Бо я розорена, мій любий!
Якби будинок з усіма нами перекинувся в річку, то й тоді я навряд чи був би більше вражений.
– Дік це знає, – сказала моя бабуся, спокійно поклавши руку мені на плечі. – Я збанкротувала, мій любий Троте. Усе моє майно – в цій кімнаті, за винятком котеджу; а його я доручила Дженет здати наймачеві. Баркіс, мені треба знайти спальню для цього джентльмена. З міркувань ощадливості, я гадаю, що сама зможу влаштуватися тут. Особливого комфорту мені не треба. Це тільки на одну ніч. А завтра ми поговоримо докладніше.
Я був украй здивований і сповнений жалю до неї – запевняю вас, тільки до неї. Але раптом вона впала мені на груди і закричала, що вболіває тільки за мене. Та через секунду вона опанувала себе і, скоріше переможно, ніж пригнічено, заявила:
– Ми повинні мужньо сприймати удари долі та не дозволяти їй залякувати нас, любий мій! Ми мусимо дограти свою роль в цій п'єсі до кінця! І ми переживемо нещастя, Троте.
XVIII. Пригніченість
Зібравшись з думками, які трохи розгубились після шокуючої заяви моєї бабусі, я попросив містера Діка піти до бакалійної крамниці і оселитися в спальні, яку нещодавно залишив містер Пеготті. Ця бакалійна крамниця була на Генгерфордському ринку. А Генгерфордський ринок був тоді не таким, як у наші дні: перед дверима височіла дерев'яна колонада, яка надзвичайно сподобалася містерові Діку. Честь жити поруч із цим дивом мистецтва винагородила б його за будь-які незручності; але кімнатка була досить вигідна, якщо не зважати на букет пахощів, про які я вже говорив; не завадило б також мати ще одну затишну кімнатку біля спальні; але містер Дік був цілком зачарований своїм приміщенням. Місіс Креп обурено заявила йому, що там ніде й кішку повісити. Але містер Дік цілком справедливо зауважив мені, сидячи на ліжку і гойдаючи ногою:
– Мені зовсім не треба вішати кішку, Троте. Я ніколи не вішаю кішок. Отже, це мені байдуже.
Я спробував довідатися, чи знає містер Дік щось про причини раптової зміни в справах моєї бабусі. Як я й очікував, він не мав про це ні найменшого уявлення. Він міг тільки розповісти, що позавчора моя бабуся сказала йому:
– Ну, Діку, чи ви насправді такий філософ, яким я вас вважаю?
Тоді він відповів:
– Так, сподіваюся.
Тоді бабуся сказала:
– Діку, я розорилася.
Тоді він відповів:
– Ну то й що ж!
Тоді бабуся моя схвалила його твердість духу, і він дуже зрадів. А тоді вони поїхали до мене і по дорозі пили портер та їли бутерброди.
Містер Дік почувався цілком затишно, сидячи на ліжку, гойдаючи ногою і розповідаючи мені все це з широко розплющеними очима і здивованою усмішкою. І, на жаль, я пояснив йому, що розорення означає нужду, злидні і голод. Я дуже швидко пошкодував про цю жорстокість, бо він зблід, і сльози потекли по його щоках; він звів на мене такий невимовно зляканий погляд, що міг би пом'якшити й значно твердіше за моє серце. Я доклав усіх зусиль, щоб знову підбадьорити його. Та незабаром зрозумів (те, що мав би зрозуміти спочатку), що його бадьорий настрій залежав тільки від його віри в наймудрішу і найчудовішу з жінок; крім того, він покладався на мої розумові здібності. Він вірив, що розум мій здатний подолати всяке лихо.
– Що ж нам робити, Тротвуде? – спитав містер Дік. – Є в нас мої мемуари...
– Безперечно, є, – сказав я. – Але тепер усе, що ми можемо зробити, містере Дік, – це зберігати бадьорість, щоб моя бабуся не турбувалася, бачачи, як ми хвилюємося.
Він усією душею погодився з цим і попросив мене, коли я побачу, що він хоч на дюйм ухиляється від правильного шляху, закликати його до порядку. Але з жалем зазначаю, що я його занадто налякав. Цілий вечір він не спускав очей з моєї бабусі; і такий жах був у цьому погляді, ніби вона вже вмирала з голоду на його очах. Він боявся ворухнути головою, сидів нерухомо і тільки водив очима; а це було ще гірше. За вечерею він дивився на окраєць хліба (випадково, окраєць був маленький), ніби він – єдиний наш порятунок від голодної смерті; і коли бабуся моя зажадала, щоб він їв зі своїм звичайним апетитом, я спіймав його на спробі сховати в кишеню залишки хліба й сиру. Безсумнівно, він збирався цими заощадженнями рятувати нас, коли ми дійдемо цілковитого виснаження.
Але бабуся моя, навпаки, трималася дуже твердо, що було доброю наукою для нас усіх, насамперед для мене. Вона дуже мило поводилася з Пеготті, за винятком тих випадків, коли я необережно називав її цим ім'ям; і хоч я знав, що вона ніяково почувається в Лондоні, але трималася вона як удома. Я попросив її лягти в моє ліжко, а сам влаштувався у вітальнi, щоб оберігати її. Їй дуже сподобалося, що річка тече близько від нас; це було добре на випадок пожежі; гадаю, що вона справді втішалася цією обставиною.
– Троте, мій любий, – сказала бабуся, побачивши, що я починаю готувати її звичайне вечірнє питво, – ні.
– Нічого не вип'єте, бабусю?
– Не вино, любий мій. Пиво.
– Але в мене є вино, бабусю. І ви завжди п'єте вино на ніч.
– Збережи його на випадок хвороби, – відповіла моя бабуся. – Не слід розтринькувати його, Троте. Принеси мені пива. Півпінти.
Мені здавалося, що містер Дік зараз впаде непритомний. Але моя бабуся була непохитною, і я вирішив самотужки вирушити за пивом. Було вже досить пізно, тому Пеготті та містер Дік ( їм треба було іти до свого приміщення над лампою) вийшли разом зі мною. Я розійшовся з містером Діком на розі вулиці, де він, бідолаха, зі своїм величезним паперовим змієм за спиною здавався мені втіленням людського горя.
По поверненню я побачив, як бабуся перебирає пальцями оброки нічного чіпця і ходить назад і вперед по вітальні. Я почав підігрівати їй пиво і смажити скибки хліба. Коли для бабусі все було готово, вона теж була готова і вже сиділа біля каміна у нічному чіпці та, піднявши спідницю до колін, гріла перед вогнем ноги.
– Виявляється, любий мій, – заявила вона, спробувавши пиво ложкою, – це значно краще за вино і зовсім не так шкідливо для печінки.
Судячи з усього, на моєму обличчі відбивався деякий сумів, тому що вона додала:
– Дурниці, хлопчику мій! Якщо нічого гіршого за пиво з нами не станеться, то горе не таке вже й велике.
– Звісно, бабусю, якби це стосувалося тільки мене, то я був би такої самої думки, – промовив я.
– А тепер? Чому ти не такої думки?
– Через те, що між мною і вами, бабусю, величезна різниця.
– Що за дурниці, Троте! – відгукнулась вона.
Тут бабуся почала з щирим задоволенням сьорбати тепле пиво, вмочуючи у нього підсмажений хліб.
– Троте, – заговорила вона, – я взагалі-то не дуже люблю нові обличчя, але знаєш, твоя Баркіс мені припала до серця.
– Ці ваші слова дорожчі мені за сто фунтів стерлінгів! – гаряче скрикнув я.
– У дивовижному світі ми живемо, – промовила бабуся, почесавши ніс. – Зовсім не розумію, як вона могла народитися на білий світ із таким ім'ям! Виникає питання, чи не простіше було б народитися якоюсь Джексон або кимось таким?
– Можливо, бабусю, що я і моя нянечка такої ж думки, але ж вона у цьому не винна, – зазначив я.
– Мабуть, що не винна, – невдоволеним тоном відгукнулася бабуся, змушена відступати, – але все ж таки це нестерпне ім'я. Слава богу, вона тепер Баркіс, – це набагато краще. А знаєш, Троте, ця Баркіс тебе надзвичайно любить.
– Немає нічого на світі, чого б вона не зробила для мене, – палко заявив я.
– Мені здається, що це правда, – погодилася бабуся. – Уяви собі, що ця дурненька зараз прийшла і благала мене взяти частину її грошей, запевняючи, що в неї їх забагато. От дурненька!
Бабусині сльози радості крапали у її гаряче пиво.
– Більш безглуздого створіння ще не народжувалось, – знову заговорила бабуся. – Ще тоді, коли я вперше побачила її, у цієї бідолашної – твоєї матері – я одразу вирішила це. Але у цій Баркіс багато доброго.
Вдаючи, що сміється, бабуся скористалася цим, щоб витерти очі, після чого заходилася знову говорити, не забуваючи при цьому про свої підсмажені окрайці хліба.
– Ах, боже мій! – із зітханням вирвалось у бабусі. – Я все знаю, Троте. Поки ви з Діком ходили, ми трохи попліткували з Баркіс. Все знаю. Не розумію, на що розраховують ці нещасні дівчата. Дивуюсь я, чого вони не розбивають собі голови об... – бабуся глянула на камін, – об полиці каміна.
– Бідолашна Ем'лі! – сказав я.
– Ох, не називай її бідолашною, – відказала моя бабуся. – Їй слід було б добре подумати, перш ніж накоїти такого лиха. Поцілуй мене, Троте. Шкодую, що ти так рано зазнаєш сумного досвіду.
Коли я посунувся до неї, вона поставила склянку мені на коліна (щоб я не міг ворухнутись) і сказала:
– Ох, Троте, Троте. І тобі теж ввижається, що ти закохався? Чи не так?
– Ввижається, бабусю! – вигукнув я, неймовірно почервонівши. – Я люблю її всією душею!
– Дору, тобто? – відповіла моя бабуся. – І ти хочеш, мабуть, сказати, що це малятко чарівне?
– Моя люба бабусю, – почав я. – Ви й уявити собі не можете, яка вона чудова!
– Ах! А не дурненька?
– Дурненька, бабусю?
Мені таке і на думку не спадало до цього часу. Я обурено відкинув цю ідею, але спершу вона мене приголомшила.
– Не вітрогонка?
– Вітрогонка, бабусю?
Я знову спромігся тільки безпорадно повторити ці неймовірні слова.
– Гаразд, гаразд! – сказала моя бабуся. – Я тільки запитую. Я ні в чому її не звинувачую. Бідолашна парочка! Отже, ви гадаєте, що створені одне для одного і що житимете, розважаючись та годуючись тільки цукерками і пиріжками. Чи не так, Троте?
Вона спитала про це так мило, напівграйливо, напівзажурено, що я зовсім розчулився.
– Ми юні і недосвідчені, бабусю, я це знаю, – відповів я, – і насмілюся сказати, що в наших розмовах і думках є чимало нерозумного. Але запевняю вас, ми палко любимо одне одного. Не знаю, що я робив би, якби подумав, що Дора зможе полюбити когось іншого, чи розлюбити мене, або що я зможу полюбити іншу, чи розлюбити її... мабуть, я збожеволів би.
– Троте, – сказала моя бабуся, похитуючи головою і поважно всміхаючись, – сліпий, сліпий, сліпий!
– Один мій знайомий, Троте, – мовила бабуся знову після паузи, – щирістю своєю нагадує мені бідолашне немовля – його матір. Здоровий глузд – ось що повинен надбати цей мій знайомий, Троте. Глибокий, правильний здоровий глузд.
– Якби ви тільки знали, який здоровий глузд у Дори, бабусю! – скрикнув я.
– Ох, Троте! – повторила вона. – Сліпий, сліпий, сліпий.
Не знаю чому, але по цих її словах я відчув, невиразно і сумно, що мені чогось не вистачає, що ця потреба у чомусь вкриває мене тінню, наче хмара.
– А проте, – сказала моя бабуся, – мені нема чого заважати юним істотам дурити себе і блаженствувати; отже, хоч це й юнацьке кохання, а юнацькі кохання дуже часто – май на увазі, я не кажу "завжди" – зводяться нанівець, все ж таки ми поставимося до цього серйозно і будемо сподіватися, що цими днями дійдемо успішних наслідків.