Любов Шевцова!
Публіка зааплодувала.
Любка вийшла в голубій крепдешиновій сукні та в голубих черевичках і під акомпанемент Валі Борц на дуже розстроєному роялі проспівала кілька сумних та кілька веселих пісеньок. Любка мала успіх, її довго викликали. Вона вихором вилетіла на сцену вже в своїй яскраво-барвистій сукні та в кремових черевичках, з губною гармонікою, й почала чортзна-що викручувати своїми повними ногами. Німці заревли й провели її оваціями.
Знову вийшов Стахович у темнім костюмі.
— Пародії на циганські романси... Володимир Осьмухін! Акомпанемент на гітарі Сергій Левашов!..
Володя, заломлюючи руки й неприродно витягаючи шию, а то раптом без усякого переходу пускаючись в бурхливий танець, заспівав "Ой матінко, скучно мені". Похмурий Сергій Левашов з гітарою ходив за ним слідом, як Мефісто-фель.
Публіка сміялась, і німці також.
Володя виходив на біс. В цій своїй манері, неприродно обертаючи голову, він проспівав, необачно поблимуючи на портрет фюрера:
Розкажи, розкажи, волоцюго, Чий ти родом і звідки ти? Скоро ти дістанеш по васлузі,
Тільки ясне сонечко пригрів,
Ти заснеш міцним, глибоким сном...1
Люди повставали з місць і галасували від захоплення. Володю викликали безліч разів.
Вечір закінчився цирковими номерами бригади під керуванням Ковальова.
Поки в клубі йшов концерт, Олег та Ніна прийняли повідомлення "В останню годину" про великий наступ радянських військ у районі Середнього Дону, про зайняття нашими Нової Калитви, Кантемирівки та Богучара, тобто тих самих пунктів, що їх німці взяли перед їхнім проривом на півдні в липні цього року.
Олег і Ніна переписували це повідомлення до світанку. І враз почули над головами рокотання моторів, що їхній особливий звук вразив їх. Вони вигулькнули на подвір'я. Видні простим оком у яснім морозянім повітрі, йшли над містом радянські бомбардувальники. Вони йшли не поспішаючи, сповнивши весь простір дзвінким звуком своїх моторів, і скинули бомби десь перед Ворошиловградом. Гучні бомбові вдари чути було і в Краснодоні. Ворожі винищувачі не потривожили радянських бомбардувальників, і тільки з деяким запізненням почала бити зенітна артилерія, але бомбардувальники, повертаючись назад, так само неквапливо пройшли над Краснодоном.
Розділ п'ятдесят третій
В ці історичні місяці — листопад, грудень 1942 року — радянські люди, а особливо ті, хто перебував у глибокому тилу в німців, не могли бачити справжніх масштабів події, яка ввійшла в історичну пам'ять народів одним словом-символом: Сталінград.
Сталінград — це не тільки оборона, котра не мала собі рівних в історії,— оборона вузького, притиснутого до Волги клаптя землі в зруйнованому дотла місті проти ворога, який зосередив такі величезні сили в такому універсальному поєднанні родів зброї і при такому багатстві досконалої тех-піки, яких не знали жодна з найбільших битв за весь час існування людства.
Сталінград — це великий вияв полководчого генія воєначальників, вихованих новим, радянським ладом. За гранично малий строк, менше ніж півтора місяця, за єдиним струнким задумом, здійсненим у три етапи, на невиданому
1 Переклад А. М'ястківського.
обширі приволзьких і донських степів,— радянські війська оточили двадцять дві дивізії і розгромили тридцять шість дивізій противника. І потрібен був усього лише один місяць, щоб оточеного противника знищити й полонити.
Сталінград — це найкращий доказ організаторського генія людей, породжених новим, радянським ладом. Щоб зрозуміти це, досить уявити собі, які маси людей і воєнної техніки прийшли в рух згідно з єдиним планом, з єдиною волею, які людські та матеріальні резерви були збережені й створені, щоб здійснити цей план, яких організаторських зусиль і матеріальних ресурсів вимагало пересування цих мас до фронту, постачання їм харчів, обмундирування, боєприпасів, пального і, нарешті, яку всесвітньо-історичного значення навчальну й виховну роботу проведено, щоб сотні тисяч досвідчених у військовій справі й політично вихованих командирів та воєначальників, від сержантів до маршалів, очолили цей рух і перетворили його на свідомий рух мільйонів озброєних людей.
Сталінград — це найвищий показник переваги господарства нового суспільства, з його єдиним планом, над старим суспільством, з його анархією. Жодна держава старого типу не змогла б через півтора року після вторгнення в глиб країни багатомільйонної ворожої армії, яку озброювали й постачали промисловість та сільське господарство більшості країн Європи, після завданих їй, цій державі, немислимих матеріальних руйнувань і спустошень,— жодна держава старого типу не змогла б у своїм господарстві розв'язати задачу такого наступу.
Сталінград — це вираз духовної могутності та історичного розуму народу, визволеного від ланцюгів капіталу. І цим він увійшов в історію.
Як і всі радянські люди, Іван Федорович Проценко не міг знати справжніх масштабів події, свідком і учасником якої він був. Але, підтримуючи зв'язок по радіо й через живих людей з Українським партизанським штабом та Військовою радою Південно-Західного фронту, котрий мав першим просунутись на територію України, Іван Федорович більше від інших радянських людей, що боролись проти ворога на території Ворошиловградської області, знав про характер і розміри наступальних операцій радянських військ.
Іван Федорович прожив у Ворошиловграді саме стільки, скільки було треба для того, щоб розгорнути діяльність усіх чотирьох підпільних райкомів міста. Але на той час, коли одержали повідомлення, що радянські війська прорвали німецький фронт на Середньому Дону, Іван Федорович встиг уже кілька разів змінити своє місцеперебування. З кінця листопада він лишався переважно в північних районах області.
Ніхто не підказував Іванові Федоровичу, що він повинен тепер перебувати саме в цих північних районах. Але простим здоровим глуздом або чуттям він збагнув, що йому тепер важливіше перебувати там, де фронт радянських військ найближче і де найшвидше партизанським загонам пощастить увійти в бойову взаємодію з регулярною радянською армією.
Наближалась година, якої Йван Федорович так довго дожидав, година, коли знову можна було зводити дрібні партизанські групи в загони, зугарні на великі операції.
Іван Федорович оснувався тепер в одному з сіл Біловод-ського району, в родичів Марфи Корнієнко, де переховувався також визволений з полону гвардії сержант Гордій Корнієнко, Марфин чоловік. Корнієнко створив у селі партизанську групу, яка, крім своїх прямих обов'язків, охороняла Йвана Федоровича від усяких несподіванок. Всіма партизанськими групами Біловодського району командував директор того самого радгоспу, де працювали влітку учні красно-донської школи імені Горького, директор, що віддав Марії Андріївні Борц останню вантажну машину для евакуації дітей. Оцьому от самому директорові Йван Федорович звелів звести всі групи Біловодського району й сформувати загін чоловік на двісті.
Світ не звістили ще про новий могутній наступ радянських військ у районі Середнього Дону, коли радист Івана Федоровича прийняв шифроване повідомлення про глибокий прорив німецького фронту з північного сходу на дільниці Нова Калитва — Монастирщина, і зі сходу — в районі Бо-ковське, на річці Чир. Водночас Іванові Федоровичу передали наказ: кинути всі партизанські сили, які має, на комунікації ворога на північ — до Кантемирівки й Марковки, і на схід — до Міллерова, Глибокої, Каменська, Лихої. Це був наказ Військової ради фронту.
— Настав наш час! — урочисто промовив Іван Федорович і обняв радиста.
Вони поцілувались, як брати. Та Йван Федорович нараз легенько відштовхнув радиста і, як був роздягнений, вискочив з хати.
Стояла ясна морозна ніч, вся в зорях. Останніми днями падав сніг,— дахи будинків, далекі горби тихо дрімали під сніговою пеленою. Іван Федорович стояв, не чуючи морозу, груди йому розпирало, він жадібно вдихав зимове повітря й не стримував сліз, що текли йому з очей і замерзали на щоках.
Іван Федорович згаяв годину, щоб добратись до свого житла. Радиста з апаратом він узяв з собою. Кремезний гвардієць Гордій Корнієнко, тільки-но повернувшися з операції, де знищував поліцейські пости на хуторах, міцно спав. Одначе сон миттю злетів з нього, як тільки Йван Федорович торкнув його за плече й виклав новини.
— Коло Монастирщини! — вигукнув Корнієнко, і очі йому загорілись.—Я ж сам з того фронту, я там і в полон попав... Через кілька день наші будуть тут, спом'янеш моє слово!
Старий солдат крякнув од хвилювання й хутко став одягатись.
Під руку Гордієві Корнієнку віддавались усі північні партизанські групи, і він мусив негайно виступати в район Марковки — Кантемирівки. А сам Іван Федорович у супроводі радиста з апаратом і двох партизанів мав добутись до села Городища, де базувався директор радгоспу зі своїм загоном: Іван Федорович розумів, що саме тепер настав час, коли краще бути при загоні.
В ці дні блукань йому беззмінно служила зв'язковою подруга його дружини Маша Шубіна, яку він узяв з Ворошиловграда. Як він і сподівався, вона виявилась однією з тих стійких, відданих натур, які в житті такі гранично скромні, що потрібне гостре око організатора, щоб зуміти вибрати їх з маси людей. Та коли вибір падає па них, вони, ці натури, виявляють таку нелюдську працьовитість, цілковите забуття самих себе, що їм на плечі лягає все практичне виконання розказів їхніх начальників та керівників. Без допомоги таких людей навіть найбільші завдання так би й лишались завданнями, ніколи не ставши ділом.
Маша Шубіна розучилась відрізняти ніч від дня, так їй було ніколи. Коли б люди, які працювали поряд з нею, спробували б уявити, що ж було найхарактернішим у її житгі й роботі, їх вразило б те, що ніхто не тямив, коли вона спить. Якщо вона й спала, то спала так мало, а головне, так непомітно, що здавалось, буцім вона й не спить зовсім.
Душа цієї жінки горіла не видимим нікому величним пафосом роботи. Єдина особиста радість, яка зігрівала їй душу, була радість відчуття, що вона не самотня. Правда, їй не можна було водитися з Катею, її подругою,— з Катею вона була зв'язана тільки через Марфу Корнієнко. Але Маша знала, що найкраща і єдина її подруга десь близько і що вони працюють для спільної справи.