Але вся та стіна всіяна численними дрібними тріщинами, крізь які в печеру прориваються сірчисті гази, — вони утворюються всередині вулкана.
— Ну то й що? — запитав Пенкроф, насупивши лоба.
— А те, що під тиском газів тріщини збільшуються, і незабаром стіна впаде, відкривши шлях у вулкан підземним водам, які заповнюють печеру.
— От і добре, спробував знову обернути все на жарт Пенкроф. — Море заллє вулкан, і все скінчиться!
— Так, усе скінчиться! — відповів інженер. — Того дня, коли море зруйнує базальтову стіну і рине в центральне вогнище вулкана, де кипить розплавлена маса, — той день, Пенкрофе, буде останнім днем острова Лінкольна! Він злетить у повітря, як злетіла б у повітря Сипилія, якби Середземне море затопило Етну!
Колоністам нічого було відповісти на це категоричне твердження Сайреса Сміта. Тільки тепер вони збагнули, яка жахлива небезпека загрожує і їм, і острову Лінкольна.
Треба сказати, що інженер зовсім не перебільшував її. Багато хто й досі думає, що можна погасити вулкани, які майже всі розташовані на берегах морів або озер, якщо відкрити водам цих водойм доступ у надра вулканів. Але [510] вони не знають, що при цьому могла б вибухнути частина земної кулі, як вибухає розпечений паровий котел, коли від несподіваного перегріву занадто виростає тиск пари. Вода, ринувши в нагріте до кількох тисяч градусів закрите середовище, миттю перетворилася б на пару й вирвалася б назовні з такою силою, що розірвала б яку завгодно оболонку.
Отож не було сумніву: острову Лінкольна загрожує жахлива катастрофа; він проіснує рівно стільки, скільки опиратиметься тиску моря стіна в печері Даккара. Можливо, тут ішлося не про місяці чи тижні, а про дні й навіть години!
Першим почуттям, яке опанувало колоністів, була глибока туга. Вони думали не про небезпеку, що загрожувала їм самим, а про неминучу загибель острова, де вони знайшли притулок, острова, який хотіли зробити земним раєм. Скільки марно витрачено сили! Скільки праці піде прахом!
У Пенкрофа по щоці збігла велика сльоза, і він навіть не пробував приховати її.
Колоністи трохи ще порозмовляли, обмірковуючи, є для них якась можливість урятуватись чи немає. І дійшли висновку, що не можуть гаяти ні хвилини, а повинні якнайшвидше спорудити ft оснастити корабель, бо то їхній єдиний шанс на порятунок.
Усі гаряче взялися до роботи. Навіщо тепер обробляти землю, збирати врожай, полювати, примножувати харчові припаси у Гранітному палаці? Того, що зберігалося в коморах, вистачило б на спорядження судна в найдальшу подорож. Важливо тільки, щоб устигнути збудувати його до катастрофи.
Колоністи працювали як у гарячці. Двадцять третього січня вони вже закінчили половину обшивки судна. Досі зовнішній вигляд вулкана F2 змінився. Над вершиною гори Франкліна так само стояв стовп густого диму, із кратера виривалося розпечене "каміння й піднімалися довгі язики вогню. Але в ніч з 23 на 24 січня під тиском лави, що повільно наповнювала жерло кратера, верхній, схожий на шапку, конус розколовся. Пролунав страшний гуркіт. Спочатку колоністи думали, що острів вибухнув. Усі вибігли з Гранітного палацу.
Була друга година ночі.
Небо палало у вогні. Верхній конус, велетенська брила заввишки в тисячу футів і вагою в мільярди фунтів, упав на острів, аж затремтіла вся земля. На щастя, конус був нахилений на північ і звалився на вкриту піском і туфом [511] рівнину між горою й морем. Широко відкритий кратер випромінював таке яскраве світло, що все небо здавалося охопленим пожежею. Водночас потік лави, переливаючись через борти нового кратера, як вода через краї переповненої чаші, тисячами вогненних змій поповз униз схилом гори.
— Загін для худоби! Загін для худоби! — закричав Айртон.
І справді, потоки лави текли з нового кратера до загону для худоби, загрожуючи найродючішим частинам острова і в першу чергу лісу Жакамара та витокам Червоного струмка.
На крик Айртона колоністи побігли до стайні онагрів, і миттю запрягли їх у воза. Всі думали тільки про одне: встигнути до загону, аби випустити на волю замкнену худобу.
Ще до третьої ранку вони були на місці.
Відчайдушне мекання, що чулося за цілу милю, свідчило про те, які налякані муфлони й кози. Зі схилу найближчого відрогу насувався палаючий потік розплавленої маси, що бігла лукою і підступала до частоколу. Айртон розчахнув ворота, і худоба, мов ошаленіла, кинулась врізнобіч..
За годину кипляча лава залила двір вагону, випарувала струмок, підпалила Айртонову хижку, що спалахнула, як суха солома, і спалила до останньої колоди весь частокіл. Від загону для худоби не зосталося й сліду.
Колоністи спробували боротися з цим лихом, але то була шалена й марна спроба, бо людина безпорадна перед такими катаклізмами.
Настав день — 24 січня. Перш ніж повернутись до Гранітного палацу, Сайрес Сміт і його друзі хотіли точно з'ясувати, куди саме тече лава. Грунт мав нахил на схід від гори Франкліна, тож існувала небезпека, що попри перешкоду — ліс Жакамара — потік лави дістане плоскогір'я Широкий Обрій.
— Нас захистить озеро, — сказав Гедеон Спілет.
— Сподіваюсь, — коротко відповів Сайрес Сміт. Колоністам хотілося оглянути долину, на яку впав конус
вулкана, але шлях їм перекрила лава. Вона текла двома потоками: перший — руслом Червоного струмка, другий — руслом Водоспадної річки. Звичайно, зіткнувшися із лавою, вода і там, і там відразу випарувалась. Через потоки лави не перейдеш. Навпаки, доводилося швидко відступати. Розвінчаний вулкан зробився невпізнанний. Кратер став пласкою діркою з краями, розірваними з південного і східного [512] боків; із тих двох виїмок без упину текла лава, утворюючи два потоки. А над новим кратером стовп полум'я і диму впирався аж у густі хмари, що затягли все небо.
Небесний грім перегукувався з підземним гуркотом, і у повітрі стояв безперервний гул. Із жерла кратера вилітали розпечені до білого кам'яні брили, і, піднявшись на тисячу футів, із страшним гуркотом вибухали й розсипалися мільярдами іскор. Небо раз у раз розтинали блискавки.
О сьомій ранку колоністи, що стояли край лісу Жакамара, мусили тікати й звідти: навколо почало падати розпечене каміння, та й потік лави, що вийшов з берегів Червоного струмка, загрожував відрізати їм шлях до відступу. На узліссі загорілися перші дерева, і їхній сік, миттю перетворюючись на пару, розривав стовбури, мов динаміт, а старі, висохлі дерева, спалахували, як свічки.
Часто обертаючись, колоністи йшли до Гранітного палацу. Але, завдяки нахилу долини, лава швидко текла до східного берега, і як тільки її нижні шари застигали, на них зразу накочувалися нові киплячі хвилі.
Тим часом головний потік, що біг долиною Червоного струмка, ставав щораз грізнішим. Уся прилегла частина лісу була охоплена вогнем. Величезні клуби диму стелились над деревами, стовбури яких тріскотіли, загорівшися в потоці лави.
Колоністи зупинились біля озера, за пів милі від гирла Червоного струмка. Тепер для них вирішувалося питання життя чи смерті.
Сайрес Сміт, який ніколи не розгублювався і знав, що перед ним люди, здатні вислухати найгіркішу правду, сказав:
;— Або озеро зупинить потік лави й частина острова буде врятована від знищення, або лава потече до лісу Далекого Заходу й на острові не вціліють ні деревце, ні травинка. В такому разі нам зостанеться лише чекати смерті на голому камінні... А втім, нам не доведеться довго її чекати, бо острів буде висаджено в повітря!
— То що, — вигукнув Пенкроф, схрестивши на грудях руки й тупнувши ногою, — нам нема чого гнути горба біля судна?
— Ні, Пенхрофе, — відповів інженер. — Ми боротимемось до кінця!
У цю хвилину річка лави, проклавши шлях серед прекрасних дерев, які швидко пожирала, дійшла до озера. На її дорозі здіймався пагорб. Якби він був хоч трохи [513] більшим, то міг би або затримати потік, або змінити його напрямок.
— До роботи! — крикнув Сайрес Сміт. Колоністи зразу зрозуміли думку інженера: треба було збудувати греблю і відвести потік лави в озеро.
Друзі збігали до корабельні по лопати, кайла й сокири. Зробивши земляний насип і загати із зрубаних дерев, вони за кілька годин звели греблю заввишки три фути і завдовжки в кількасот футів. Коли роботу було закінчено, їм здалося, що все це тривало лише кілька хвилин.
Греблю зробили саме вчасно — вогняні потоки підійшли до нижньої її частини. Річка лави прибувала, як вода у повінь, і загрожувала змести єдину перепону на шляху до лісів Далекого Заходу. Але гребля таки витримала випробування. Настала страшна хвилина — вогненна річка зупинилась ніби в нерішучості і... ринула в озеро Гранта, падаючи з кручі заввишки двадцять футів.
Колоністи, захекані, знесилені й мовчазні, задивилися на боротьбу двох стихій.
Яке захопливе видовище являв собою отой бій води з вогнем! Чиє перо могло б описати ту казкову й страшну битву? Чий пензель міг би змалювати її? Вода шипіла, випаровуючись при зіткненні з розплавленою лавою. Стовпи пари вихорилися у небі на величезній висоті, ніби вириваючись із несподівано відкритих клапанів велетенського парового котла. Та хоч який великий був запас води в озері, відразу стало видно, що воно буде переможене у ній борні, бо вода до нього більше не надходила, а страшна вогняна ріка, яку живило невичерпне джерело, ненастанно котила все нові хвилі розплавленої маси.
Падаючи в озеро, лава зразу ж застигала, перетворюючись у кам'яні брили, що громадились одні на одних і незабаром здійнялися над водою. По них ковзали й скочувались у воду нові потоки лави; вони також кам'яніли, але скупчувались уже ближче до середини озера. Таким чином виростало кам'яне пасмо, яке загрожувало заповнити всю улоговину озера. Проте озеро не могло вийти з берегів, бо його води перетворювались на пару. Над нам лунало оглушливе шипіння й тріск, вітер підхоплював і ніс до моря хмари випарів, а ті в повітрі охолоджувались і випадали дощем. Кам'яна дамба щораз довшала, брили застиглої лави наповзали одні на одних. Там, де нещодавно погойдувалось тихе плесо, тепер здіймалося безладне громаддя повитих димом скель, ніби землетрус підняв на озері тисячі рифів. Уявіть собі підняті ураганом величезні хвилі, раптом [514] скуті кригою'на двадцятиградусному морозі, і ви дістанете картину озера через три години після вторгнення у нього нищівного потоку лави.
Цього разу вогонь подолав воду.
Однак те, що колоністам пощастило відвести потік лави в озеро Гранта, давало їм на кілька днів перепочинок: плоскогір'я Широкий Обрій, Гранітний палац і корабельня на якийсь час були врятовані від наступу стихії.