Слов'яни кличуть в роги інакше, ніж хозари. І все-таки вухо відчувало, що тільки до загального збору може скликати чергування протяжних і коротких покриків. І шум був коло броду, і гучні голоси. Чому не народжуються воїни з очима сови!
При вранішньому світлі Щерб побачив те саме, що бачив учора. На відстані пострілу були розкладені довгі драбини, тички, колоди, канати. Там же стояло щось схоже на довгі корита, сплетені з гілок, заввишки більші людського зросту. Накрившись таким коритом, одразу чоловік двадцять можуть впритул підійти до тину, не боячись стріл і каміння. Купами лежали щити, якими могли захищатися три й чотири бійці. На місці була і гратчата вежа з балок
16*
483
справи. Наш Перун допомагає нам, коли ми самі собі допомагаємо. Не волею твого бога, а нашею волею перебиті твої брати. Ви напали на нас, ви поруйнували наші гради, ви спалили образи наших богів. Ми продаємо ромеям хліб, хутра. Ми не продамо нікому нашу кров і наших богів. Ромеї чинять безчесно. Іди геть! Можливо, я дозволю одному із усіх вас повернутися додому. Щоб він заказав іншим: "Не ходіть на Рось, на Росі живе хозарська смерть". Тепер іди, хане, я не дам тобі миру.
Малх не відривався від обличчя хана. Товмач перекладав князеві слова. Кущисті брови, кинуті, як крила, на широкому хановому лобі, не здригнулися. Ледь косі очі в дрібних зморшках дивилися спокійно і здавалися сірими камінцями. Виточеними, як у статуї, руками хан провів по щоках, по гострій бороді, звів очі до неба, мовив:
— Яхве, о Яхве! — і щось сказав товмачеві швидким рішучим голосом.
Товмач урочисто переклав:
— Хан каже: "Бог битв непостійний". Хан каже: "Сьогодні ти переміг, інший переможе завтра". Хан каже: "Всі люди смертні, однаковий кінець у переможця і в переможеного — смерть". Смерть іде поруч тебе, слов'янський хане. Гай-гай тобі! Ти граєшся з Долею. Вона відвернеться від тебе, і люди покинуть тебе. Так Суніка-Єрміа каже тобі: поки воля бога дає тобі дихання, живи!
Хозари підвелися, пішли до броду. На плетеному щиті залишився червоний мішок, набитий пухом, на якому сидів хан. Степовики відходили дуже повільно, наче бажаючи дати слов'янам час, поки ще можна перевирішити, передумати. Хан махнув рукою, і хозари слухняно випередили свого повелителя. Він, як найсильніший на полі битви, відступав останнім. Ніхто не оглядався. Здавалося, що ці незахищені поглядом спини й потилиці чекають удару. Можливо, їм буде легше, коли вдар нарешті впаде.
На броді мілка вода бігла поміж камінням, гладенько обточеним м'якою силою ріки. Хан усе більше відставав, прямий, гордий. Решта хозарів була вже на степовому березі, коли хан ступив у воду.
Хтось із росичів подумав уголос:
— А все ж не пообіцяв, що більше до нас не прийде...
Тривожно і неясно в голові Всеслава, необізнаного в застосуванні Влади, зароджувалися особливі думки. Потрібна слава. Сила слави чи й не переважає силу меча? За славою йдуть. Спадком слави живуть. Хто має лише тінь слави, живе в тій тіні як сильний.
Всеслав хотів вирішувати сам. Його не втішало те, що давало спокій ханові Суніці. Над князем росичів не стояла Доля, заступаючи одвічною неминучістю приречення відповідальність перед своєю совістю, перед людьми. Досі Всеслав здійснював замислене сам. Не пиха — совість не дозволяла йому перекласти тягар на плечі інших.
Всеславу здавалося, що багато часу минуло від того насправді недалекого дня, коли він послав Ратибора за вигаданою звісткою про нашестя степовиків. Воєвода забув свої сумніви. Так, з тією звісткою, з вигадкою, він хотів вимагати від сусідів допомоги. Він знав — вони відмовляться. Він замислив напасти спочатку на каничів, потім на ілвичів. Він міг би приборкати їх, набрати в слободу сотні нових воїнів... А сталося в сто крат більше, ніж замислено. Всеслав не знав тоді, яку силу становлять його росичі. Вже перебиті дві тисячі хозарів. Здобич, узята, на тілах, та степові коні несказанно збагачують роське плем'я.
Хозари запропонували викуп. Вони віддали б усе. Можна залишити по коню, по одному луку на трьох, по ножу на двох, щоб їм лише дістатися додому.
Всеславу вирішувати. Хіба він беріг себе? Нині його, воєводу, самі люди князем зовуть. Немає росича, рівного йому із зброєю. Хто краще за нього знає, як правити боєм, знає, що і як чинити? Він по праву князь росичів. Помираючи, Всеслав Старий нарік його своїм наступником не з любові, не як родича, а турбуючись про захист землі.
Княжити-правити — не хитрістю володарювати, не умовляннями, не розмежуванням людей, не підкупом, не насильством.
Княжити — жити важче, ніж живеться іншим. Княжити — не про себе, про інших думати.
Відштовхнув Всеслав тіні батька, дружини, які просили його поберегти кров росичів. Ні. Не буде миру хозарам! Слава потрібна росичам, слава!
Повільніше, ніж пішохід, хозарський обоз плентався степовою дорогою на південь.
Легкий попіл, збитий копитами й колесами, знявся сірим хмаровищем. Сам колір неба змінився. В скрипучому скреготі велетенських коліс невгавна скарга. Тверде дерево маточин та осей кричало, просячи пити.
Роське військо висіло над хозарами. Піших більше не було, Всеслав посадив усіх на коня. Росичі випереджали хозарів. Князь побоювався, щоб вони не спробували вирватися, покинувши обоз.
Солодкий ручай печально розсікав степове згарище. Суха пора вбивала його притоки, місцями вода зовсім переставала текти. Скориставшись повільністю руху хозарів, росичі встигли отруїти бідну водну жилу кінським послідом. Перший день хозари ночували в степу без води, без трави для коней. Вдруге хозари ночували біля Солодкого ручая, помилившись у сподіванні знайти воду.
Згадуючи мужність благородного хана Суніки, Всеслав зрозумів, що він не покине обозу з втомленими, пораненими, хворими, з жінками. На третій день, давши хозарам знятися з ночівника, князь вивів їм назустріч усе військо. Тепер Всеслав бачив, що є ще сила в хозарів. Швидко вирівнялися вози, утворюючи вал, непрохідний для коней. Вишикувавшись, вийшла на випалене поле хозарська кіннота. Степовики не зважилися вдарити першими, і Всеслав розумів, що Суніка боїться підступу і хитрощів. Всеслав тягнув, вимучуючи хозарів. Так стояли довго, сонце перевалило за південь.
Втративши багато часу, хозари зважилися рушити далі. Всеслав відходив, спостерігаючи, як степовики змінили стрій возів. Досі вони йшли трьома вервечками, тепер — уступами, щоб швидко відгородитися від раптового нападу з ходу. Добрі воїни хозари, добрий воєвода хан Суніка-Єр-міа, воєвода двоіменний.
Десятки сотень запасних коней — сила степовиків — тепер обтяжували хозарів. Але хозаринові легше розстатися з жінкою, ніж з конем. Перемелений попіл степового пожарища закривав хозар густою завісою. Коли вітер зносив пил убік, з'являлися ряди кінноти, яка здавалася зовсім виснаженою, і вози, схожі на сірі осінні горби. І знову здіймалася пилюга, знову все зникало. Іноді хозари, наче заблудившись, зупинялися і вичікували, коли стане видніше. Вони боялися згубити дорогу, боялися несподіваного нападу, боялися пастки. День став ніччю.
І росичі ковтали пилюгу, і росичі йшли вдень у мороці. Зате вночі знаходили у виярках знайомі рівчаки й озера, а коням вистачало лісової трави.
Одурівши від спраги, собаки втікали з хозарського стану. Часто виривалися й коні.
Малх, серцем прихилившись до Ратибора, розповідав мовчазному товаришеві про Красса, полководця римлян.
Це було не так давно, двадцять, можливо, і тридцять поколінь тому. На заході римляни володіли всіма землями і всіма водами до Світового океану, якому немає краю. А на сході римляни межували з мідами — нині там перси. Красс повів легіони на мідів. Він ішов пустелею, його оточила кіннота мідів. Римляни були піші. Кілька днів міди били римлян стрілами. У римлян були добротні шоломи, довгі щити, поножі. Стріли рідко убивали їх, та незабаром не залишалося майже жодного, хто не був би поранений у руки, в ноги. Легіони стали слабшими за хворих дітей. Міди перебили всіх і довго потім вихвалялися головою Красса.
Ратибор не відповідав, і Малх змовкав ніяково, сором'язливо, як людина, що розбалакалася там, де пристойна тільки мовчанка.
На четвертий день хозари добрели до руїн жител довго-палих людей, де наприкінці весни ночував Ратибор, слухаючи, як у степу див кликав перед лихом. ,
Вогонь випадково пощадив городище. Цілу ніч чулися виски коней, які билися за нужденний харч. Під ранок багато сотень хозарських коней вирвалося з табору. Степовики й не намагалися завертати втікачів.
Коли обоз повільно рушив, Всеслав послав діяти кращих стрільців на кращих конях. Степовики спробували відігнати слов'ян. Хозарські стріли не діставали слобожан, а діставши — не били. їхні коні, ошалівши від спраги, очманівши від зав'яленого м'яса, яким їх годували замість трави, мчали, як у лихоманці, і враз зупинялися, не слухаючись нагайки. Спорожнивши свій сагайдак, росич від'їжджав за новим. Небо спадало дощем стріл, стріл не шкодували, берегли себе. Коли осідала пилюга, помічали, що на дорозі хозарських підвід залишалися тіла людей і коней, коней і людей. Наче горбки біля ховрахових нірок, вони позначали скорботний шлях степовиків. Ось один, другий, і два, і п'ять одразу — часті, ніби купини на моховому болоті.
Змахи крил хижих птахів, що падали на здобич, здіймали хмарки попелу.
Того дня знесилені хозари не дотягли до заходу сонця. Сяк-так вози утворили коло.
Росичі наблизилися, приглядалися, щедро тратили стріли. Вночі, оточивши стан, вони виловлювали тих, що намагалися поодинці дістатися до лісів, соковитих, багатих на воду.
Вранці від хозарів втекли нові табуни коней. Цього дня возовий стан залишався нерухомим. Наблизившись до нього, росичі зустрілися із степовиками. Ступою йшла хозарська кіннота — напівмертві люди на знесилених конях.
Можна було набрати в полон хозарів для весняного торгу з ромеями. Та збурювалася думка: а не вдару вав ти життя, чи не годуєш того, хто перетяв горло твоїй матері, синові, батькові? Нехай і не самого вбивцю, а його брата ти годуватимеш, його друга, його одноплемінника, який прийшов здалеку нічийною землею з думкою погубити слов'янина, якого й імені він ніколи не чув...
Князь Всеслав не шукав хана Суніку, щоб позлорадіти суєтним словом.