Посміявся з нього й Петрек, не пожаліла його навіть Юзя, яка старанно посипала широке подвір'я аж до вулиці жовтим піском, привезеним з-під кладовища, бо там він був найчистіший; посипала вона й під'їзд до ґанку, і стежечку під стріхою, так що хата була наче оперезана жовтою стрічкою.
А на половині Борини вже готували все до розговин.
В кімнаті все було вимите й долівка теж посилана піском, вікна протерті, із стін та образів обметене павутиння, а своє ліжко Ягуся накрила красивою хусткою.
Ганка, Ягуся й Домінікова, хоч майже не розмовляли одна з одною, присунули гуртом до переднього вікна, де стояло ліжко Борини, великий стіл, накритий тонким білим обрусом, по краях якого Ягуся наклеїла широку, гарно вирізану смугу з червоного паперу. Посеред столу поставили високе розп'яття, прибране паперовими квітами, а перед ним, на перекинутому догори дном горщику примостили баранця; Ягуся так майстерно зробила його з масла, що він був, як живий: замість очей були вставлені чорні намистини, хвіст, вуха, копитця й короговка зроблені з червоної пухнастої вовни. Навколо них спершу лягли питльовані паляниці й білі калачі, замішані на молоці й маслі; за ними жовті паски з родзинками, більші й менші — для Юзі й дітей; були тут і пиріжки з сиром і ще — з покришеним яйцем, посипані цукром і солодким маком, і нарешті поставили велику миску ковбас, обкладених почищеними вареними яйцями, і на сковороді ціле свиняче стегно й шматок голови. Все це було обкладене крашанками. Чекали тільки Вітека, щоб натикати скрізь зелених гілок і обплести весь стіл "заячим вусом".
Тільки-но закінчили все, як одна за одною почали приходити сусідки, вони приносили в мисках і на тарелях свої великодні страви і ставили їх на довгій лаві біля столу: у ксьондза не вистачало часу обійти все село, і він наказав, щоб усе, що треба святити, позносили в хати до кількох найзаможніших господарів.
Ліпці були найближче, і він святив тут наостанку, вже зовсім смерком, об'їхавши всю парафію.
Сусідки розійшлися, не починаючи довгих розмов,— треба було встигнути до костьолу на урочистий обряд освячення вогню й води; перед цим в усіх хатах заливали водою вогонь, щоб потім знову запалити його вогником свяченої свічки.
Помчала в костьол і Юзя, забравши з собою дітей.
Чекали їх довго — тільки опівдні стали повертатися жінки, обережно заслоняючи від вітру засвічені в костьолі свічки; Юзя принесла цілу пляшку свяченої води й вогонь, яким Ганка зараз же розпалила приготовані дрова. Вона перша випила свяченої води, потім дала всім іншим по черзі — ця вода нібито запобігала головним хворобам,— потім покропила нею худобу й плодові дерева в саду, щоб тварини легше родили, а дерева приносили багатий урожай.
Бачачи, що ні Ягна, ні Магда не згадали про старого, Ганка вмила його теплою водою, розчесала сплутане волосся, принесла йому чисту сорочку і постільну білизну. Борина дозволяв робити з собою все, але ні разу не ворухнувся, лежав, дивлячись перед собою, байдужий, як завжди.
Після полудня на селі вже знати було свято: ще тут і там закінчували чорну роботу, але більшість жінок уже чепурилась, зачісувалась, милась, старанно купала дітвору, і з усіх хат чулися обурені крики.
Всі з нетерпінням виглядали ксьондза, він повернувся з маєтку тільки надвечір і одразу ж пішов на село, вбраний у стихар.
Органістів небіж Міхал ніс за ним мідний ківш із свяченою водою та кропило.
Ганка вийшла зустрічати його аж за ворота.
Ксьондз поспішав і, зайшовши в дім, швидко прочитав молитву, покропив страви. Потім глянув на синє, заросле Мацейове обличчя.
— Ніяких змін? Га?
— Рана майже загоїлась, а йому нітрохи не легше.
Ксьондз понюхав тютюн, обвів, очима людей, що з'юрмились біля порога і в сінях.
— А де ж той хлопчик, що продав мені лелеку?
Юзя випхала наперед збентеженого Вітека, що ховався за піччю.
— На тобі п'ятачок; молодець він у тебе! Так курей ганяє з грядок, жодної не промине... А ви завтра до чоловіків підете? — звернувся він до жінок.
— Підемо, півсела збирається!
— От і добре, тільки глядіть, щоб усе було тихо й мирно. А до всеношної приходьте о десятій. О десятій почну, чуєте? Та якщо будете спати в костьолі, накажу Амброжію, щоб спровадив звідти! — грізно додав він, виходячи на ґанок.
Юрба рушила за ним — проводжати аж до мельникового дому. А Вітек, показуючи Юзі мідний п'ятак, шепнув сердито:
— Недовго моєму лелеці ксьондзових курей ганяти, ні!..
Вони чкурнули в різні боки, побачивши, що на ґанок вийшла Ганка.
Смеркалося, сутінки поволі насувалися на сади, хати й навколишні поля, затоплюючи все каламутною синявою; біліли тільки стіни приземкуватих хат, мигтіли між деревами вогники, а високо в чистому небі яснів блідий серп молодика.
Святкова тиша й морок поволі оповили село. В костьолі, який підносився високо над хатами, засяяли всі вікна, з розчинених навстіж дверей падала широка смуга світла.
Незабаром, під'їжджаючи до цвинтаря, заторохкотіли перші вози, почали юрбами сходитися мешканці дальніх сіл. У Ліпцях теж усі виходили з хат; раз у раз із розчинюваних дверей блимало в ніч світло; у теплому присмерку лунали кроки й тихий гомін, всі перегукувались, віталися, не бачачи одне одного; людський потік, що ширився повільно, але неухильно, плив дорогою до костьолу.
У Борин на хазяйстві залишилися старий Билиця та Вітек, який удвох з Мацеком Клембом майстрував дерев'яного півника, щоб ходити з ним по хатах після обливання.
Ганка вирядила наперед Юзьку з дітьми й Петреком, а сама мала вийти пізніше. Була вже одягнена, але чогось дожидала, все виходила на ганок і поглядала на вулицю; аж коли Ягна пішла з Магдою і вона почула голос коваля, що ішов до костьолу разом з війтом, Ганка зайшла до хати і щось тихо наказала батькові.
Билиця вийшов на подвір'я вартувати, а вона навшпиньки сковзнула до Борини в комору... Вийшла звідти десь за півгодини, старанно застібаючи на грудях корсетку; очі в неї горіли, руки тремтіли.
Пробурмотівши щось нерозбірливе, вона пішла до костьолу.
V
На дорогах було вже безлюдно й темно, в хатах згасали вогні, до костьолу поспішали останні запізнілі парафіяни, а на майдані біля костьолу стояло безліч возів та розпряжених коней — в темряві чути було їхнє форкання й тупіт; під дзвіницею чорніли поміщицькі брички.
Ганка зайшла в притвор, ще раз помацала щось за пазухою і; спустивши хустку на плечі, почала проштовхуватися до передніх лав.
Костьол був уже повнісінький, щільно стиснутий натовп колихався і шумів, як вода; молитви, зітхання, привітання, кашель зливалися в тихий гомін; від натиску людей гойдалися порозставлювані між лав корогви та ялинки, що прикрашали вівтарі й стіни.
Тільки-но встигла Ганка пропхатися на своє місце, як ксьондз вийшов служити всеношну; з натовпу залунали голосні зітхання, замигтіли піднесені догори руки. Опускалися на коліна покірно, щільно одне біля одного. Незабаром всі стояли на колінах пліч-о-пліч, серце біля серця, наче поле, засіяне головами, і на хисткій людській ниві поблискували тільки очі, спрямовані на великий вівтар, де стояло зображення воскреслого Христа, закривавленого, вкритого ранами, одягненого лише в червоний плащ, з корогвою в руці.
Раптова тиша залягла в костьолі, наче весняного полудня, коли сонце пригріє поля, вщухне вітер і шепочеться, коливаючись, колосся та десь високо в блакитному небі солодко дзвенять пісні жайворонків.
Люди молилися мовчки, тільки губи в усіх беззвучно ворушились, і молитви, змішані із зітханнями, шелестіли часто й тихо, мов дощик по листю; голови схилялися дедалі нижче, часом звідкілясь вихоплювався стогін, чиїсь руки з благанням тяглися до вівтаря чи звучав тоненький жалібний плач. Натовп, мов порість, що стелиться по землі, тривожно причаївся під високим склепінням, похмурим, як прадавній бір. Хоч на вівтарях горіли свічки, костьол потопав у густому мороці, у вікна й широко розчинені двері сунула чорна ніч і заглядав з-за хмар блідий серп молодика.
Тільки Ганка не могла зосередитись на молитві і весь час наполохано тремтіла, наче була ще там, у свекровій коморі.
По спині біг мороз, вона ще почувала на руках сипкий холодок зерна і раз у раз пересмикувала плечима, щоб відчути захований на грудях вузлик.
Радість і незрозуміла тривога так бентежили її, що чотки падали у неї з рук, вона забувала слова молитов і нестямними очима поглядала на людей, але нікого не впізнавала, хоча поруч неї сиділи Юзя, Ягуся з матір'ю та інші.
На лавах, що стояли збоку від вівтаря, молилися на книжках поміщиці з Рудки, Модліци й панночки з Волі, а їхні чоловіки й батьки про щось розмовляли у дверях ризниці. На приступках вівтаря стояли чепурно вбрані мельничиха й органістова жінка, а біля ґраток, там, де було місце найперших ліпецьких господарів, тих, що завжди пильнували за порядком у костьолі, а під час процесії несли балдахін над ксьондзом та вели його під руки, зараз щільною юрбою стояли на колінах селяни з інших сіл і ледве можна було розрізнити серед них війта, солтиса й рудоголового коваля.
Не одна пара жіночих очей поглядала туди, з тугою шукаючи своїх... але даремно: були там чоловіки з Дембіци, з Волі, з Ріпок, з усієї парафії, тільки ліпецьких не було — не було перших господарів! І затріпотіли душі жінок, мов сполохані пташки, не одна голова з плачем схилилася до землі, не один жалібний стогін вихопився з грудей, і гіркі спогади про свою сирітську долю живим вогнем обпалили серця.
Так подумати лишень: найбільше за цілий рік свято, Великдень, в костьолі зібралося стільки люду, і на всіх обличчях, трохи схудлих після великого посту, сяє радість, всі пишаються убраннями, чванливо, як пани, займають перші місця, а нещасні ліпецькі хлопи... що вони зараз роблять там, у тюрмі? У холоді та в голоді, терплять гіркі кривди, жаль їх гризе й туга!
Для всіх живих створінь настає день радості, тільки не для них... покривджених страдників!.. Усі з родинами повернуться додому і втішатимуться відпочинком, смачною їжею, весняним сонцем, розмовлятимуть, веселитимуться, як бог звелів...
А їх самотні дружини й діти тихо розійдуться по спорожнілих хатах, їстимуть святкові калачі, зажурені й заклопотані ляжуть спати...
— Господи! Господи! — зривалися жалібні приглушені зойки навколо Ганки; вона нарешті отямилась і побачила знайомі обличчя, повні сліз очі; навіть Ягна низько схилила голову над молитовником, і рясні сльози капотіли на сторінки.