Ярмарок Суєти

Навряд чи знайдеться десь смертний, який не вважав би великого своєю заслугою те, що він дав ближньому п'ять фунтів. Марнотратник дає не з співчуття, а тому, що йому приєм­но давати. Він не відмовляється від жодної втіхи: ні від ложі в опері, ні від коня, ні від доброго обіду, ні навіть від приємності дати Лазареві п'ять фунтів. Ощадлива люди­на — добра, розумна, справедлива, нікому нічого не вин­на — відвертається від жебрака, торгується з візником або цурається вбогих родичів. І я не знаю, котрий з них біль­ший себелюб. Мабуть, рівняється вони лише тим, що не­однаково дивляться на гроші.

Одне слово, у Пітта Кроулі з'явилась була думка зро­бити щось для брата, але потім він відклав цю справу на­далі.

Ребека, проте, була не така жінка, щоб покладати великі надії на великодушність своїх ближніх, а тому цілком за­довольнилася тим, що Пітт Кроулі зробив для неї.

Го­лова родини визнав її. Якщо він навіть нічого не дасть їй, то колись, певне, чимось допоможе. Хай дівер не дав їй грошей, зате вона отримала щось таке саме цінне — кре­дит. Реглс, наприклад, побачивши, що брати помирилися, й отримавши невеличку кількість грошей та обіцянку, що найближчим часом він дістане багато більшу суму, трохи заспокоївся. Ребека сказала міс Брігс, сплачуючи їй перед різдвом відсотки з маленької суми, яку стара панна їй по­зичила, та ще й з такою щирою радістю, ніби в неї було повно-повнісінько грошей,— Ребека. повторюю, сказала міс Брігс по секрету, що вона радилася з сером Піттом — як відомо, добрим фінансистом — спеціально про неї: як найвигідніше вкласти той капітал, що ще залишився в міс Брігс. І сер Пітт, добре обміркувавши все, знайшов дуже вигідний і надійний спосіб прилаштувати її гроші. Він-бо дуже прихильний до неї як до відданої приятельки по­кійної міс Кроулі й усієї родини і ще задовго до свого від'їзду порадив тримати гроші напоготові, щоб у слушну хвилину можна було купити акції, які він мав на увазі. Сердешна міс Брігс була страшенно розчулена такою ува­гою сера Пітта,— сама вона, мовляв, зроду не додума­лася би забрати гроші, вкладені в державні папери, а увага сера Пітта зворушила її дужче, ніж сама послуга. І вона пообіцяла негайно піти до своїх повірників і забрати гроші — хай будуть під рукою, коли надійде та слушна хвилина,-Достойна Брігс була така вдячна Ребеці за її допомогу в цій справі і за доброту полковника, свого великого благо­дійника, що пішла до крамниці й витратила велику части­ну свого піврічного прибутку на чорний вельветовий костюмчик для малого Родона, який, до речі, вже виріс з такого одягу і якому за віком і за зростом багато більше личили б чоловіча куртка й штани.

Родон був вродливий хлопець, з відвертим обличчям, бла­китними очима й білим кучерявим чубом, міцної будови, але з великодушним, лагідним серцем. Він щиро прихи­лявся до кожного, хто добре ставився до нього: до поні, до лорда Саутдауна, який подарував йому того поні (він завжди червонів і весь розквітав, коли бачив цього ласка­вого молодого вельможу), до конюха, який доглядав поні, до куховарки Моллі, що напихала його на ніч страшними історіями та ласощами з обіду, до Брігс, з якої він збитку­вався, а особливо до батька, чию любов до сина цікаво було спостерігати. Оце були, мабуть, і всі, до кого він у вісім років відчував прихильність. Чудовий образ матері помалу збляк: протягом мало не двох років вона майже не розмов­ляла з сином. Вона не любила його. В нього був то кір, то коклюш. Він дратував її. Одного разу він спустився з свого піддашшя і став на сходах, захоплений материним голосом, яка співала для лорда Стайна.

Двері вітальні раптом відчинилися, і мати з гостем побачили маленького шпигуна, що зачаровано слухав музику.

Ребека вибігла з кімнати й дала йому два добрих ляпаси. Хлопчина почув сміх маркіза (якому сподобалось,-що Бекі так відверто й просто показала свій норов) і ки­нувся вниз, до своїх друзів у кухні, гірко ридаючи.

Я плачу не тому, що мені боляче,— виправдувався, хлипаючи, малий Родон,— а...

а...— кінець речення пото­нув у сльозах. Серце хлопця обливалося кров'ю.— Чому мені не можна слухати? Чому вона ніколи не співає мені, а лише тому лисому, зубатому лордові?-Так, плачучи, оскаржився й обурювався хлопчина. Кухо­варка перезирнулася з покоївкою, покоївка моргнула служ­никові,— сувора кухонна інквізиція, яка засідає в кож­ному домі і про все знає, тепер судила Ребеку.

Після цього випадку материна байдужість переросла в зненависть і присутність дитини в хаті болючим докором озивалася в її свідомості. її дратував сам вигляд сина. У грудях Родона теж зродилися страх, сумнів і впертість. Від тієї хвилини, коли він дістав ляпаса, між сином і ма­тір'ю пролягла прірва.

Лорд Стайн також не зносив хлопчика. Коли вони, па біду, зустрічалися, він глузливо кланявся Родонові, або ка­зав щось ущипливе, або злісно міряв його поглядом. Родон теж пильно дивився йому в вічі й стискав кулачки. Він знав, хто йому ворог, — з усіх, хто приходив до них, цей чоловік найдужче його сердив.

Якось служник застав хлоп­чика в передпокої, коли той погрожував кулаком капелю­хові лорда Стайна. Служник розповів про цей смішний, на його думку, випадок візникові лорда Стайна, а той його лакеєві і взагалі всій челяді.

Невдовзі після цього, коли місіс Родон з'явилася в Гонт-гаусі, сторож, що відчиняв браму, служники в найрізноманітніших лівреях, що юрми­лися внизу, лакеї в білих жилетах, які передавали з од­нієї сходової площадки до другої імена полковника й мі­сіс Родон Кроулі, уже знали про неї все чи вважали, що знають.

Лакей, що стояв за її стільцем, уже поговорив про неї з показним джентльменом у блазнівському уборі поряд з собою. Bon Dieu / Господи боже (франц.)/ , який страшний той суд челяді! На проханому вечорі ви бачите в розкішному салоні жінку, оточену відданими залицяльниками, очі її сяють, коли вона дивиться на них, вона чудово вбрана, зачесана, під­рум'янена, вона усміхнена й щаслива. Та ось до неї чемно підходить Викриття в образі огрядного чоловіка в напу­дреній перуці і з грубими литками, який розносить на таці морозиво, а за ним — Обмова (така сама незаперечна, як і Правда) в образі неповороткого молодика, що подає вафлі й бісквіти. Шановна, ці люди будуть сьогодні пере­тирати на зубах вашу таємницю в своїх шинках! Джеймс і Чарльз, сидячи з олов'яними кухлями в руках і з люль­ками в роті, поділяться тим, що почули про вас. Багатьом на Ярмарку Суєти слід було б мати німих слуг — німих і таких, що не вміють писати. Якщо ви винні, то начувай­теся. Той молодик за вашим стільцем — може, яничар, що ховає зашморг у кишені своїх плюшевих штанів. Якщо ви не винні — дотримуйтеся зовнішньої пристойності, пору-шувати4ї так само небезпечно, як бути винній.

Винна Ребека чи ні? Таємне судилище челяді визнало: винна. Мені соромно казати, але Ребека не мала б кредиту, якби рони не вірили, що вона винна. Саме ліхтарі карети мар­кіза Стайна, що світилися в темряві біля Ребечиннх две­рей далеко на північ, давали містерові Реглсові, як він потім казав, "більшу надію", ніж усі її хитрощі та вмов­ляння.

Отже, Ребека — можливо, й невинна — дерлася й про­штовхувалася вперед, до того, що зветься "становище в суспільстві", хоч челядь давилася на неї як на пропащу.

Так покоївка Моллі стежить ранком за павуком, що снує павутину біля одвірка і вперто спинається нею вгору, поки їй не набридне така розвага; тоді вона бере віника і змітає і павутину, і того, хто її снував.

За кілька днів перед різдвом Бекі з чоловіком і сином зібралися їхати до Королевиного Кроулі, щоб перебути свята в оселі своїх предків. Ребека воліла б лишити хлопця вдома і була б таки лишила, якби не наполегливі прохання леді Джейн привезти малого і якби Родон не виявляв свого невдоволення і обурення тим, що мати так занедбує сина.

— У цілій Англії немає кращої за Роді дитини,— дорі­кав їй ображений батько,— а ти, Вені, більше дбаєш про свого спанієля, ніж про нього. Він тобі не дуже заважа­тиме: в замку він бавитиметься з дітьми в їхній кімнаті, а дорогою їхатиме зі мною нагорі.

Де ти завжди сідаєш, щоб можна було смалити ті гидкі сигари,— мовила місіс Родон.

Колись вони тобі подобалися,— відповів чоловік. Бекі засміялася,— вона майже завжди була в доброму-гуморі.

Це ж було тоді, як я домагалася підвищення, дурнень­кий,— сказала вона.— Бери Родона нагору і, про мене, дай і йому сигару.

Проте батько не мав наміру таким способом гріти свого малого сина під час цієї зимової подорожі, а з допомогло Брігс укутав його шалями та вовняними шарфами, і тем­ного досвітку при світлі ліхтарів "Пивниці білого коня" хлопця дбайливо вмостили на дах карети, звідки він з Не­абияким задоволенням дивився, як починало зоріти. Він уперше їхав до того місця, яке батько й досі називав до­мівкою. Подорож давала йому величезну втіху, бо його цікавило все, що він бачив. Батько відповідав на всі його запитаний, розказував, хто мешкав у великому білому бу­динку праворуч і кому належить парк. Його матуся, що сиділа з своєю покоївкою всередині карети, в хутрах і ша­лях, з пляшечками парфумів, так маніжилась, наче ніколи ще не подорожувала поштовою каретою, і ніхто б не поду­мав, Що її висадили з цієї самої карети, щоб звільнити місце платному пасажирові, коли десять років тому вона вперше їхала в світ.

Було знов темно, коли малого Родона збудили й пере­несли до дядькової карети в Грязьбері. Бій сидів і вражено дивився, як відчинялась велика чавунна брама, як блища­ли світлі стовбури лип, коли вони їхали алеєю, аж поки нарешті карета зупинилася перед освітленими вікнами замку, що вабили святковим затишком.

Парадні двері розчинилися навстіж. У старовинному ка­міні горів вогонь, підлога, викладена чорними плитками, була застелена килимом. "Це той самий килим, що раніше лежав у "Жіночій галереї",— подумала Ребека, а наступ­ної миті вже цілувалася з леді Джейн.

Із сером Піттом вона врочисто привіталася таким самим способом, але Родон, який щойно курив сигару, не зва­жився поцілувати невістку. Тим часом діти підійшли до свого кузена. Матильда подала Родонові руку й поцілу­вала його. Пітт Бінкі Саутдаун, син і спадкоємець, не ква­пився вітатись, він стояв віддалік і вивчав двоюрідного брата, як маленький собака вивчав великого пса.