Хан пропав безіменно, пішов у землю голий серед інших голих тіл, закопаних у глибоких могилах, щоб звірина, розривши, не випустила на світло місяця мстиві душі хозарів.
Свою обіцянку Всеслав виконав сповна. Двох хозаринок, можливо з числа жінок утихомиреного залізом хана, залишили живими. Дали їм коней, зброю, дали харчів, провели до свіжої трави і відпустили на волю хозарської долі.
7
Співають колеса хозарських підвід. Розхитуючись, смикаючись у баюрах, хилячись, неначе човни на Дніпрі під свіжим вітром, рухаються до Росі криті підводи, заввишки з хату. Погано слухаються коні чужого голосу, не розуміють чужих слів.
Трудися, князю, трудися, воїне! Смерть іде поруч з вами. Вона — всім уготована. Душі вбитих метаються над землею, як зграї сполоханих птахів, як табуни, покинуті пастухами. Це уготовано воїну. Тож трудися, квапся здійснити свою справу.
Остогидла вухові надокучлива скарга коліс. Згарище гнітить серце, млосний запах тліну. А погані скільки! Від самої Прип'яті до Теплого моря між чорнокрилих пролетіла чутка про розкішний стіл. Ворон-крук, сіра ворона, сорока, коршун — усі тут. Вони ненаситні, як непоховані душі.
Росичі йшли облавою, відтісняли на свій бік, до Росі хозарських коней, збирали зброю, одяг. Птахи показували. Тільки дивися, куди летять, де сидять. Засіялася степова дорога. Навесні на вдобреній попелом землі піднімуться трави дужчі, ніж були. І випадковий мисливець наступить на жовту кістку, під його ступнею хрусне стріла з наконечником, поїденим іржею.
Вози наповнювалися здобиччю. Скоро нікуди буде класти, а все звозять і звозять воїни, байдужі до цінності взятого. Князь велів усе збирати, він знає, він Віщий.
Вершник, не відчуваючи, забувається в сідлі. Кінь зупиняється, чоловік утикається обличчям у гриву. Мить — і він прокинувся. Поперек гнучкий, ноги тримають коня обручем, це стомлена душа задрімала. Віщий велів, щоб не пропадали марно сідла, стріли, вуздечки. Велів брати все, до ременя, до розірваного каптана, до зламаної шаблі.
Біля Росі родовичі підготували зустріч переможному війську. Столи поставили з драбини, з обложних хозарських щитів.
Князь-старшини Могута і Плавик постаралися з почас-тунком, вони могли підготуватися до зустрічі: це вони відмовилися дати дружинників, коли надійшла звістка про нещастя. Чоловіки їхніх родів дома сиділи, готуючись відбиватися з-за тину своєю силою. Не дійшли до них хозари, а то загинули б їхні гради, не вистояли б перед хозарською силою.
Сусіди — Плавик і Могута — безжально затискували вільних ратаїв-викиднів, вважаючи їх поза родом, зате розумно вели родове господарство і були між росичами найбагатші. Ото ж бо і навезли вони до берега Росі глибокі діжки меду, простого і ставленого, м'ясива різного, солодкої домашньої свинини. Туші ялівок, бузівків, кабанчиків смажилися на рожнах, пеклися в ямах. Десятки сотень качок і гусей, настріляних на озерах, лежали на плетінках, коричневі, копчені, скапуючи запахущим жирком. У корчагах умлівало варево. Чекали каші з полби, з гороху, з піханої пшениці, підсмаженої на сковородах. Високі фляги були повні зеленої олії, щойно вичавленої з насіння коноплі й льону.
Хозарські коні, сумирні від утоми, табунами потекли до Росі. У степових скакунів не вистачало сил додати ходи і навіть коли побачили воду. Незважаючи на чужих людей, коні пили, відходили, щоб вхопити жовтими зубами жмутик трави, і поверталися до річки. В одних ще були сідла на спинах, в інших вони збилися під животи. Слідом за живою здобиччю показалося військо.
Крик і плач жінок зустрів переможців. Від п'яти родів, які вціліли, якщо не рахувати Могути і Плавика, тільки жінки, старі люди та діти змогли прийти до слободи. Зі зброєю, збившись у загони, вони пробралися лісовими стежками. Вони боялися недобитих хозарів, які розбіглися по роській землі після поразки. Чи багато гостинців могли вони принести кровним? Лише найдорожче — себе.
З гордістю думав Всеслав, що небагато матерів, дружин, батьків не знайдуть своїх у рядах війська.
Могута й Плавик зустрічали слободу, несучи на білих рушниках дари — свіжий хліб. Раптом брязнули тятиви. Кілька стріл вразили князь-старшин, зрадників роської єдності.
Не виявили себе ті, хто стріляв, змовчали ті, хто бачив стрільців. Темною залишилася смерть тих, хто надміру возлюбив своїх ближніх. Убивць не шукали. Та чи вбивць? Дуже вже руки звикли до зброї, надто вже навчилося око бачити двоногу ціль, лютити серце, тішитися боєм і мстити. Слід війни випалюється в серці, і ніхто не повертається з поля таким, яким вийшов з дому.
Могута трохи звівся перед копитами княжого коня, промовив:
— Ти, ти...— і захлинувся.
"Смерть твоя поруч тебе",— згадав Всеслав слова хана Суніки. Так, він князь-переможець, бездомний, безрідний. Загорілося серце. Немає батька, немає дітей. Немає дружини, спраглої на ласку, якої він не бажав дати, не вмів. А от зараз він би зміг, він спалив би красуню Красу буйством зрілого кохання. Все — дарма...
Князь сказав чоловікам з родів Могути й Плавика:
— Ви не дар принесли. Знайте, з вас я беру данину, а не дар. Ви полохливі, ви затинники, ідіть провину відбувати, чоловічу справу робити. На трапезі жінки прислужать. А ви слухайте! Утеклі хозари з нашої землі вибираються — ви їх шукайте і бийте. Ріку чатуйте, щоб вони в степ не втікали. Князь-старшин я вам даю із слобідських. Ось вам Щерб, ось вам Крук. Вони накажуть, де вам бути, як діяти. А неслухів поставлені мною князь-старшини смертю скарають на місці!
Покинувши учту, Всеслав поскакав на руїни свого граду. Знайти тіла, хоч кісточки, нехай обпалені пожежею, нехай обгризені звірем, обкльовані пташиною. Швидше, швидше поховати їх за роським звичаєм, щоб заспокоїти їхні душі, щоб на небесній тверді, в лісах Дажбога і Сварога зустрітися з ними, сказати несказане, дати недане.
Образи слов'янських богів різняться рисами ликів, різняться зростом. На кожному погості свої. Як надихнувся майстер мрією, як пройшов різець, як піддалося залізу тверде дерево, так і відбулося втілення бога. Боги — охоронці неба. На небі мати зустрічає дитину, син зна одить батька, воїн — товариша. Слов'янин не визнавав смерті, роське серце не могло допустити думки про розлуку навічно. Сильний духом росич утверджував себе у вічності неперервного життя.
Ілвичі кликали до себе росичів погостити перед богами. Погости людей роської мови усі схожі між собою. Лики богів, що стоять півколом, звернені на схід. В дні рівнодення сонце — живе око Сварога,— піднявшись над лісом, одразу знаходить свій земний образ. "Ти — вгорі, я — внизу",— перегукуються вони.
Ілвичів набагато більше, ніж росичів, і погост їхній обширний.
Звістка про перемогу росичів розлетілася повсюди. Зараз і на Прип'яті знали про розгром тисяч хозарів, про несказанну здобич. У найвіддаленіших градах далеких племен раділи поразці Степу. Говорили про силу''росичів, про Віщого князя, якого і стріла не бере, який б'ється обидвома руками. Він сам, одягнений в копитні лати, як бідний родович, побивав хозарські раті. Він, Віщий, чує слово, сказане від нього за два дні дороги. Якби був такий князь і така сила в росичів у гуннські дні, не загнали б слов'ян у прип'ятьські болота. І тяглися цікаві здалеку, через численні засіки, річки, рівчаки та яруги, через лісові пущі, аби тільки поглянути на ніколи не бачені хозарські вози, завбільшки, як гора, на буйних степових коней, що дихають вогнем, на шаблі завдовжки з голоблю.
У визначений день ілвичі, залишивши дома тільки старих бабів і дідів та дітей, ішли на свій погост. Родовичів уже не влаштовували потаємні проходи в засіках, вони робили широкі дороги навпростець. Сміливо втоптували стежки, не намагаючись, як робили раніше, іти нарізно, щоб швидше заріс слід. Побита степова сила, не скоро викохають хозарські вдови нових бійців, щоб нападати на Рось.
Понад три тисячі дорослих ілвичів зібралися на погості. До полудня прибули росичі. Як воювали, так вони і з'явилися, кінні, бронні, щит за спиною, лук біля сідла, меч на лівому стегні, спис біля правого стремена. Ілвичі кричали славу гостям, і оглушені птахи падали з неба.
В загальному мовчанні, служачи Сварогу, лили кров білих півнів, годували навів ягнятком, спаленим на багатті.
І двадцять три князь-старшини разом кланялися росичам, дякуючи від імені родів за оборону від недруга роської мови. Росичі не зійшли з коней, не відповіли на поклін. Князь Всеслав сказав:
— Нема людини, яка не цінувала б хвалу, якщо вона дістається за добру справу. Прийміть і ви, князі, моє слово по честі і розуму-совісті. Взимку їздили-ходили до вас наші князі кланятися, наче погорільці. Чи багато ви дали? А дехто й зовсім не подав нам допомоги. Це вам росичі запам'ятали. Послали до вас із звісткою про хозарів, що наближалися до Росі. Що дали ви? До нас прийшов воєвода Дубок з шістьма десятками мечів від ваших багатьох сотень. Чи багато? Так кістку кидають псові, щоб він відчепився. Того вам росичі не забули, скупі князі. Не вам дякують росичі, дякують Дубкові з його воїнами. І таке скажу вам: погано вчите ви ваших воїнів. Через погане вміння половина ваших полягло з малої навіть кількості.
Всеслав умів голосом охопити весь погост. Скам'янівши, слухали його ілвичі, ще не розуміючи, що хоч і навезли вони різних потрав ушановувати росичів, а не виходить пошанування.
Перервою у промовлянні Всеслава скористався князь-старшина Павич.
Він почав бундючно:
— Ти, певно, міцним пивом упився, воєводо! З'явився до нас оружний, старшим грубіяниш...
Всеслав не дав Павичу закінчити, закричав на князя, як на собаку:
— Цить! Знай своє місце, дурна бородо! Ти, пришеле-Пок, вигнав з роду своїх, що бажали захищати роську мову. Мовчи, а то нагайкою відповім!
Обхопивши голову руками, Павич сховався за чужими спинами від страшного лиця лютого князя. А Всеслав вів далі з великим гнівом:
— Доки так житимемо, ілвичі? Гунни нападали, від росичів залишилося сім чоловік. Після гуннів скільки разів степовики приходили, скільки роських градів спалили. А до вас не доходили, наситившись нашим горем. Нині хозари прийшли з великою силою, пропали наші гради. А вам — нічого. Так, росичі перемогли велику хозарську силу.