Якщо не помиляюсь, то я вас бачив серед принцового почту в моєму замку.
— Я мав щастя тоді зробити послугу вашій вельможності,— сказав Вільгельм,— але ви мені виявляєте забагато шани, вважаючи мене за англійця такого високого рангу. Я звичайний німець і...
— ...до того ж вельми славний юнак,— негайно впав у мову Ярно.
Граф подивився усміхаючись на Вільгельма і саме хотів щось промовити, але підійшли всі інші і почали як-найщиріше вітатись. Попросили пробачення, що не можуть йому зараз приділити пристойної кімнати, і обіцяли негайно підшукати потрібне приміщення.
— Гай, гай,— сказав він усміхаючись,— я вже добре бачу, що тут у вас за квартирмейстера править випадок. А обережненько та любенько чого не можна зробити! Але зараз, прошу вас, не зачіпайте й жодної пантофлі заради мене, а то виникне великий розгардіяш. Ніхто не матиме жодної придоби, а через мене цього не повинно статися хоч би на одну годину. Ви були свідками,— звернувся він до Ярно,— та й ви, містере,— до Вільгельма,— скільки людей розмістив я в своєму замку у великій придобі. Дайте мені список гостей та їхньої обслуги, покажіть, як зараз вони розміщені, і я зроблю такий дислокаційний план, що при найменших зусиллях кожний матиме просторе приміщення, та ще й залишиться зайвина для якогось гостя, якщо несподівано приїде.
Ярно став негайно за ад'ютанта при графові, дав йому всі потрібні списки і, за своїм звичаєм, сильне кепкував, якщо йому щастило підвести старого добродія. Але незабаром старий здобув велику звитягу. Всі були добре розміщені, і граф у своїй присутності звелів понаписувати на дверях імена гостей, і треба сказати, що досяг своєї мети без великого клопоту. При чому Ярно розподілив усіх так, що особи, які мали на той час спільні інтереси, мешкали вкупі.
Коли все було влаштоване як слід, граф, сказав до Ярно:
— Допоможіть мені пригадати, хто цей молодик, якого ви кличете Майстер, а сам він начебто німець.
Ярно мовчав, бо добре знав, що граф один із тих людей, котрі, даючи питання, насправді хочуть самі говорити.
І справді, не чекаючи відповіді, граф вів далі свою мову:
— Ви його тоді представили мені і від імені принца рекомендували якнайкраще. Якщо його мати й була німкеня, то ручуся, що батько був англієць, до того ж шляхетний, бо хто може полічити, скільки англійської крові за останні тридцять років влилося в німецькі жили! Я не буду надто стояти на цьому, бо у вас завжди якісь родинні таємниці, але тут мене ніхто не ошукає.— Потім він розповів ще різні небилиці, які нібито трапилися з Вільгель-мом у його замку, причому Ярно знову-таки мовчав, хоча граф зовсім помилявся і часто плутав Вільгельма з одним молодим англійцем з принцового почту. Сердешний граф мав колись прекрасну пам'ять і все ще пишався тим, що пам'ятає найменші дрібниці своєї молодості. Він і досі з такою самою певністю вважав за правдиві різні байки і дивні думки, що при геть ослаблій пам'яті виникали в його уяві. А втім, він став дуже лагідний і привітний, і його присутність добре впливала на товариство. Він вимагав, щоб читали щось корисне вголос, ба навіть іноді заводив невеличкі гри, в яких хоч і не брав участі, то старанно керував, і коли дивувались з його терплячості, то він говорив: "Кожний, хто відійшов од важливих суспільних справ, тим більше повинен входити в життєві справи".
Вільгельм під час таких ігор не раз потерпав і досадував, бо легкодумний Фрідріх уживав кожної нагоди, щоб натякнути на його почуття до Наталії. І як йому таке могло запасти в голову? Що дало йому на це право? Коли він із Фрідріхом подовгу бував укупі, то чи не тут причина для інших думати, що Вільгельм десь необережно проронив-таки перед ним слово признання?
Одного дня, коли всі бавилися такою грою веселіше, ніж звичайно, Августин раптом увірвався в двері і з виразом жаху вбіг до кімнати. Обличчя його було бліде, очі дико палали, він хотів, здається, щось сказати, але не міг вимовити й слова. Товариство жахнулось. Лотаріо і Ярно, уявивши, що до нього вернулось божевілля, підскочили до нього і міцно схопили за руки. А він, спочатку уривчасто й глухо, потім голосно й розпачливо, закричав:
— Не мене держіть, поможіть, рятуйте дитину, Фелікс отруївся!
Його пустили. Він вибіг із кімнати, і всі, повні жаху, кинулися за ним. Покликали лікаря, Августин побіг до абатової кімнати. Там застали хлопця, який злякався й збентежився, коли до нього ще здалеку закричали:
— Що ти тут наробив?
— Любий таточку! — покликнув Фелікс.— Я пив не з пляшки, а зі склянки, мені так хотілось пити.
Августин сплеснув руками, скрикнув: "Він пропав!" — нротисся крізь натовп і вибіг.
Вони угледіли на столі склянку мигдалевого молока, а біля неї наполовину порожню карафку. Прийшов лікар, довідався, що сталося, і з жахом побачив на столі добре відому пляшечку від опіуму, тепер порожню. Він звелів принести оцту і вжив усіх заходів свого мистецтва.
Наталія звеліла перенести хлопця до іншої кімнати і боязко клопоталася біля нього. Абат пішов шукати Ав-густина, щоб домогтися від нього пояснень. Бідолашний батько також надаремне шукав його і, вернувшись, побачив на обличчях у всіх страх і турботу. Лікар тим часом дослідив у склянці мигдалеве молоко і виявив у НЬОМУ дуже велику домішку опіуму. Хлопець лежав у постелі і, здавалось, був дуже хворий. Він прохав батька, щоб йому більш нічого не давали, щоб не мучили більше. Лотаріо скрізь розіслав своїх людей шукати Августина і салі поїхав, щоб натрапити на його слід. Наталія сиділа біля хлопця; він припав до неї і зворушливо просив її заступитись за нього, дати йому грудочку цукру, бо оцет вельми кислий! Лікар дозволив.
— Хай хлопець трохи заспокоїться,— сказав він,— бо він страшенно схвильований, вжито всіх заходів, і, що можна буде зробити, зробимо.
Граф наче незадоволено підійшов до хворого. Вигляд у нього був поважний, навіть урочистий. Він поклав руки на хлопця* підніс очі до неба і в цій позі залишився деякий час. Вільгельм, який досі, невтішно схилившись, сидів у кріслі, схопився з місця, кинув розпачливий погляд на Наталію і вийшов із кімнати.
За ними незабаром вийшов і граф.
— Я не розумію,— сказав лікар по короткій паузі,— чому й досі не помітно й найменших слідів небезпечного стану в дитині. Він зажив величезну дозу опіуму, а тим часом я не помічаю, щоб його живчик бився міцніше, ніж це можна приписати моїм засобам і страхові, якого ми завдали дитині.
Скоро по тому ввійшов Ярно і сповістив, що Августина знайшли на горищі в крові, біля нього лежала бритва, якою він, мабуть, перерізав собі горло. Лікар побіг туди і зустрів людей, які несли тіло вниз по сходах. Старого положили на ліжко і ретельно оглянули. Шия була перерізана до самого дихального горла, від великої втрати крові він знепритомнів, але скоро можна було помітити, що він ще живий, що є ще деяка надія. Лікар положив тіло як слід, зшив порізане місце і перев'язав.
Ніч для всіх була безсонна і повна тривоги. Дитина не хотіла розлучатися з Наталією. Вільгельм сидів перед нею на дзиґликові, ноги дитини лежали на його колінах, а голова і груди — на колінах у Наталії. Так поділили вони цей приємний тягар і болючі турботи і до ранку просиділи в цій незручній позі. Наталія дала Вільгельмові руку, вони не промовили й слова, лише дивилися на дитину і одне на одного. Лотаріо і Ярно сиділи в другому кінці кімнати і провадили якусь вельми значущу розмову, з якою ми радо познайомили б наших читальників, коли б оті події не так міцно тиснули нас. Хлопець солодко спав, а вранці прокинувся дуже веселий, схопився і попрохав хліба з маслом.
Щойно Августин трохи опритомнів, його попрохали, щоб він з'ясував, як це сталося. Ледве пощастило від нього довідатись, що після нещасної графової дислокації він попав в одну кімнату з абатом, де знайшов рукопис із своєю історією. Його жах був невимовний. Він тепер остаточно переконався, що не сміє більше жити на світі, і вдався до свого звичайного засобу — опіуму. Він вилив ного в склянку з мигдалевим молоком і, прихиливши вже до рота, все-таки аж здригнувся; потім поставив її, щоб побігти ще раз у сад і глянути на прекрасний світ. Вернувшись, він побачив, що біля склянки порається дитина.
Бідолаху просили заспокоїтися. Він корчовито схопив Вільгельма за руку.
— Ах,— сказав він,— чому я тебе не покинув давніше? Я ж знав, що вб'ю хлопця, а він мене.
— Хлопець живий,— сказав Вільгельм.
Лікар, прислухавшись уважно до розмови, запитав, чи весь напій був отруєний.
— Ні,— відповів Августип,— тільки в склянці.
— Ну, тоді маємо щастя,— скрикнув лікар,— хлопець випадково пив із пляшки. Добрий геній керував його рукою, і він не торкнувся смерті, що стояла біля нього.
— Ні, ні!—скрикнув голосно Вільгельм, затулившп очі руками.— Який жах! Хлопець же виразно сказав, що пив із склянки. Це тільки здається, що здоровий, він помре на наших руках!
І він вибіг.
Лікар зійшов донизу і лагідно запитав хлопчика:
— Правда ж, Феліксе, ти пив із пляшки, а не з склянки? і
Хлопчина заплакав. Лікар нишком розповів Наталії, як стоїть справа. І вона також даремне просила хлопця сказати правду, але він тільки сильніше почав плакати і плакав, аж поки не заснув.
Вільгельм сидів біля нього, ніч минула спокійно. Вранці Августина знайшли мертвим на постелі. Він обманув своїх доглядачів, прикинувшись спокійним, тихенько розв'язав пов'язки і зійшов кров'ю.
Наталія пішла з хлопчиком на погуляння. Він був веселий, як у найкращі дні.
— Ти до мене добра, не лаєш, не б'єш,— сказав Фелікс до неї,— то тільки тобі й скажу, що пив я з пляшки! Матуся Аврелія завжди била мене по пальцях, коли я хапав-
Щ
ся за карафку, а тато так сердився за це, от я й думав, що дадуть мені чосу.
Як на крилах, полетіла Наталія до замка. Вільгельм, все ще сильно стурбований, вийшов їм назустріч.
— Щасливий батьку! — заволала вона, піднявши дитину вгору і віддавши йому на руки.— На тобі твого сина! Він пив із пляшки, непослух урятував його.
Про цей щасливий кінець розповіли графові, а він, тихо і скромно усміхаючись, вибачливо їх вислухав, як слухають добрих, але нетямущих людей, котрим прощаються їхні хиби.
Ярно, уважний до всього, не міг тепер з'ясувати його великого самозадоволення, поки, нарешті, не довідався манівцями, що граф переконаний, буцім дитина справді випила отруту, а він своєю молитвою і покладенням рук вернув її до життя.