Ярмарок Суєти

Вони запопадливо називали одна одну "голубонькою" і "серденьком", але загалом уникали зустрічі. Зате вже сер Пітт, хоч який був завантажений, щодня знаходив час навідатись до не­вістки.

Того дня, коли він уперше був присутній на обіді в честь голови палати громад, сер Пітт скористався наго­дою показатися невістці в парадному вбранні: в старому костюмі дипломата, який він носив, коли був аташе при пумпернікельському посольстві.

Бекі наговорила йому компліментів, з приводу того вбрання і була майже так само захоплена, як дружина й діти, коли він зайшов до них перед від'їздом. Вона сказа­ла, що тільки чистокровний аристократ може дозволити собі одягти такий костюм. Лише чоловікам в давнього роду личать culotte courte . Пітт задоволено глянув на свої ноги, які, щиро кажучи, були не кругліші й не товщі за шпагу, що теліпалася в нього при боці, й вирішив у душі, що він просто чарівний.

Тільки-но він пішов, Ребека намалювала на нього кари­катуру й показала її при нагоді лордові Стайну. Його ми­лість, захоплений надзвичайною подібністю, забрав малю­нок з собою. Він зробив честь серові Пітту Кроулі, зустрів­шись з ним у домі місіс Бекі, і був дуже люб'язний з новим баронетом і членом парламенту.

Пітт був вражений тим, що Ребека здобула в цього значного пера таку пошану, що вміла так легко й так дотепно розмовляти й викликала захват в усіх чоловіків, які її слухали. Лорд Стайн висло­вив упевненість, що баронет тільки починає кар'єру громад­ського діяча, заявив, що дуже хоче послухати його виступ.

Оскільки вони були сусідами (бо ж Грейт-Гонт-стріт ви­ходить на Гонт-сквер, а її один бік, як усім відомо зами­кає Гонт-гаус), мілорд сподівався, що коли леді Стайн приїде до Лондона, вона матиме честь познайомитися з леді Кроулі. За день чи за два після зустрічі лорд Стайн завіз своєму сусідові візитну картку; його попередника він ніколи так не вшановував, хоч їхні родини мешкали поряд майже ціле сторіччя.

Серед цих інтриг, вишуканих вечірок, розумних, блискучих осіб Родон з кожним днем почував себе дедалі самотнішим. Йому більше не заборонялося ходити до клубу, обідати з неодруженими приятелями, йти й повертатися коли завгодно. Він і Родон-молодший часто навідувалися на Грейт-Гонт-стріт і гаяли час з леді Джейн та її дітьми, а сер Пітт, ідучи в парламент або повертаючись звідти, заглядав до Ребеки.

Колишній полковник годинами сидів у братовому будин­ку, нічого не роблячи й нічого не думаючи. Він тішився, якщо йому давали якесь доручення: піти дізнатися, чи за­прягли коня, покликати служника або розрізати на обід дітям баранячу печеню. Він вибився з колії, зледащів і збайдужів. Сміливий, безтурботний молодий гульвіса, яким він був десять років тому, розкис у неволі й став млявою, покір­ною, товстою літньою людиною.

А сердешна леді Джейн відчувала, що тепер Ребека по­лонила її чоловіка, хоч, зустрічаючись з місіс Родон, вони й далі називали одна одну "голубонькою" і "серденьком".

Розділ XLVI ТРУДНОЩІ Й ВИПРОБУВАННЯ

Тим часом наші друзі в Бромптоні зустрічали різдво своїм звичаєм і аж ніяк не весело.

Із ста фунтів, що складали майже весь річний прибу­ток удови, вона звичайно віддавала три чверті батькам за своє і Джорджеве утримання. Ще сто двадцять фунтів присилав Джоз, і таким чином родина з чотирьох душ, ра­зом з дівчнною-ірландкою, яка обслуговувала також Кле­на з дружиною, могла скромно, але пристойно жити, не впадаючи в розпач після невдалих лихих пригод і розчару­вань, ба навіть часом запросити на чай своїх приятелів. Седлі все ще користувався пошаною в родині містера Кле­на, свого колишнього клерка. Той пам'ятав часи, коли він, сидячи на краєчку стільця біля багатого столу купця з Рассел-сквер, виливав келих вина за здоров'я місіс Седлі, міс Еммі та містера Джозефа в Індії. В спогадах чесного клерка минуле здавалося ще величнішим.

Щоразу, приходячи зі своєї кухні-їдальні нагору до вітальні пити з міс­тером Седлі чай або джин з водою він казав :-Це не те, до чого ви колись були призвичаєні, сер,— і так само врочисто й шанобливо випивав за здоров'я леді, як у пору їхнього найбільшого розквіту.

Він Дотримувався думки, що міс Мілі чарівно гра" на фортепіано, і вважав її найвишуканішою леді. Він ніколи не сідав раніше за Седлі навіть у клубі й нікому не дозво­ляв сказати про нього погане слово. Він бачив колись, як містерові Седлі тиснули руку найвпливовіші люди в Лон­доні.

Я знав містера Седлі тоді, коли на біржі його мож­на було зустріти разом з Ротшильдом, і сам я завдячую йому всім.

Після нещастя, що спіткало його хлібодавця, Клен зі своєю чудовою репутацією і бездоганним почерком зумів дуже швидко знайти собі іншу роботу. Один з колишніх компаньйонів старого Седлі був радив скористатися пос­лугами містера Клена й призначив йому пристойну плат­ню.

Така дрібна рибина, як я, може плавати й у калю­жі,— казав клерк.

Одне слово, всі багаті приятелі старого Седлі поступово покидали його, але цей колишній підлеглий залишався йо­му вірним.

Із тієї невеличкої пайки прибутків, яку Емілія залиша­ла для себе, вона дуже ощадливо розраховувала кожен ши­лінг, щоб мати змогу одягати свого любого хлопчика так, як личило синові Джорджа Осборна, і платній за школу, куди після довгих вагань, нехоті, таємних мук і побоювань таки віддала сина. Вона до пізньої ночі блукала в хащах географії та граматики, щоб потім навчати Джорджі.

Вона взялася навіть до основ латини, сподіваючись, що зможе допомагати синові і в цьому предметі. Розлучатися з ним на цілий день, віддавати його на волю вчителевої різки і брутальності шкільних товаришів було для слабкої, враз­ливої матері все одно що знов відлучати його від своїх грудей. А Джорджі залюбки біг до школи. Йому потрібна була зміна. Ця дитяча радість ранила серце матері, що так страждала, відпускаючи від себе сина. Вона бажала б, щоб і хлопчикові було сумно, а тоді починала гірко дорі­кати собі за своє самолюбство, за те, що хотіла бачити сво­го сина нещасним.

Джорджі вчився дуже добре в школі, директором якої був приятель відданого шанувальника його матері велебного містера Бінні. Він приносив додому різні винагороди й похвальні листи. Щовечора він розповідав матері про своїх товаришів: Ланонс — гарний хлопець, а Свіффін — великий боягуз; батько Стіла насправді забезпечує шко­лу м'ясом, а мати Голдінга щосуботи приїздить по нього каретою; Піт має штани зі штрипками,— чи не можна і йому такі пришити? — Булл-старший такий дужий (хоч читає ще тільки Евтропія), що навіть міг би побороти шкільного наглядача, містера Уорда. Так Емілія перезна­йомилася з усіма учнями тієї школи і знала їх не гірше ва самого Джорджі. Ввечері вона допомагала синові готу­вати уроки й так ретельно все завчала, ніби завтра сама повинна була стати перед суворим учителем. Якось, піс­ля бійки з одним хлопцем, на прізвище Сміт, Джорджі по­вернувся додому з синцем під оком і дуже хвалився мате­рі й захопленому дідусеві своєю відвагою в тій сутичці, в якій насправді не виявив особливого героїзму й зазнав рі­шучої поразки. Та Емілія й досі не забула цього Смітові, хоч він тепер став мирним аптекарем поблизу Лестер-сквер.

У такій тихій праці та невинних турботах минало жит­тя лагідної вдови; роки вплели дві чи три срібні волосини в її коси та провели ледь помітну зморшку на її чистому чолі. Проте Емілія сміялася з цих карбів часу.

Яке це має значення для такої старої жінки, як я?— казала вона.

Всі свої надії вона покладала на сина, що мав стати ві­домим, славетним, великою людиною, як на те й заслугову­вав. Вона зберігала його зошити, малюнки та шкільні тво­ри й показувала їх невеличкому колу своїх знайомих, ні­би вони були чимось геніальним. Декотрі а них Емілія до­вірила міс Доббін, щоб та показала їх міс Осборн, Джорджевій тітці, і навіть самому містерові Осборну,— може, старий пошкодує, що був такий жорстокий і неприязний до того, кого вже нема на світі.

Всі вади й провини чоло­віка вона поховала разом з ним і пам'ятала тільки коха­ного, що одружився з нею, всім пожертвувавши, шляхет­ного, гарного й відважного чоловіка, який обіймав її то­го ранку, коли пішов від неї битися й накласти головою зa свого короля. Вона вірила, що її герой усміхається з неба, дивлячись на прегарного хлопчика, якого він зали­шив їй на радість і на втіху.

Ми вже бачили, як один з дідусів Джорджі (містер Ос­борн) , володарюючи в своєму кріслі на Рассел-сквер, з кожним днем ставав лютіший і понуріший, а його дочка, хоч мала гарну карету й гарних коней, хоч її ім'я стояло в списках половини добродійницьких товариств столиці, була нещасна, самітна сигара панна, з якої збиткувався батько. Вона знов і знов згадувала чарівного хлопчика, братового сина, якого недавно бачила. Вона мріяла про те, щоб їй дозволили під'їхати в своїй гарній кареті до того будинку, де він мешкав, і щодня, катаючись самотою в парку, озиралася на всі боки, сподіваючись, що, може, десь побачить його. її сестра, банкірова дружина, зрідка робила таку ласку — відвідувала свій рідний дім на Рассел-сквер та свою подругу дитинства. Вона привозила з собою двох хворобливих дітей під наглядом набундюче­ної няньки й манірним голосом, упереміш з неприємним хихотінням, торохтіла сестрі про своїх великосвітських знайомих, про те, що її малий Фредерік — викапаний лорд Клод Пампух, а її гарнесеньку Марію помітила сама ба­ронеса, коли вони каталися в Роугемптоні в колясці, за­пряженій осликом. Вона просила сестру вмовити батька, нехай він зробить щось для її любих діточок. Вона вирі­шила, що Фредерік піде у гвардію, і якщо йому доведеть­ся бути старшим у родині (містер Буллок себе не шкодує, в усьому собі відмовляє, щоб купити маєток), то чим же буде забезпечена її люба донечка?-Я сподіваюся на тебе, голубко,— казала місіс Бул­лок.— Ти ж бо знаєш, що моя частка татових грошей пе­рейде голові родини. Кохана Рода Мак-Мул викупить ма­єток Каслтодді, як тільки бідолашний, любий лорд Каслтодді помре, а в нього часто бувають напади епілепсії. Тоді малий Макдаф Мак-Мул буде віконтом Каслтодді. Обидва Бладаєри з Мінсінг-лейн переписали свої маєтки на малого сина Фанні Бладаєр. Бачиш, як важливо, щоб мій коханий Фредерік був найстаршим у родині...