Коли всі вже ввійшли й посідали до столу, з'явився, зніяковіло посміхаючись, ще один — сором'язливий, якому навіть дами не дісталось, — у супроводі дворецького він мусив двічі обійти круг столу, перш ніж знайшов собі місце ліворуч від місіс Домбі, після чого цілий вечір просидів, так і не підвівши голови.
Простору їдальню, де гості за розкішним столом орудували блискотливими ложками, ножами, виделками й тарелями, можна було прийняти за дорослий варіант "землі Тома Тіддлера", де діти визбирують срібло-злото. Містер Домбі як Тіддлер був просто-таки досконалий, а довгастий оздоблений полумисок між ним і місіс Домбі — застиглий зливок коштовного металу з застиглими купідончиками, що простягали обом букетики квітів без запаху, — творив очевидну алегорію.
Кузен Фінікс розгулявся так, що здавався парубком. Щоправда, подеколи йому зраджували і пам'ять, і ноги, і тоді все товариство ніяковіло. Сталося таке. Та ніби-дівчина з голою спиною, що ніжно поглядала на нього, попросила ост-індського директора провести її до місця поруч із кузеном Фініксом і на подяку за цю послугу тут же покинула директора напризволяще; той, потрапивши в тінь чорного оксамитного капелюшка іншої сусідки — кощавої маломовної жінки з віялом, — остаточно занепав духом і замкнувся в собі. Кузен Фінікс і та ніби-дівчина були дуже піднесені й веселі, і ніби-дівчина так реготала, коли кузен Фінікс розповів щось кумедне, що майор Бегсток, з доручення місіс Ск'ютон (вони сиділи майже навпроти), спитав, чи не можна ту історію розповісти всьому товариству.
— Але, їй-богу, — сказав кузен Фінікс, — в ній нічого такого нема: і повторювати не варто, справді, фактично, такий собі анекдот про Джека Адамса. Смію думати, мій друг Домбі, — бо кузена Фінікса вже слухали всі, — пам'ятає Джека Адамса, Джека Адамса, не Джо — то його брат. Джек, малий Джек — зизуватий такий, і заїкався трохи. Сидів у парламенті, хтось дав йому там місце. Ми ще його називали В. О. Адамс, оскільки він виконував обов'язки не свої, а якогось молодика. Може, мій друг Домбі знав його?
Містер Домбі, що з таким самим успіхом міг знати Гая Фокса, відповів заперечно. Аж тут несподівано зажив слави один із сімох сором'язливих джентльменів, кажучи, що він його знав, ще й додавши: "Завжди в ботфортах ходив!"
— Правильно, — ствердив кузен Фінікс, перехиляючись через стіл, щоб посмішкою підтримати сором'язливого. — Це й був Джек. Джо ходив…
— У чоботах з закотами! — скрикнув сором'язливий джентльмен, щохвилини виростаючи в очах товариства.
— Ви, звичайно, були їхнім приятелем? — спитав кузен Фінікс.
— Я знав їх обох, — відповів сором'язливий джентльмен, і містер Домбі зараз же з ним чаркнувся.
— До біса гарний хлопець той Джек? — мовив кузен Фінікс, знов нахиляючись наперед і посміхаючись.
— Чудовий, — погодився сором'язливий, осмілівши з успіху. — Один з найкращих, кого я знав.
— Ви, без сумніву, чули цю історію?
— Буде видно, — відповів осмілілий сором'язливий, — коли ваша світлість її розповість. — З цими словами він одхилився на спинку крісла й посміхнувся в стелю, так ніби знав ту історію напам'ять і підсміювався наперед.
— Це, фактично, навіть і не історія, — звернувся до всього столу кузен Фінікс і весело, з усмішкою похитав головою, — і тому й не варта переднього слова. Але вона добре ілюструє Джекову дотепність. Справа в тім, що Джека одного разу запросили на весілля, що, як пригадую, мало відбутись у… Баркширі?
— Шропширі, — поправив осмілілий сором'язливий, вважаючи, що питання скероване до нього.
— Хіба? Ну, нехай. Фактично, воно могло відбуватися в будь-якому "ширі", — сказав кузен Фінікс. — Отже, мій друг, запрошений на весілля у Будь-який-шир, — вдоволений власною дотепністю, повів він далі, — їде туди. Так само, як і кожен з нас, хто був запрошений на весілля моєї чарівної, достойної родички з моїм другом Домбі, не чекав на повторне запрошення, тільки до біса радів, що буде присутній при такій цікавій події. Їде Джек, їде. Ну, а весілля, фактично, справляли одній надзвичайно гарній дівчині з чоловіком, котрого вона ні за що мала, але що був страшенно багатий, то вона дала згоду. Вернувся Джек по весіллі до Лондона, а один його знайомий, зустрівшись з ним в кулуарах палати громад, питає: "Ну, Джек, як там ведеться неподобній парі?" — "Неподобній? — відповідає Джек. — Зовсім навпаки. Це абсолютно чесна, рівноправна угода. її куплено за хорошу ціну, і, можете бути певні, йому заплачено не гірше".
Дійшовши цієї кульмінаційної точки в своїм оповіданні, неабияк утішений кузен Фінікс раптом спостеріг, що всі здригнулися, немов довкола столу перебігла електрична іскра, і спинився. Ця єдина за весь вечір спільна тема розмови не викликала посмішки у жодного з присутніх. Запала глибока мовчанка, і безталанний сором'язливий джентльмен, що досі знав про цю історію не більше, ніж ненароджена дитина, мучився немилосердно, читаючи в усіх очах, що саме його вважають за головного призвідцю цього зухвалого фортеля.
Обличчя містера Домбі було не з мінливих і, крім величності, з якої воно було відлите цього дня, не виявило нічого поза тим, що він виразив словами, коли серед загальної тиші промовив врочисто: "Дуже добре". Едіт скинула швидким оком на Флоренс, але назовні лишилась незворушна й байдужа.
Одні за одними мінялися добірні страви й вина, безперервно миготіло золото, срібло, найкращі дари землі, повітря, вогню та води, височіли гори фруктів, було тут і цілком зайве в господі містера Домбі морозиво; обід поволі доходив до кінця. Найостанніші його етапи супроводив гучний музичний акомпанемент — безнастанний стукіт у двері, що сповіщав про прибуття гостей, яким з того бенкету перепали самі лише запахи. Коли місіс Домбі встала з-за столу, треба було бачити, з яким виглядом її муж і пан, витягши голову на накрохмаленій шиї, притримував двері, поки виходили дами; треба було бачити, з яким виглядом вийшла повз нього вона, під руку з його дочкою.
Містер Домбі, що з гідністю сидів позад карафок з лікерами, був сама поважність; директор Ост-Індської компанії, що самотньо сидів край опустілого кінця столу, був сама приреченість; дуже військовий вигляд був у майора, що розповідав про герцога Йоркського шістьом із семи сором'язливих джентльменів (сьомий — той честолюбний — остаточно занепав духом); дуже скромний вигляд був у директора банку, що на втіху кільком цікавим зображав за допомогою десертних ножів план жалюгідної подоби ананасової теплички; і дуже замислений вигляд був у кузена Фінікса, що весь час вигладжував свої довгі, по пальці, манжети й крадькома поправляв перуку. Проте такими вони були недовго: хутко принесли каву, а потім всі пішли з їдальні.
Натовп у парадних кімнатах нагорі більшав щохвилини, однак список містера Домбі, здавалось, від природи був нездатен поєднатися зі списком місіс Домбі, а сумнівів, хто з якого гурту, ні в кого не виникало. Єдиний виняток становив, мабуть, містер Турбот, який посміхався до всіх і, стоячи в гурті, що оточував місіс Домбі, та стежачи за нею, за гуртом, за своїм хазяїном, за Клеопатрою й майором, за Флоренс і геть усім довкола, здається, вільно почувався з гостями обох категорій, до жодної вочевидь не належачи.
Флоренс його боялася, і від його присутності в кімнаті їй було моторошно. Забути, що він тут, вона не могла, бо, попри відразу й недовіру, які вона відчувала до нього, її очі немов тягнуло в той бік. Але думала вона про інше, бо, сидячи осторонь — не тому, що нею не цікавились чи не захоплювались, а через скромність тихої вдачі, — вона відчувала серцем, яку незначну роль в усьому, що діється довкола, відіграє її батько, і їй боляче було дивитися, як незручно він себе почуває та як мало звертають на нього уваги, коли він вичікує коло дверей на найпочесніших гостей, щоб особисто представити їх дружині, котра гордовито-холодно вітала їх, не виказуючи ні інтересу, ні бажання сподобатись, і, поза цією церемонією, ані разу не розтулила уста, щоб бодай словом підтримати чоловіка чи його друзів. Флоренс була б щаслива, якби хоч спочутливим поглядом могла підтримати свого батька, — і Флоренс була щаслива, не здогадуючись, чому ж він почуває себе так незручно. Але боячись показати, що вона знає про це, — отже, завдати йому додаткового болю, — і шматуючись поміж любов'ю до нього і вдячною ніжністю до Едіт, Флоренс не сміла навіть зустрітись чи то з нею, чи з батьком поглядом. Боліло їй і те, що ця жінка була водночас така добра до неї, така любляча й уважна, аж здавалося, що помічати за нею щось недобре означало платити їй невдячністю. Боліючи душею за обох, Флоренс подумала мимохіть, що краще б цього гамору й метушні ніколи тут не було, краще б уся ця розкіш і новизна не заступили колишніх запустіння та тиші, краще б ота занедбана дитина не знаходила друга в особі Едіт, а жила б, як і раніше, своїм самотнім життям, без чужого жалю і опіки.
Місіс Чік теж снувалися подібні думки, тільки не так спокійно, як Флоренс. Цю лагідну матрону насамперед обурило те, що її не запросили на обід. Оговтавшись трохи від цього удару, вона пішла на чималі витрати, аби з'явитись у домі місіс Домбі в такім вигляді, який приголомшив би леді і громом упав би на голову місіс Ск'ютон.
— Та на мене тут зважають не більш, як на Флоренс, — казала місіс Чік містеру Чікові. — Хто мене бачить? Ніхто!
— Ніхто, моя люба, — погодився містер Чік, що сидів поруч з місіс Чік під стіною і навіть за цих обставин міг розважити душу тихим посвистуванням.
— Хіба по чомусь видно, що мене тут чекали? — вигукнула місіс Чік, блискаючи очима.
— Ні, моя люба, не видно.
— Поль збожеволів!
Містер Чік свиснув.
— Якщо ти не нелюд, як іноді мені здається, — щиросердо сказала місіс Чік, — то перестань нарешті мугикати. Як людина, що має хоч трохи людського, може спокійно дивитися на оту Полеву тещу, в такім-ото убранні, з отими її вихилясами перед майором Бегстоком, оту бабегу, яку, поряд з іншими цінними здобутками, ми завдячуємо вашій Лукреції Токс…
— Моїй Лукреції Токс! — непомірно здивувався містер Чік.
— Авжеж, — вельми саркастично ствердила місіс Чік, — твоїй Лукреції Токс… кажу ж, як можна спокійно дивитись на оту Полеву тещу, на оту його пихату дружину, на оцих непристойних старих почвар з їхніми спинами та плечима — взагалі на всю оцю виставу, і мугикати? — На останньому слові місіс Чік зробила такий убивчий наголос, що містер Чік аж здригнувся. — Цього я, хвала богу, ніколи не второпаю!
Містер Чік склав губи так, що не міг ні мугикати, ні свистіти й начебто замислився.
— Але, сподіваюся, я знаю собі ціну, — надимаючись з обурення, сказала місіс Чік, — хоч Поль про це забув.