Що це таке?
— Не знаю, — відповів Гонтран, — він не каже. Здається, що вони з Росії. Актриса подарувала, та сама актриса від якої я його тепер лікую. Запах і справді чудовий.
На дорозі багато людей — курортників і селян, бо тут звичайно щоранку перед сніданком гуляли.
Христіана з Гонтраном догнали Андермата, маркіза та Поля і незабаром побачили на тому місці, де ще вчора височіла скеля, чудернацьку людську голову в подертому сірому капелюсі, з довгою сивою бородою; голова стирчала над землею, наче відрубана — здавалося, вона виросла тут. Навколо стояли виноградарі й здивовано, але спокійно дивились, — овернці не глумливі,— а три товстуни — пожильці другорядних готелів, сміялись і жартували.
Оріоль, батько й син, стояли коло ями й поглядали на бродягу, що до самого підборіддя заліз у воду, сівши там на камінь. Він скидався на злочинця давніх часів, засудженого за якесь чаклунство; милиць своїх він не покинув, вони теж купалися разом з ним.
Андермат захоплено повторював:
— Браво, браво! Оце приклад, який повинні наслідувати всі місцеві жителі, хворі на ревматизм. — І, нахилившись до старого, гукнув йому, наче той був глухий:
— Ну, як вам тут, нічого?
Кловіс, видно, зовсім очманівши від гарячої води, відповів:
— Ждаєтшя, я жварюшя! Што чортів, як пече!
Але Оріоль заявив:
— Чим гарячіша, тим краще тобі буде.
Позад маркіза хтось запитав:
— Що тут діється?
І добродій Обрі-Пастер, що повертався, як завжди задиханий, після щоденної прогулянки зупинився біля ями.
Андермат пояснив йому свій проект лікування хворого.
А старий повторював:
— Што чортів, яка гаряча!
І вже хотів вилізти, прохаючи, аби хтось допоміг йому.
Банкір зрештою заспокоїв його, пообіцявши накинути двадцять су за кожну купелю.
Довкола ями, в якій плавали сірі лахми, що покривали старе тіло каліки, збиралися люди.
— Оце так казан з юшкою! — почувся чийсь голос. — Не хотів би я такого варива.
Другий додав:
— Та й м’ясо, як на мене, не дуже-то…
А маркіз помітив, що пухирців вуглекислого газу в новому джерелі більше, ніж у ваннах водолікарні, вони крупніші й рухливіші.
Вони геть вкривали все лахміття бродяги й підіймалися на поверхню так рясно, що вода була неначе пронизана безліччю ланцюжків, нескінченними низками дрібненьких круглих діамантів, що мінилися на сонці сліпучим блиском.
Обрі-Пастер засміявся.
— Хай йому чорт, — мовив він, — послухайте-но, що роблять тут у водолікарні. Ви ж знаєте, що джерело треба спіймати, як птаха в клітку, а точніше — під дзвін. Це називається перехопити його. Так от що сталося торік із джерелом, що наповнює ванни. Вуглекислий газ, оскільки він легший за воду, збирався вгорі у дзвоні, й коли його ставало надто багато, проникав у труби, підіймався до ванн, заповнював кабіни, і хворі задихалися. За два місяці трапилося три таких випадки. Тоді звернулись до мене, і
Я придумав дуже простий пристрій З ДВОХ труб, 'ЩО відводять із дзвона окремо воду і окремо газ, які потім знову змішуються під ванною, так що відновлюється нормальний склад води, без небезпечного надміру вуглекислого газу. Але мій пристрій коштував би тисячу франків! І знаєте, що тоді зробив тюремник? Нізащо, не догадаєтесь! Він пробив дірку в дзвоні, щоб позбутись газу, і він, зрозуміло, почав вивітрюватись. Так що вам продають вуглекислі ванни без вуглекислого газу, або ж його так мало, що ванна, вважай, нічого не варта. А тут — гляньте-но!
Всі були обурені. Ніхто вже не сміявся, всі з заздрістю дивилися на паралітика. Кожен був ладен схопити кирку, аби продовбати й собі яму поруч з тією, де сидів бродяга.
Андермат взяв інженера за руку і вони, розмовляючи, пішли собі. Час від часу Обрі-Пастер спинявся і креслив своїм ціпком якісь лінії, наче показуючи напрям, позначав точки, а банкір занотовував щось у своєму записничку.
Христіана і Поль Бретіньї розговорилися. Він розповідав їй про свою подорож по Оверні, описував свої враження і почуття. Він любив природу палкою підсвідомою і чуттєвою любов’ю. Любив пристрасно, бо природа хвилювала його, збуджуючи нерви й тіло.
Він казав Христіані:
— Мені здається, що весь я ніби розкриваюсь і все входить у мене, все мене проймає так, що я аж плачу і скрегочу зубами. Ось коли я дивлюсь на оце узгір’я перед собою, на оцей великий зелений вал, на це стовпище дерев, що деруться на гору, то весь ліс стоїть у моїх очах, проникає в мене, тече в моїй крові; і мені здається, що я його їм, ковтаю, він наповнює мій шлунок, я сам стаю лісом!
Розповідаючи це, він сміявся, і дивився великими, круглими очима то на ліс, то на Христіану; а вона, вражена і здивована, підпадаючи під його вплив, відчувала, що цей жадібний і широкий погляд пожирає і її разом з лісом.
Поль мовив далі:
— Коли б ви знали, скільки насолоди дає мені нюх! Я п’ю це повітря, воно п’янить мене, я живу ним і відчуваю все, що в ньому є, все, геть усе. Ось я вам поясню. Передусім, чи помітили ви, як приїхали сюди, чарівний, незрівняний запах, такий тонкий, такий легкий, що здається майже… як би це сказати… нематеріальним! Його відчуваєш скрізь, але ніде не вловиш, не добереш, звідки він іде! Ніколи, ніколи в житті я не знав нічого… нічого прекраснішого, що так схвилювало б моє серце!.. Так от, це запах розквітлого винограду! О, чотири дні я дошукувався, поки відкрив це! І хіба не радісно думати, що виноград дає нам не тільки вино, — вино, чарівність якого можуть зрозуміти і оцінити лише високі духом, — а ще й найніжніший хвилюючий запах, який можуть відчути лише люди з витонченішим нюхом? А чи розпізнаєте ви крутий запах каштанів, солодкий аромат акацій, дух гір і трав — трави ж так чарівно пахнуть, так чарівно, а ніхто про це й не догадується?
Христіана була вражена його мовою — не тому, що в тих словах було щось дивне, просто вони видавалися їй такими не схожими на все те, що кожного дня говорили довкола, і вона була захоплена ними, зворушена, збуджена. А Поль вів далі глухуватим, але запальним голосом:
— А відчуваєте ви в жаркий день у повітрі над дорогами легесенький присмак ванілі? О, чуєте? Так от, це… це….ні, не наважуся вам сказати.
Тепер він уже голосно сміявся; і раптом показав рукою вперед:
— Гляньте!
По дорозі сунула валка возів із сіном, запряжених кожен парою корів. Неквапливі тварини, прив’язані рогами до ярма, зігнувши голови, важко ступали, і видно було, як під напнутою шкірою у них ворушаться маслаки. Біля кожного воза йшов чоловік — у сорочці, жилеті і чорному капелюсі — й палицею поганяв тварин. Він не бив їх, а тільки час від часу торкався шиї або лоба корови, і та, скоса поглядаючи великими затуманеними очима, корилася його жесту.
Христіана з Полем відступили вбік, даючи їм дорогу.
Він спитав:
— Відчуваєте?
Вона здивувалася;
— Що? Тхие хлівом.
— Так, тхне хлівом. Усі ці корови — коней же тут немає— розносять по дорогах дух корівника і він, змішуючись з дрібною курявою, надає повітрю запах ванілі.
Христіана пробурмотіла з деякою відразою:
— Пхе!
Він сказав знову:
— Дозвольте, я ж тільки аналізую, як хімік. Як би там не було, а ми перебуваємо в найчарівнішому, найзатишні-шому, повному ніжної краси, краї, який мені будь-коли доводилось бачити. Наче потрапили в золотий вік. О Лі-мань! О Лімань! Але я не розповідатиму про неї, хочу показати її вам. Самі побачите!
До них підійшли маркіз і Гонтран. Маркіз узяв дочку під руку і, повернувши назад, бо вже пора було снідати, сказав:
— Слухайте, діти, це стосується вас усіх трьох. Вільям, ви знаєте, стає просто несамовитий, коли візьме собі щось у голову; тепер він тільки й мріє про свій курорт, збирається привернути до себе родину Оріолів. Тому хоче, аби Христіана познайомилася з дівчатами й побачила чи можна їх показати в товаристві. Тільки щоб батько не догадався про наші хитрощі. От у мене й виникла думка влаштувати благодійне свято. Ти, дочко, сходиш до кюре, і ви разом обміркуєте, яких двох його парафіянок узяти, щоб разом з тобою збирали пожертви. Ти розумієш, кого треба порадити, а він нібито сам їх запросить. Ви, чоловіки, влаштуєте в казино лотерею — вам допоможуть Петрюс Мартель, уся його трупа і оркестр. І якщо дівчатка Оріоль справді милі — кажуть же, що вони дістали гарне виховання в монастирі,— то Христіана зможе покорити їх.
V
Цілий день Христіана була зайнята підготовкою до свята. Кюре й справді вважав, що серед усіх його парафіянок тільки сестри Оріоль гідні честі разом з дочкою маркіза де Равенеля збирати пожертви, і, радіючи нагоді показати себе, сам про все подбав, усе організував і сам запросив дівчат, ніби то йому першому спало на думку.
Вся сільська громада була схвильована, а похмурі курортники дістали нову тему для розмов, і тепер за столом тільки й говорили про можливий збір від обох свят — церковного і мирського.
День почався добре. Стояла чудова літня погода, тепла і ясна; сонце пекло на рівнині, а в затінку під деревами була приємна прохолода.
На дев’яту годину було призначено коротку обідню з органом. Христіана прийшла до початку відправи, щоб подивитися, як прикрашено церкву гірляндами та квітами, присланими з Руайя і Клермон-Ферана; раптом позад себе вона почула кроки — це кюре, абат Літр, підійшов до неї з сестрами Оріоль і познайомив їх. Христіана одразу ж запросила дівчат на сніданок. Ті, червоніючи, з реверансами, прийняли запрошення.
Почали сходитись богомольці.
Христіана і дівчата сіли на почесних місцях, приготовлених для них біля криласа, а навпроти сіли три причепурені молодики — сини мера, його помічника та муніципального радника, обрані, щоб догодити місцевим властям, супроводити жінок.
Все пройшло дуже добре.
Відправа була коротка. Збір дав сто десять франків, до них додали п’ятсот франків від Андермата, п’ятдесят — від маркіза і сто від Поля Бретіньї, і вийшло сімсот шістдесят франків, — такої суми в анвальській парафії ще ніколи не збирали.
Коли відправа скінчилася, сестер Оріоль повели до готелю. Вони, здавалося, трохи зніяковіли, а проте не розгубились, і мовчали більше від скромності, ніж від стріху. Снідали за спільним столом, і дівчата сподобались усім чоловікам.
Старша була серйозніша, з більш світськими манерами в обивательському розумінні цього слова, молодша — жвавіша й витонченіша, але обидві були такі схожі одна на одну, мов близнята.
Після сніданку всі перейшли до казино — о другій годині там мала відбутися лотерея.
Парк, де вже було повно курортників і селян, скидався на ярмарок.
Музиканти в китайській альтанці виконували сільську симфонію, твір самого Сен-Ландрі.