Часу в нас досить.
Я зрадів, що бабуся співчуває мені. Зваживши на її втому, я палко подякував їй за любов і за всю її доброту до мене, і, ніжно побажавши мені доброї ночі, вона понесла свій нічний чепець до моєї спальні.
Яким нещасним почувався я, лежачи на канапі. Знову і знову я міркував, як зможу з'явитися злидарем перед очі містера Спенлоу. Адже ж я посватався до Дори, бувши певним у своєму достатку, а тепер я маю лицарський обов'язок розповісти їй про своє становище і дати їй волю відмовитися від заручин. Як житиму я тепер, не заробляючи нічого? Треба мені щось зробити, щоб допомогти моїй бабусі, але я не бачу жодного виходу. Ось незабаром у мене вже не буде й кишенькових грошей, я носитиму подерте пальто і не матиму змоги робити маленькі подарунки Дорі, їздити на баских кониках і ходити франтом. Хоч я розумів, що дуже егоїстично думати зараз тільки про себе і про своє лихо, але я так любив Дору, що не міг собі ради дати. Я розумів, що ганебно думати про себе, а не про мою бабусю; але егоїзм був у даному випадку невід'ємним від думок про Дору, а Дорою я не міг поступитися нікому. Яким неймовірно нещасним почувався я тієї ночі!
Бачив я сни – сни про злидні в усіх виглядах, але, здається, сни я бачив наяву, не заснувши. Ось ходжу я в лахмітті і продаю Дорі сірники, шість коробочок за півпенні; ось сиджу я в конторі у нічному халаті і туфлях, а містер Спенлоу протестує проти того, що я з'являюся перед клієнтами в цьому легковажному вбранні; ось я, вмираючи з голоду, підбираю крихти від сніданку старого Тіффі (він снідав дуже регулярно, коли годинник на соборі Святого Павла бив першу); ось я безнадійно намагаюся купити дозвіл на шлюб з Дорою, пропонуючи на сплату одну з рукавичок Урії Гіпа, а консисторія не хоче прийняти її; і під час усіх цих снів я не спав і перевертався, наче корабель, що зазнав катастрофи в морі постільної білизни.
Моя бабуся також непокоїлася, бо я часто чув, як ходить вона туди й сюди. Два чи три рази за ніч вона з'являлася в моїй кімнаті, загорнута в довгий фланелевий капот, подібна до стурбованого духа, і підходила до канапи, на якій я лежав. У перший раз я скочив з місця, стривожений її повідомленням: з якоїсь заграви вона зрозуміла, що Вестмінстерське абатство охоплене пожежею; вона радилася зі мною, чи не може вогонь перекинутися на Букінгем-Стрит, якщо вітер зміниться. На другий раз я лежав спокійно і відчув, як вона сіла біля мене, шепочучи:
– Бідолашне хлоп'я!
І я відчув себе вдвадцятеро нещаснішим, зрозумівши, як самовіддано думає вона про мене, і як егоїстично думаю я тільки про себе.
Важко повірити, щоб ніч, яка здалася мені такою довгою, могла бути короткою для когось іншого. I почала мені ввижатись якась вечірка, де гості танцювали безперестанку, і почув я музику, що безупинно грала одну мелодію, і побачив Дору, що весь час танцювала один танець, не звертаючи жоднісінької уваги на мене. Чоловік, що грав на арфі цілу ніч, марно силкувався прикрити свій інструмент нічним ковпаком звичайних розмірів, і тут я прокинувся, або краще сказати – тут я покинув спроби заснути, і побачив, нарешті, що сонце сяє за вікном.
У ті дні поблизу від мене містилася римська лазня – може, й зараз вона ще є там – і я там частенько купався. Вбравшись тихо, щоб не потурбувати бабусю, і залишивши її під доглядом Пеготті, я подався до лазні, пірнув у басейн, а потім пішов прогулятись. Я сподівався, що купання і прогулянка трохи освіжать мене – так воно й було; і незабаром я вирішив, що насамперед я мушу спробувати, чи не можна розірвати свій контракт і забрати назад вступний внесок. Я поснідав у найближчому трактирі і пішов до Докторської палати, повільно ступаючи по щойно политих водою вулицях і вдихаючи пахощі літніх квітів, сповнений твердості і рішучості.
До палати я прибув так рано, що мені довелося ще з півгодини провештатися навколо неї, поки старий Тіффі прийшов з ключем. Тоді я сів у своєму затінку, спостерігаючи сонячне проміння на димарях і мріючи про Дору; нарешті, ввійшов містер Спенлоу, підтягнутий і свіжий.
– Як почуваєтесь, Копперфілде? – спитав він.
– Чудовий ранок! Прегарний ранок, сер, – підтвердив я. – Чи можу я поговорити з вами, перш ніж ви підете до суду?
– Безперечно, можете, – сказав він. – Ходімо до мого кабінету.
Я пішов слідом за ним, і він почав натягати мантію перед дзеркалом.
– З жалем мушу розповісти, – сказав я, – що маю трохи сумні новини від моєї бабусі.
– Та ні? – вигукнув він. – Що ви кажете? Не параліч, сподіваюся?
– Ні, здоров'я її цілком добре, сер, – відповів я. – Вона зазнала деяких великих втрат. Правду кажучи, у неї лишилося дуже небагато грошей.
– Ви дивуєте мене, Копперфілде! – скрикнув містер Спенлоу.
– Запевняю вас, сер, – сказав я, похитавши головою, – справи тут так змінилися, що я хотів спитати вас, чи не буде можливим... залишивши вам, звичайно, деяку частку вступного внеску, – додав я, вражений стривоженим виразом його обличчя, – чи не буде можливим розірвати мій контракт?
Ніхто не знає, чого коштувало мені зробити цю пропозицію. Це було майже те саме, що просити вирок про розлуку з Дорою.
– Розірвати ваш контракт, Копперфілде? Розірвати?
Я пояснив спокійно, але твердо, що тепер мені треба самому заробляти собі на життя. Я не боюся за майбутнє, сказав я (і я гостро підкреслив цю обставину, як натяк на те, що зможу бути гідним зятем), але нині я можу покластися тільки на самого себе.
– Я дуже засмучений цією звісткою, Копперфілде, – сказав містер Спенлоу, – дуже засмучений. Не в наших звичаях розривати контракти з таких і подібних причин. Це – незвичайний випадок у нашій професії. Незручно створювати такий прецедент. Аж ніяк! Разом з тим…
– Ви дуже добрі, сер, – промимрив я, передчуваючи згоду.
– Зовсім ні. Нема за що дякувати, – відказав містер Спенлоу. – Разом з тим, хотів я сказати, якби доля не зв'язала мене по руках, якби в мене не було компаньйона, містера Джоркінса...
Надії миттю зникли, але я зробив ще одну відчайдушну спробу.
– Чи не думаєте ви, сер, сказав я, – що коли б я поговорив про це з містером Джоркінсом…
Містер Спенлоу безнадійно похитав головою.
– Боронь боже, Копперфілде, – відповів він, – щоб я будь-кого ображав, а надто містера Джоркінса. Але я знаю мого компаньйона, Копперфілде, містер Джоркінс не такий чоловік, щоб згодитися на цю надзвичайну пропозицію. Містера Джоркінса дуже важко звернути з його шляху. Ви самі знаєте, який він.
Мушу сказати, що я нічого не знав про нього. Мені було тільки відомо, що він раніше сам керував конторою, а тепер самотньо живе в будинку біля Монтег'ю-Сквер, якому давно бракувало валика із фарбою; що приходить він до палати дуже пізно, а йде додому дуже рано; що з ним ніколи ніхто не радиться; і що він сидить у темній норі нагорі, де ніколи не вирішують ніяких справ, і де років двадцять уже, як кажуть, лежить на столі пожовклий аркуш незайманого чорнилами паперу.
– Ви ж не заперечуєте проти того, щоб я поговорив з ним, сер? – спитав я.
– Аж ніяк, – сказав містер Спенлоу. – Але я маю деякий досвід щодо розмов із містером Джоркінсом, Копперфілде. Хотів би я, щоб цей досвід був не такий сумний, бо особисто я пішов би вам назустріч. Я не маю ні найменших заперечень проти вашої розмови з містером Джоркінсом, Копперфілде, якщо ви визнаєте це за потрібне.
І шановний проктор палко потис мені руку. Радіючи цьому дозволу, я почав чекати на містера Джоркінса, міркуючи про Дору і спостерігаючи, як сонячне проміння спускається з димаря на стіну протилежного будинку. Потім пішов до кабінету містера Джоркінса, якого дуже здивував своєю появою.
– Заходьте, містере Копперфілд, – звернувся до мене містер Джоркінс, – заходьте.
Я ввійшов і сів: справу свою виклав я містерові Джоркінсу майже в тих самих словах, що й містерові Спенлоу. Містер Джоркінс був зовсім не такою жахливою істотою, як можна було б гадати; то був огрядний милий чоловік шістдесяти років, який вживав так багато нюхального тютюну, що в палаті існувала легенда, ніби він живиться тільки цією речовиною, не лишивши в своєму організмі місця для інших страв.
– А ви вже зверталися з цим до містера Спенлоу? – спитав містер Джоркінс, дуже стурбовано вислухавши мене.
Я ствердив це і зазначив, що містер Спенлоу посилався на нього.
– Він сказав, що я заперечуватиму? – запитав містер Джоркінс.
Я мусив визнати, що містер Спенлоу вважав це можливим.
– З жалем мушу сказати, містере Копперфілд, що не можу посунути вперед вашу справу, – нервово мовив містер Джоркінс. – Правду кажучи... але в мене засідання в банку, якщо ви будете такі ласкаві вибачити мене.
Тут він похапцем підвівся і зібрався вийти з кімнати. Але я наважився спитати його: невже немає ніякої надії влаштувати цю справу.
– Ні! – сказав містер Джоркінс, стоячи вже в дверях і похитуючи головою. – О, ні! Я заперечую, ви знаєте, – дуже швидко сказавши це, він вийшов. – Ви повинні знати, містере Копперфілд, – додав він, знову стурбовано просуваючи голову в двері, – що, коли містер Спенлоу заперечує...
– Особисто він не заперечує, сер! – сказав я.
– О, особисто! – нетерпляче повторив містер Джоркінс. – Запевняю вас, що є заперечення, містере Копперфілд. Безнадійно. Те, чого ви хочете, зробити не можна. Я... я справді мушу поспішати на ділову зустріч до банку.
По цій мові він побіг геть; і скільки мені відомо, впродовж трьох днів по тому не з'являвся до палати.
Я не хотів залишити невипробуваною жодну можливість. Тому я почекав на повернення містера Спенлоу і передав йому свою розмову з його компаньйоном. Я дав йому зрозуміти, що, на мою думку, він зможе пом'якшити непохитного Джоркінса, якщо візьме на себе цю справу.
– Копперфілде, – відповів містер Спенлоу, люб'язно посміхаючись, – ви не знаєте мого компаньйона, містера Джоркінса, так довго, як я. Я зовсім не хочу звинувачувати містера Джоркінса в якихось хитрощах. Але манера, з якою містер Джоркінс висловлює свої заперечення, часто обдурює людей. Ні, Копперфілде, – похитав він головою. – Містера Джоркінса не можна зворушити, повірте мені!
Я ніяк не міг добрати, хто ж з них двох заперечує проти моєї справи, але я бачив досить виразно, що один з компаньйонів проти, і що не може бути й мови про повернення тисячі фунтів стерлінгів моїй бабусі.