальжан відразу повернувся додому й сказав Козетті: "Увечері ми перебираємося на вулицю Озброєної людини разом із Туссен. Наступного тижня — виїздимо до Лондона". Козетта, приголомшена цим несподіваним ударом, поквапно написала два рядки Маріусові. Але як укинути листа на пошту? Сама вона ніколи не виходила з дому, а Туссен, здивована таким незвичайним дорученням, напевне показала б листа панові Фошлевану. Побачивши крізь штахети Епоніну в чоловічому одязі, яка ходила біля їхнього саду, стурбована Козетта підкликала "молодого робітника", дала йому п’ять франків і попросила: "Негайно віднесіть листа за адресою". Епоніна поклала листа собі до кишені. Назавтра, 5 червня, вона пішла до Курфейрака "побачити Маріуса", хоч і не збиралася віддавати йому листа. Таку дивну поведінку зрозуміє кожна ревнива й любляча душа. Коли Курфейрак сказав: "Ми йдемо на барикади", — Епоніні раптом сяйнула думка кинутися назустріч цій смерті, як вона кинулася б назустріч будь-якій іншій, і штовхнути туди Маріуса. Вона пішла за Курфейраком, довідалася, в якому місці споруджують барикаду, і, певна, що ввечері Маріус, як завжди, прийде на побачення, — адже вона перехопила посланого йому листа, — подалася на вулицю Плюме, дочекалася там Маріуса й від імені друзів покликала його на барикаду. Вона розраховувала на розпач, який охопить Маріуса, коли він не застане Козетти, й не помилилася. Епоніна повернулася на вулицю Шанврері, й ми вже знаємо, що вона там учинила. Вона померла з похмурою радістю, властивою ревнивим серцям, які тягнуть за собою в могилу кохану істоту, кажучи: "Хай вона (чи він) нікому не дістанеться!"
Маріус покрив Козеттиного листа поцілунками. То вона кохає його! На мить у нього промайнула думка, що тепер умирати йому не треба. Але потім він сказав собі: "Вона від’їжджає. Батько відвезе її до Англії, а мій дід не хоче, щоб я одружився з нею. Нічого не змінилося в моїй безталанній долі".
Тоді він подумав, що повинен виконати два обов’язки: повідомити Козетту про свою смерть, передавши їй останнє "прощай", і врятувати від неминучої загибелі бідолашного хлопця, Епоніниного брата й сина Тенардьє.
Маріус мав при собі той самий зошит у шкіряній палітурці, куди записав для Козетти стільки думок про кохання. Він вирвав звідти аркуш і накидав на ньому олівцем кілька рядків:
"Наше одруження неможливе. Я просив дозволу в свого діда — він мені відмовив. Я не маю засобів до життя, ти — також. Я прийшов і вже не застав тебе. Я дав слово, і тепер я його додержу. Я помираю. Я кохаю тебе. Коли ти читатимеш ці рядки, моя душа вже буде біля тебе і всміхнеться тобі".
Потім Маріус склав аркуш учетверо й надписав адресу:
"Панні Козетті Фошлеван, у пана Фошлевана, вулиця Озброєної людини, № 7".
Він на мить замислився, знову розкрив зошит і написав на першій сторінці такі рядки:
"Мене звати Маріус Понмерсі. Прошу доставити мій труп моєму дідові, пану Жільнорманові, на вулицю Сестер Голгофи, будинок № 6, у Маре".
Знову поклавши зошит-записник у кишеню сурдута, Маріус покликав Гавроша. На його голос хлопчик прибіг миттю.
— Хочеш зробити дещо для мене?
— Усе що завгодно, — сказав Гаврош. — Без вас мені вже був би капець.
— Візьми цього листа. Негайно покинь барикаду (Гаврош, занепокоєний, пошкрябав за вухом) і завтра вранці передаси його за адресою панні Козетті, в пана Фошлевана на вулиці Озброєної людини, будинок номер сім.
— Ну гаразд… Але ж на той час барикаду можуть узяти штурмом, а мене тут не буде, — відповів маленький герой.
— Барикаду, очевидно, атакують лише вдосвіта і раніше полудня не захоплять.
— А якщо я віднесу вашого листа завтра вранці?
— Буде надто пізно. Барикаду оточать, на всіх вулицях поставлять варту, і ти не зможеш пройти.