Як же це у вас трапилось?
— Як? Звечора лягли ми спати рано, гасу в лампі не було та й дров теж. Вітер був такий, що вся хата тріщала, але я нітрохи не боялась,— і не такі ще бурі вона витримувала. Довго я не могла заснути, такий був у хаті протяг. А потім все-таки задрімала. Аж тут раптом як загуде, як загуркотить, щось як трусоне хату! Господи! Мені здалося, що весь світ валиться! Зіскочила я з ліжка, ледве встигла дітей схопити в оберемок, а тут уже все тріщить, ламається, на голову падає. Тільки-но я в сіни вискочила, а стеля зараз же за нами і впала... Я ще й з думками не зібралась, аж тут і комин завалився... Надворі — ніч, вітер, на ногах встояти ніяк, до села далеко, всі сплять і крику ніхто не почує... Залізла я з дітьми у картопляну яму; там ми до світанку й просиділи.
— Бог вас охороняв. А чия це корова прив'язана до черешні?
— Та моя, годувальниця наша єдина!
— Молочна, мабуть; спина, як балка, боки високі... Молока, певне, багато дає. Тільна?
— З дня на день має отелитися.
— Приведіть її в мій хлів, місце знайдеться, вона може там постояти, поки на траву не виженете. Але де ви всі подінетесь? Де, кажу?
В цю мить якийсь собака почав гавкати й кидатись на людей, а коли його відігнали, сів на порозів й заскавучав.
— Сказився, чи що? Чий це? — запитував ксьондз, ховаючись за спини жінок.
— Та це Кручек наш... Жаліє хазяїв... Розумний песик! — пробелькотів Билиця і пішов заспокоювати собаку.
А ксьондз попрощався і, кивнувши Сікорі, щоб ішла за ним, простяг обидві руки до жінок, що кинулися їх цілувати, і поволі рушив додому.
Видно було, як він довго про щось розмовляв з Сікорою на дорозі.
А жінки, наговорившись і позітхавши з Верончиної біди, стали швидко розходитись, згадавши про сніданок і всяку невідкладну роботу.
Біля зруйнованої хати залишилася тільки сім'я Билиці. Вони радились, як витягти що-небудь з-під руїн, коли повернулась задихана Сікора.
— До мене переходьте, на ту половину, де Рох дітей учив. Печі там, правда, немає, та нічого, поставите залізну грубку, і вам вистачить,— сказала вона скоромовкою.
— А платити ж я вам як буду, голубонько?
— Про це не клопочіться. Матимете гроші — заплатите, а ні — в роботі якійсь допоможете, або й так живіть, за спасибі, однаково хата порожня стоїть. Від щирого серця прошу, а ксьондз звелів віддати вам ось ці гроші, купите, що там попервах буде потрібно.
Вона розгорнула три карбованці перед очима Веронки.
— Дай йому боже здоров'я! — скрикнула Веронка, цілуючи папірець.
— Добра людина, іншої такої не знайти,— додала й Ганка.
— Корові у нього в хліву теж буде добре,— зауважив старий. Вони відразу ж стали перебиратися.
Сікорина хата стояла біля дорги, на повороті до села, недалечко від Стахової, вони швидко попереносили туди вцілілі речі та все, що пощастило витягти з-під руїн. Ганка гукнула на допомогу свого наймита, підійшов і почав ретельно допомагати Рох. Отож, перше ніж продзвонили на полудень, Веронка була вже в новій оселі.
— Халупниця я тепер, майже старчиха! Чотири кутки та стеля, образа божого навіть немає і жодної миски! — гірко нарікала вона, роздивляючись на новому місці.
— Образ я тобі принесу і посуд дам, що тільки знайдеться в мене зайвого. А повернеться Стах, то з людською допомогою швидко хату поставить, недовго тобі тут залишатись,— лагідно втішала її Ганка.— А де ж тато?
Вона хотіла забрати його до себе.
Старий залишився біля розваленої хати, сидів на порозі й оглядав роздертий бік Кручека.
— Ходімте до мене, тату, у Веронки тепер тісно, а в нас знайдеться для вас якийсь куток.
— Не піду, Ганусь... Тут народився, тут і помру.
Хоч як вона просила, хоч як умовляла, старий стояв на своєму.
— У сінях спатиму. А коли твоя ласка, то в тебе харчуватимусь, дітей за це догляну... От песика візьми до себе, бачиш, бік йому покалічило... Він добре стерегтиме, чуткий дуже...
— Таж стіни можуть завалитися і ще вас задавлять! — умовляла його Ганка.
— Дарма, вони довше протримаються, ніж дехто з людей, а песика забери.
Ганка більше не наполягала. Правду кажучи, і в неї було тісно, а із старим до хати увійшов би новий клопіт.
Вона наказала Петрекові відвести пса додому на вірьовці.
— Буде в нас замість Бурека, той утік кудись. От ще незграба! — гукнула вона нетерпляче, побачивши, що Петрек не може упоратися з собакою.
— Дурнику, кусатися надумав! Адже там тебе щодня годуватимуть... і в теплі полежиш, Кручеку,— умовляв старий собаку, допомагаючи зав'язати йому на шиї вірьовку.
Ганка побігла наперед, щоб дорогою ще раз заскочити до сестри. В хаті вона застала кількох жінок. Веронка знову заливалася слізьми.
— Чим же я заслужила на таку вашу добрість, чим? — приказувала вона.
— Небагато можемо — в самих злидні, але те, що принесли, беріть, бо від щирого серця даємо,— сказала Клембова, сунувши їй в руки чималий клуночок.
— Адже таке нещастя!
— Ти ж без чоловіка, як ми всі!
— Тобі зараз гірше, ніж нам,— говорили жінки і клали перед Веронкою принесені клуночки. Змовившись між собою, вони принесли їй хто що міг: гороху, ячних круп, борошна.
— Люди добрі, хазяєчки, матінки рідні! — схлипувала Веронка, обіймаючи всіх так щиро, що й вони заплакали.
"Є ще добрі люди на світі, є!" — зворушено думала Ганка.
А тут прийшла й органістова жінка з буханцем хліба під пахвою і шматком сала в папірці.
Ганка, не чекаючи, що вона скаже, побігла додому, бо вже продзвонили полудень.
День був ясний, хоч і без сонця, повітря на диво прозоре. Високо здіймалося схоже на блакитну плахту небо, де-не-де всіяне білими перистими хмарками, а внизу, мов на долоні, широко розляглися поля — зеленіла озимина, подекуди латками жовтіла торішня стерня та перелоги, подекуди, мов скло, виблискували струмочки.
Голосно виспівували жайворонки, а від полів і лісів, з блакитної далечини пливло по всьому світу живодайне весняне повітря, тепле й вологе, просякнуте медовими пахощами тополевих бруньок.
На вулицях села поралися люди, прибираючи зламані вітром гілки й дерева.
Ніде — ані шелесне, і дерева, овіяні пухом першої зелені, майже не ворушились.
Величезна хмара горобців кружляла біля костьолу, аж чорно було на гіллястих кленах та липах, і оглушливе цвірінькання линуло по селу. Біля тихого блискучого ставу ґелґотали гуси, скликаючи гусенят, в кількох місцях на березі прали білизну жінки, голосно ляскаючи праниками.
Скрізь кипіла робота, люди, голосно перегукувались, метушились, у садах рябіли спідниці жінок, бігали дітлахи.
Двері в сіни й до хат були розчинені навстіж, на тинах сушилася щойно випрана білизна, у садках провітрювалися постелі, тут і там білили стіни. Собаки воювали із свиньми, що рилися в канавах, а корови підіймали рогаті голови з-за тинів і тужливо мукали.
Потяглися у містечко підводи за покупками до свята. А після полудня приїхав фургоном старий перекупник Юдка зі своєю жінкою і хлопчиком.
Вони їздили від хати до хати, супроводжувані скаженим гавканням собак, і Юдка рідко виходив звідкілясь із порожніми руками. Він не шахраював, як корчмар та інші, платив непогано і навіть, якщо кому в переднівок потрібні були гроші, позичав під невеличкі проценти. Він був розумний єврей, знав усіх на селі, знав, як з ким говорити, і раз у раз тягнув на свій віз то теля, то мішок зерна. А жінка його торгувала окремо: де купувала яйця й півнів, де обскубану курку або сувій полотна. Все це вона не так купувала, як вимінювала на всякі комірці, стрічки, тасьму, брошки та інші дрібнички, на які жінки завжди ласі. Весь цей крам вона носила у величезній коробці й спокушала ним чепурух.
Юдчин віз під'їхав до Борининої хати, і Юзька влетіла з криком:
— Ганусь, купи червоної тасьми й фарби для яєць. Та й ниток у нас теж немає!
— Завтра поїдемо в місто, там і купиш усе, що треба.
— От добре! У місті навіть дешевше, так не обдурять,— запевняла Юзька, зрадівши, що поїде до міста. Вона, вже не чекаючи наказу, вибігла до перекупників, гукаючи, що нічого не треба і нічого не продають.
— Та зажени курей, щоб якась, бува, на їхнього воза не вскочила! — вийшовши на ґанок, гукнула їй услід Ганка.
На подвір'я зайшла солдатка Тереза, наче тікаючи від перекупки, яка щось кричала їй.
Тереза вбігла за Ганкою в хату, вона зашарілась і від збентеження й слова не могла вимовити, щось так прикро вразило її, що навіть сльози блищали на довгих віях.
— Що з вами, Терезко? — співчутливо спитала Ганка.
— Ці шахраї дають мені тільки п'ятнадцять злотих, а спідниця вовняна, новісінька! Що робити? Гроші мені аж гвалт як потрібні.
— Покажи-но... А багато просиш? — спитала Ганка: вона дуже любила наряди.
— Та не менше, ніж тридцять злотих! Спідниця новісінька, цілих шість з половиною аршин! На неї пішло більше як чотири фунти найчистішої вовни, і фарбареві я заплатила.
Вона розгорнула спідницю, яка засяяла всіма барвами, мов райдуга, хоч очі примружуй.
— Чудова спідниця! Дуже шкода... та що робити, самій на свято гроші потрібні. Може, почекаєш до проводів?
— Ні, мені гроші зараз потрібні!
Тереза похапцем згорнула спідницю і відвернулась, наче засоромившись.
— Може, війтова жінка купить... У них з грішми не так скрутно. Ганка ще раз оглянула спідницю, прикинула її до себе і, нарешті зітхнувши, з жалем віддала її Терезі.
— Чоловікові хочеш гроші послати?
— Еге... писав... скаржився, що погано йому там... Ну, бувайте здорові!
І бігцем вискочила з хати, а Ягустинка, що товкла у цебрі картоплю для свиней, голосно розреготалась:
— Оце так прикрутило її, біжить, мало спідниці не погубила! Адже гроші їй потрібні для Матеуша, а не для чоловіка.
— То вона з ним гуляє? — здивувалася Ганка.
— Оце так! Нічого не знаєте, наче в лісі живете!
— Звідки ж мені знати!
— Тереза щотижня бігає в місто до Матеуша, цілісінькі дні вистоює, як собака, під острогом. Носить йому, що тільки може.
— Бійтеся бога! У неї ж свій чоловік є!
— Є, та далеко, на військовій службі, і ще хто зна, чи повернеться. Жінці самій нудно, а Матеуш близько, напохваті, і хлопець бравий! Чого ж їй не потішитись?
Ганці спали на думку Антек з Ягною, і вона промовчала, глибоко замислившись.
— А коли Матеуша забрали, вона з його сестрою, з Насткою, заприятелювала, навіть живе в них тепер, разом у місто їздять: Настка начебто брата відвідувати, а більше для того, щоб Шимек її не забув.
— І все ви знаєте! Ну-ну!
— Таж у людей на очах все роблять, дурні, то як же не знати! От продає останню спідницю, щоб Матеушу свято справити! — глузливо відгукнулась Ягустинка.
— Ох, що воно в світі діється! І мені треба було б до Антека поїхати.
— Як же у вашому стані в таку дорогу їхати! Ще заслабнете...
Не може хіба Юзька поїхати або хтось інший?
Ягустинка мало не назвала Ягну, але вчасно прикусила язика.
— Ні, сама поїду! Бог дасть, нічого зі мною не трапиться.