Бельбо був стомлений, він хотів побути з Лоренцою принаймні під час вечері і замовив подвійний номер у єдиному готелі поблизу вокзалу, де були вільні місця. Коли вони зійшли нагору, Лоренца заявила, що в такому місці вона не спатиме. Бельбо відповів, що вони знайдуть щось інше, нехай лише вона дасть йому часу спуститися до бару й випити мартіні. Він знайшов там лише коньяк вітчизняного виробництва, а коли повернувся до номера, Лоренци вже не було. Він пішов до рецепції розпитати про неї і знайшов записку: "Коханий, я виявила чудовий потяг до Мілана. Я від'їжджаю. Побачимося на тому тижні".
Бельбо побіг на вокзал, колія була вже порожня. Наче у вестерні.
Бельбо заночував у П'яченці. Він шукав якогось детективного роману, але навіть на вокзалі кіоск був зачинений. У готелі він знайшов лише часопис туристичного клубу.
На його лихо, у часописі була стаття про перевали в Апеннінах, які вони тільки-но переїхали. У його спогадах — побляклих, наче вся ця історія приключилася з ним бозна-коли, — то була посушлива, спалена сонцем, вкрита пилюкою, всипана камінням земля. А на лискучих сторінках часопису то була країна мрій, до якої варто було повернутися навіть пішки, щоб знову мати змогу насолоджуватися крок за кроком її краєвидами. Острови Самоа Конопляного Джіма.
* * *
Чи можливо, щоб людина помчала назустріч своїй згубі лише тому, що вона переїхала собаку? Одначе саме так і сталося. Тої ночі в П'яченці Бельбо дійшов висновку, що, повернувшись до Плану, він уже не зазнаватиме поразок, адже тут лише він вирішуватиме, хто, як і коли.
1, мабуть, саме того вечора він поклав собі помститися Альє, нехай навіть не зовсім розуміючи, чому і заради чого. Він задумав увести Альє без його відома у План. З іншого боку, він завжди мав нахил домагатися реваншів, єдиним свідком яких буде він сам. Не з сорому, а з недовіри до чужих свідчень. Нишком помістивши Альє у План, можна буде скасувати його, він розтане в димі, наче гніт свічки. Він стане таким самим нереальним, як і провенські тамплієри, розенкройцери або сам Бельбо.
Це повинно бути неважко, думав Бельбо: ми зменшили до потрібних нам розмірів Бекона та Наполеона, чому б не зменшити й Альє? Ми пошлемо і його на розшуки карти. Я позбувся Арденті та спогаду про нього, помістивши його у вигадку, кращу за його вигадки. Те саме станеться і з Альє.
* * *
Гадаю, він вірив у це серйозно, адже несповнене бажання — всемогутнє. Його файл закінчувався — інакше й не могло бути — неодмінною цитатою всіх тих, хто зазнав життєвої поразки: Bin ich ein Gott?
108
Чиї приховані впливи діють через пресу, через усі революційні рухи навколо нас? Чи справді у світі діють численні Влади? Чи, може, існує єдина Влада, група, яка керує всіма іншими, гурт Справжніх Утаємничених?
Nesta Webster. Secret Societies and Subversive Movements,
London, Boswell, 1924, p. 348
Може, він забув би про свій намір. Може, йому вистачило б того, що він усе записав. Може, йому досить було б відразу побачити Лоренцу. Його б знову охопило жадання і примусило його піти на угоду з життям. Натомість саме в понеділок пополудні до нього в офіс нагрянув Альє, усміхнений, напахчений екзотичним одеколоном, щоб віддати йому кілька забракованих рукописів, і похвалився, що він прочитав їх під час чудового вікенду на Рів'єрі. Бельбо знову охопила таємна злість. Він вирішив поглузувати з Альє, давши йому змогу кинути погляд на чарівний камінь.
І тоді Бельбо з виглядом Боккаччієвого Буффальмакко дав йому зрозуміти, що вже понад десять років його гнітить певна езотерична таємниця. Рукопис, довірений йому одним полковником на прізвище Арденті, який твердив, що володіє Планом тамплієрів... Полковник був викрадений або вбитий кимось, хто заволодів його паперами, проте з видавництва "Ґарамонд" він вийшов, несучи лише текст-принаду, навмисно недорікуватий, вигаданий, просто сміховинний, потрібний лише для того, щоб натякнути, ніби він справді бачив послання з Провена та автентичні нотатки Інґольфа з розв'язанням таємниці, — документи, що їх убивці полковника шукають до сьогодні. А тоненька тека з якимось десятком сторінок, що містять справжній текст, знайдений серед паперів Інґольфа, залишилася в руках Бельбо.
Яка цікава історія, прореагував Альє, продовжуйте, продовжуйте. І Бельбо все йому розповів. Він описав йому весь План так, як ми його задумали, подавши його як одкровення, що нібито містилось у тому таємничому рукописі. Він навіть сказав Альє, прибираючи дедалі обережнішого і конфіденційнішого тону, що один поліцай, такий собі Де Анджеліс, теж опинився на порозі істини, але наштовхнувся на — це таки треба було сказати — герметичну мовчанку Бельбо, охоронця найбільшої таємниці людства. Таємниці, яка, зрештою, зводиться до таємниці Карти.
І тут він зробив паузу, сповнену багатозначності, як і всі вирішальні паузи. Його стриманість щодо остаточного одкровення немовби свідчила про правдивість усієї цієї історії. Для того, хто справді вірить у таємну легенду (міркував Бельбо), ніщо не може бути більш промовистим, ніж мовчанка.
— Це вельми, вельми цікаво, — сказав Альє, виймаючи з камізельки табакерку і вдаючи, ніби думає про щось інше. — А... що з Картою?
А Бельбо подумав: ага, старий паскуднику, тебе проймає цікавість, так тобі й треба, при всіх твоїх гримасах під Сен-Жермена ти всього лиш дурисвіт, який живе з блефу, а потім любісінько купує Колізей у першоголіпшого, хто перевершить тебе у шахрайстві. Тепер я пошлю тебе шукати карту, аби ти зник у надрах землі, підхоплений течіями, аби ти добре торохнувся головою об південний полюс якогось кельтського мегаліту.
І, напустивши на себе сторожкий вигляд, він сказав:
— Звичайно, в рукописі була й карта, тобто її докладний опис і вказівки щодо оригіналу. Це надзвичайно, ви навіть уявити собі не можете, як елементарно розв'язується вся проблема. Ця карта була приступна всім, будь-хто міг її бачити, тисячі людей протягом століть щодня проходили повз неї. З іншого боку, система орієнтації така проста, що досить запам'ятати принцип — і карту можна відтворити в будь-якому місці. Усе так просто і так неймовірно... Уявіть собі, — я лише хочу пояснити свою думку, — ніби карта втілена в піраміді Хеопса, відкрита для очей загалу, і століттями всі читали, тлумачили, намагалися розшифрувати піраміду, бачачи в ній натяки та посилання на щось інше, але не відчуваючи невимовної, чудесної простоти цієї таємниці. Це — шедевр простодушності. І підступності. Тамплієри з Провена були чарівниками.
— Ви справді розбуркали в мені цікавість. Ви мені її не покажете?
— Мушу признатися вам, що я все знищив — десяток цих сторінок і карту. Я перелякався, ви ж розумієте?
— Ви що, справді знищили документ такої ваги?...
— Я знищив його, але, як я вам сказав, це одкровення має абсолютно простий характер. Карта міститься тут, — він торкнувся свого чола, його брав сміх, бо він згадав анекдот про німця, який казав "Усе тут у мене в затниці". — Уже понад десять років я ношу цю таємницю у себе в голові, вже понад десять років карта міститься отут, — він знову торкнувся свого чола, — це схоже на манію, мене лякає влада, яку я можу здобути, якщо вирішу прийняти спадок Тридцяти Шести Невидимих. Тепер ви розумієте, навіщо я переконав Ґарамонда публікувати "Розкриту Ізіду" та "Історію Магії". Я очікую на відповідну людину. — І тоді, дедалі більше входячи у прибрану роль, він, щоб піддати Альє остаточному випробуванню, майже буквально повторив полум'яні слова, вимовлені Арсеном Люпеном перед Ботреле у фіналі Порожнистого Шпилю: — У певні хвилини моя могутність викликає в мене запаморочення. Я хмелію від сили та влади.
— Далебі, облиште, любий друже, — сказав Альє, — а якщо ви обдарували надмірною довірою маячню якогось фанатика? Ви певні, що цей текст автентичний? Чому б вам не покластися на мій досвід у цих справах? Якби ви знали, скільки таких одкровень я бачив протягом свого життя, і за мною можна визнати принаймні ту заслугу, що я показав їхню невірогідність. Мені б вистачило одного погляду на карту, щоб визначити її справжність. Я можу похвалитися певною компетентністю, нехай скромною, але точною, в царині традиційної картографії.
— Докторе Альє, — сказав Бельбо, — ви перший мені нагадуєте, що розкрита езотерична таємниця нічого не варта. Я мовчав стільки років, мовчатиму й далі.
І він мовчав. Альє теж, повіривши чи ні, переживав свою роль серйозно. Він усе своє життя звик смакувати незглибимі таємниці і тепер твердо повірив, що вуста Бельбо запечатані навіки.
У цю хвилину ввійшла Ґудрун і оголосила, що зустріч у Болоньї призначено на п'ятницю опівдні.
— Ви можете поїхати вранішнім швидким потягом, — сказала вона.
— Ці швидкі потяги чудові, — сказав Альє. — Але завжди краще зарезервувати місце, надто в цю пору року.
Бельбо зауважив, що місце можна знайти, навіть сівши до потягу в останній момент, принаймні у вагоні-ресторані, де подають сніданок.
— Тоді бажаю успіху, — сказав Альє. — Болонья — чудове місто. Але в червні там така спекота...
— Я буду там лише дві-три години. Мені треба обговорити одну статтю про старовинні написи, у нас проблема з ілюстраціями, — відповів Бельбо, а тоді бовкнув: — Моя відпустка ще попереду. Я візьму її десь у час літнього сонцестояння, можливо, тоді я зважуся... Ви мене розумієте. Я покладаюсь на вашу стриманість. Я розповів вам це як другові.
— Я вмію мовчати ще краще, ніж ви. У кожному разі вдячний за довіру, дуже вдячний.
На цьому Альє вийшов.
* * *
Із зустрічі Бельбо пішов задоволений. Повна перемога його астрального фабулізування над злигоднями й ганьбою цього світу.
* * *
Назавтра Альє зателефонував йому:
— Прошу вибачити, любий друже. Переді мною постала невеличка проблема. Вам відомо, що я займаюся скромною комерцією старовинними книгами. Сьогодні увечері я маю одержати з Парижа десяток оправлених томів вісімнадцятого століття, досить вартісних, які я завтра конче мушу доправити своєму партнерові у Флоренції. Я сам мав їх відвезти, але мене затримують тут інші справи. Я подумав, що можна це влаштувати інакше. Ви їдете до Болоньї. Завтра я чекатиму на вас біля потягу за десять хвилин до відходу, передам вам невеличку валізку, ви покладете її на верхню полицю і залишите її у Болоньї, у крайньому разі вийдете останнім, щоб простежити, аби ніхто її не прихопив.