Домбі і син

Чарлз Діккенс

Сторінка 101 з 172

І не збираюся сидіти тут, серед своєї родини, щоб мене не помічали. Я ще поки не порох під ногами місіс Домбі, — мовила вона так, ніби гадала, що десь післязавтра тим порохом стане. — І я піду. Я не скажу (хоч, може, й подумаю), що все це збіговисько мало єдину мету — принизити й образити мене. Я просто піду. За мною тут шкодувати не будуть!

З цими словами місіс Чік встала на рівні ноги, взяла під руку містера Чіка, і обоє покинули кімнату, ніби й зовсім не сидівши там півгодини. Проникливості місіс Чік треба віддати належне, зазначивши, що за нею і справді не шкодував аніхто.

Та з-поміж гостей обурена була не лише місіс Чік, бо список містера Домбі (що й досі зазнавав усіляких утисків) одностайно обурювався тим, що гості місіс Домбі розглядали їх у лорнетки та уголос допитувалися, хто то такі; водночас список місіс Домбі скаржився на нудьгу, а молодичка з голими плечима, позбавлена уваги з боку веселого молодика, кузена Фінікса (він по обіді зараз же поїхав додому), конфіденційно заявила тридцяти чи сорока приятелькам, що знудилася до смерті. Всі старі леді з копицями на головах мали підстави — хто більші, хто менші — бути невдоволеними місіс Домбі, а директори та голова правління погодилися поміж себе, що Домбі, коли вже хотів одружитися, мусив узяти жінку ближчу собі за віком, не аж таку вродливу і трохи заможнішу. Загальна думка джентльменів цієї категорії була, що Домбі піддався слабкості і каятиметься ще за життя.

Навряд чи хто з запрошених, — крім сімох сором'язливих джентльменів, — будучи в гостях чи ідучи додому, не вважав себе ущемленим з боку містера або місіс Домбі, а маломовна особа в чорному оксамитному капелюшку, як виявилось, і зовсім оніміла, бо до обіду спершу повели червонооксамитну даму. Та навіть у сором'язливих сталося щось із вдачею — чи то вона звурдилась від надміру зужитих лимонадів, чи то їй прищепилися панівні настрої, але сором'язливі почали перекидатись уїдливими жартиками і пошепки обмовляли гостей на сходах та в переходах.

Загальне невдоволення й нехіть поширились так, що їх зазнали навіть лакеї в холі. Ба навіть смолоскипники на вулиці зачули і порівнювали весільну забаву з похороном, на якому ніхто не носив жалоби і не був згаданий у заповіті.

Нарешті всі гості порозходились, і смолоскипники теж; вулиця, яку так довго захаращували карети, спорожніла, а свічки, згасаючи, освітлювали в кімнаті тільки містера Домбі з містером Турботом, що осторонь розмовляли, та місіс Домбі з матір'ю — перша сиділа на канапі, а друга, прибравши позу Клеопатри, чекала на свою покоївку. Коли містер Домбі скінчив розмову з Турботом, той улесливо підступив до дам, щоб попрощатися.

— Сподіваюся, — казав він, — що втома від цього чарівного вечора не відіб'ється завтра на здоров'ї місіс Домбі.

— Місіс Домбі, — мовив, наблизившись, містер Домбі, — досить берегла себе від утоми, так що можете не турбуватись за неї. На жаль, мушу сказати, місіс Домбі, що волів би, аби ви втомилися трохи більше.

Вона ледве глянула на нього й відвела очі, не озвавшись ні словом.

— Шкода, мадам, — сказав містер Домбі,— що ви не вважаєте за свій обов'язок…

Вона знову глянула на нього.

— За свій обов'язок, мадам, — вів далі містер Домбі, — приділяти моїм знайомим трохи більше уваги. Адже дехто з тих, кого ви підкреслено не хотіли помічати сьогодні, місіс Домбі, зробили вам честь своїм візитом.

— Ви знаєте, що тут є сторонні? — спитала вона, тепер уже пильно дивлячись на нього.

— Ні! Турботе! Не йдіть, прошу вас. Наполегливо прошу вас — не йдіть! — крикнув містер Домбі, перепиняюии того безшелесного джентльмена. — Од містера Турбота, як ви знаєте, в мене нема таємниць. І він не гірше за мене обізнаний з тим, про що я говорю. До вашого відома, місіс Домбі, вважаю, що ці заможні й впливові особи зробили мені честь своїм візитом, — і містер Домбі виструнчився ще дужче, ніби надавши тим особам якомога більшої ваги.

— Я питаю, чи знаєте ви, що тут сторонні, сер? — повторила вона, втупивши в нього повний зневаги погляд.

— Дозвольте, — сказав містер Турбот, роблячи крок наперед, — прошу, благаю — дозвольте мені піти. Ця дрібна й несуттєва незгода…

— Кохана моя Едіт, — перебила його місіс Ск'ютон, що не зводила очей з доччиного обличчя, — і ви, любий мій Домбі, наш прекрасний друг містер Турбот… гадаю, я маю право назвати його так…

— Забагато честі, мадам, — пробурмотів містер Турбот.

— Наш прекрасний друг сказав саме те, що й я збиралася сказати, і смертельно довго вичікувала нагоди. "Дрібна й несуттєва!" Кохана моя Едіт, і ви, любий мій Домбі, хіба ж ми не знаємо, що будь-яка незгода між вами… ні, Флаверс, не зараз.

Флаверс була покоївка, що, забачивши чоловіків, випорснула з кімнати.

— Що будь-яка незгода між вами, при тій повноті серця, що властива вам обом, при тому напрочуд чарівному почутті, що вас єднає, може бути лише дрібна й несуттєва? Чи є слова, якими б удалося це краще висловити? Нема. Отже, я радо користаюся з цієї невеличкої нагоди… з цієї дрібнички, в якій так багато від Природи, від індивідуальності вашої і всього такого… і яка явно розрахована на те, щоб викликати сльози в матері, і скажу, що не надаю таким речам ніякого хоч трохи суттєвого значення, крім того, що вони просто виявляють другорядні прикмети душі. І, на відміну від решти тещ (що за жахливе слово, любий Домбі), скільки я бачила їх у цьому, боюсь, занадто неприродному світі, я ніколи не дозволю собі ставати між вами в такі хвилини та й, зрештою, ніколи не бідкатимусь над такими малюсінькими іскорками зі смолоскипа цього… як його?., не Купідона, а того іншого премилого створіння…

В поглядах, які добра мати кидала на обох своїх дітей, була певна гострота, що могла свідчити про конкретний і добре зважений намір, прихований цими безладними словами. Вона, очевидно, намірялася з самого початку триматися осторонь від неминучих побризкувань ланцюга, який їх пов'язував, прикриваючись міфом віри в їхню обопільну любов та здатність ужитися одне з одним.

— Я хотів лише звернути увагу місіс Домбі на те, що не сподобалось мені в її поведінці на самому початку нашого подружнього життя і що я прошу її виправити в майбутньому, — надзвичайно поважно мовив містер Домбі. — На добраніч вам, Турботе! — кивком голови відпустив він свого управителя.

Містер Турбот уклонився величній господині, що палаючими очима дивилася на свого чоловіка, і, спинившись перед ложем Клеопатри, поштиво та захоплено підніс до губ її граційно простягнену руку.

Якби, залишившись із ним на самоті (Клеопатра похопилася зникнути), його вродлива дружина дорікнула йому, чи хоч би змінилася на обличчі, чи бодай словом порушила вперте своє мовчання, містер Домбі міг би закинути їй що-небудь іще. Але що міг закинути глибокій, невимовній, нищівній погорді, з якою вона дивилась на нього, а потім опустила очі, наче вважала, що до нього не варто озватися й півсловом, несказанній зверхності та презирству, що проступали на її обличчі, холодній, непоборній рішучості знищити і збутися його, що малювалася в кожній її рисі? І він залишив її, бо ж її владна краса оберталася зневагою до нього.

Чи був він таким боягузом, щоб годиною пізніше підстерігати її на старих, добрих сходах, де колись при місячному світлі бачив, як Флоренс несе нагору Поля? А може, то випадок, що він опинився там без світла і, звівши очі, вздрів Едіт, яка зі свічкою в руках виходила із спальні Флоренс, і знову побачив на її обличчі той, зовсім інший вираз, над яким він влади не мав?

Та ніколи її обличчя не мінялося аж так, як змінилось обличчя містера Домбі. Ніколи, в хвилину найбільшого буйства гордощів чи пристрастей, не заходило воно такою глибокою тінню, як та, що лягла йому на виду тоді, у темнім кутку, першого ж вечора по їхнім поверненні, часто лягала потому й стала ще глибша тепер, коли він стояв під сходами й дивився нагору.

Розділ тридцять сьомий

ПЕРЕСТОРОГА, І НЕ ЄДИНА

Наступного дня Флоренс, Едіт і місіс Ск'ютон зійшлися докупи, а коло дверей на них чекав готовий до виїзду екіпаж. У Клеопатри знову була власна галера, а Візерс — уже не такий недокрівний, — обтягнувши свої курячі груди курткою і натягши військові штани, вистоював під час обіду позад її безколесого крісла і більше не штовхав його головою. Волосся Візерса в такі дні неробства лисніло від помади, він ходив у лайкових рукавичках і пахтів одеколоном.

Зібралися вони в кімнаті Клеопатри. Змійка старого Нілу (це аж ніяк не образа) спочивала на софі, попиваючи о третій дня свою вранішню чашку шоколаду, а Фла-верс-покоївка чіпляла своїй панночці манжетики та жабо і здійснювала невеличкий коронаційний обряд, за допомогою оксамитного капелюшка персикового кольору, штучні троянди на якому примхливо похитувалися, бо старечий параліч бавився ними, мов юний вітерець.

— По-моєму, я трохи знервована нині, Флаверс, — сказала місіс Ск'ютон. — Щось у мене руки тремтять.

— Ви ж, мадам, були вчора душею товариства, — одповіла покоївка, — і через це, бачиться, й страждаєте нині.

Едіт, що стояла з Флоренс коло вікна, спиною до туалетних процедур шановної матінки, раптом сахнулася, мов від блискавки.

— А ти не знервована, дитино моя кохана? — млосно спитала Клеопатра. — Тільки не кажи мені, серце, що ти, така завжди на диво врівноважена, стаєш жертвою нервів, як і твоя невдатна мати? Візерсе, хтось стукає.

— Картка, мадам, — мовив Візерс, подаючи її місіс Домбі.

— Я виходжу з дому, — відповіла та, навіть не глянувши.

— Голубко моя, — протягло сказала місіс Ск'ютон, — що за дивна манера давати таку відповідь, не подавившись, хто це. Дай сюди, Візерсе! Боже милий, моя люба! Це ж бо містер Турбот! Розумник отой!

— Я виходжу з дому, — повторила Едіт таким владним тоном, що Візерс, вихопившись на поріг, не менш владно переказав слузі, котрий чекав на відповідь: "Місіс Домбі виходить з дому. Забирайтеся" — і зачинив двері йому перед носом.

Та слуга незабаром повернувся, знову шепнув щось Візерсові, і той ще раз, не дуже охоче, представ перед місіс Домбі.

— Перепрошую, мадам. Містер Турбот кланяється вам і просить, коли можна, вділити йому одну хвилину — у справі, мадам, перепрошую.

— І справді, моя люба, — якнайлагідніше мовила місіс Ск'ютон, бо обличчя її доньки дихало грозою. — Якщо дозволиш мені вкинути слово, то я порадила б…

— Проведіть його! — звеліла Едіт, і коли Візерс побіг виконувати наказ, додала, зсунувши брови: — Якщо він іде сюди з вашої поради, то й прийму я його у вашій кімнаті.

— Мені піти? — похопилася Флоренс..

Едіт кивнула головою, але, виходячи, Флоренс таки зіштовхнулася з гостем.