Плавністю рухів, м'якістю і гнучкістю маленьких членів і дещо хитрою і стриманою манерою вона нагадувала красивого кошеняти, який ще не сформувався, але буде чарівною кішечкою. Вона, мабуть, вважала пристойним виказувати посмішкою участь до загальної розмови; але проти волі її очі з-під довгих густих вій дивилися на cousin (кузена), що виїжджає до армії , з таким дівоцьким пристрасним обожнюванням, що посмішка її не могла ні на мить обдурити нікого, і видно було, що кішечка присіла тільки для того, щоб ще енергійніше стрибнути і заграти з своїм cousin, як скоро тільки вони так само, як Борис з Наталею, виберуться з цієї вітальні.
— Так, ma chère, — сказав старий граф, звертаючись до гості і вказуючи на свого Миколая. — Ось його друг Борис проведений в офіцери, і він з дружби не хоче відставати від нього; кидає і університет, і мене, старого: йде у військову службу, ma chère. А вже йому місце в архіві було готове, і все. Ось дружба-то? — сказав граф запитально.
— Так, адже війна, кажуть, оголошена, — сказала гостя.
— Давно говорять, — сказав граф. — Знову проговорять, поговорять, та так і залишать. Ma chère, ось дружба-то! — повторив він. — Він іде в гусари.
Гостя, не знаючи, що сказати, похитала головою. — Зовсім не з дружби, — відповідав Микола, спалахнувши і відмовляючись, як ніби від ганебного на нього наклепу. — Зовсім не з дружби, а просто відчуваю покликання до військової служби.
Він озирнувся на кузину і на гостю-панночку: обидві дивилися на нього з посмішкою схвалення.
— Нині обідає у нас Шуберт, полковник Павлоградського гусарського полку. Він був у відпустці тут і бере його з собою. Що робити? — сказав граф, знизуючи плечима і кажучи жартівливо про справу, яка, мабуть, вартувала було йому немало горя.
— Я вже вам казав, татку, — сказав син, — що, якщо вам не хочеться мене відпустити, я залишуся. Але я знаю, що нікуди не годжуся, крім як у військову службу; я не дипломат, не чиновник, не вмію приховувати того, що відчуваю, — говорив він, все поглядаючи з кокетством красивої молодості на Софійку і гостю-баришню.
Кішечка, впиваючись в нього очима, здавалася кожну секунду готовою заграти і виказати всю свою кошачу натуру.
— Ну, ну, добре! — сказав старий граф. — Все гарячкує. Все Бонапарте всім голову закрутив; всі думають, як це він з поручиків потрапив в імператори. Що ж, дай Бог, — додав він, не помічаючи глузливої посмішки гості.
Дорослі заговорили про Бонапарте. Жюлі, дочка Карагіної, звернулася до молодого Ростова: — Як шкода, що вас не було в четвер у Архарова. Мені нудно було без вас, — сказала вона, ніжно посміхаючись йому.
Потішений молодий чоловік з кокетливою усмішкою молодості ближче пересів до неї і вступив з усміхненою Жюлі в окрему розмову, зовсім не помічаючи того, що ця його мимовільна усмішка ножем ревнощів різала серце Софійці, яка червоніла і все ж удавано посміхалася. В середині розмови він озирнувся на неї. Софійка пристрасно-озлоблено глянула на нього і, ледь утримуючи на очах сльози, а на губах удавану усмішку, встала і вийшла з кімнати. Все пожвавлення Миколи зникло. Він виждав першу перерву розмови і з засмученим обличчям вийшов з кімнати відшукувати Соню.
— Як секрети цієї всієї молоді шиті білими нитками! — сказала Ганна Михайлівна, вказуючи на Миколу, що виходив. — Біда — двоюрідні братики й сестрички [Cousinage dangereux voisinage ], — додала вона.
— Так, — сказала графиня, після того як промінь сонця, що проник у вітальню разом з цим молодим поколінням, зник, і як ніби відповідаючи на питання, якого ніхто їй не робив, але яке постійно займало її. — Скільки страждань, скільки неспокою перенесено заради того, щоб тепер на них радіти! А і тепер, насправді, більше страху, ніж радості. Все боїшся, все боїшся! Саме той вік, в якому так багато небезпек і для дівчаток, і для хлопчиків.
— Все від виховання залежить, — сказала гостя.
— Так, ваша правда, — продовжувала графиня. — До сих пір я була, слава Богу, другом своїх дітей і користуюся повною їх довірою, — говорила графиня, повторюючи оману багатьох батьків, які вважають, що у дітей їх немає таємниць від них. — Я знаю, що я завжди буду першою конфіденткою [confidente] моїх дочок і що Миколка, по своєму палкому характеру, якщо буде пустувати (хлопчикові не можна без цього), то все не так, як ці петербурзькі панове.
— Так, славні, славні хлопці, — підтвердив граф, який завжди вирішував заплутані для нього питання тим, що все знаходив славним. — Ось маєш! Захотів в гусари! Так ось, що ви хочете, ma chère!
— Яке миле створіння ваша менша! — сказала гостя. — Порох!
— Так, порох, — сказав граф. — У мене пішла! І який голос: хоч і моя дочка, а я правду скажу, співачка буде, друга Саломоні. Ми взяли італійця її вчити.
— Чи не зарано? Кажуть, шкідливо для голосу вчитися в цю пору.
— О ні, який рано! — сказав граф. — Як же наші матері виходили в дванадцять-тринадцять років заміж? — Вже вона і тепер закохана в Бориса! Яка? — сказала графиня, тихо посміхаючись, дивлячись на матір Бориса і, мабуть, відповідаючи на думку, що завжди її займала, продовжувала: — Ну, от бачите, тримай я її строго, забороняй я їй ... Бог знає, що б вони робили потихеньку (графиня розуміла, вони цілувалися б), а тепер я знаю кожне її слово. Вона сама ввечері прибіжить і все мені розкаже. Може бути, я балую її, але, далебі, це, здається, краще. Я старшу тримала суворо.
— Так, мене зовсім інакше виховували, — сказала старша, красива графиня Віра, осміхнувшись.
Але усмішка не прикрасила лиця Віри, як це зазвичай буває; навпаки, обличчя її стало неприродне і від того неприємне. Старша, Віра, була хороша, була недурна, навчалася чудово, була добре вихована, голос у неї був приємний, те, що вона сказала, було справедливе і доречне; але, дивна річ, всі, і гостя і графиня, озирнулися на неї, як ніби здивувалися, навіщо вона це сказала, і відчули незручність.
— Завжди з старшими дітьми мудрують, хочуть зробити що-небудь незвичайне, — сказала гостя.
– Ніде правди діти: ma chère! Графінечка мудрувала з Вірою, — сказав граф. — Ну, так що ж! Все-таки славна вийшла, — додав він, схвально підморгуючи Вірі.
Гості встали і поїхали, обіцяючи приїхати до обіду.
— Що за манера! Вже сиділи, сиділи! — сказала графиня, коли провела гостей.
X
Коли Наташа вийшла з вітальні і побігла, вона добігла тільки до квіткової. У цій кімнаті вона зупинилася, прислухаючись до говору у вітальні і чекаючи виходу Бориса. Вона вже починала приходити в нетерпіння і, топнувши ніжкою, збиралась було заплакати від того, що він не одразу йшов, коли почулись не тихі, не швидкі, пристойні кроки молодої людини. Наташа швидко кинулася між діжок квітів і сховалася. Борис зупинився посеред кімнати, озирнувся, змахнув рукою смітинки з рукава мундира і підійшов до дзеркала, розглядаючи своє гарне обличчя. Наташа, притихнувши, визирала з своєї засідки, чекаючи, що він буде робити. Він постояв деякий час перед дзеркалом, посміхнувся і пішов до вихідних дверей. Наташа хотіла його гукнути, але потім роздумала.
— Нехай шукає, — сказала вона собі. Тільки що Борис вийшов, як з других дверей вийшла розшаріла Софійка, щось злобно шепочучи крізь сльози. Наташа втрималася від свого першого руху вибігти до неї і залишилася в своїй засідці, як під шапкою-невидимкою, виглядаючи, що робилося на світі. Вона відчувала особливу нову насолоду. Софійка шепотіла щось і озиралася на двері вітальні. З дверей вийшов Микола.
— Софійка ! що з тобою? чи можна це? — сказав Микола, підбігаючи до неї.
— Нічого, нічого, залиште мене! — Софійка заридала.
— Ні, я знаю що.
— Ну знаєте, і прекрасно, і підіть до ней.
— Соооню! Одне слово! Чи можна так мучити мене і себе через фантазії? — говорив Микола, взявши її за руку.
Софійка не виривала у нього руки і перестала плакати. Наталя, не рухаючись і не дихаючи, блискучими очима дивилася зі своєї засідки.
"Що тепер буде?" — думала вона.
— Софійка ! мені весь світ не потрібен! Ти одна для мене все, — говорив Микола. — Я доведу тобі.
— Я не люблю, коли ти так говориш.
— Ну, не буду, ну прости, Софійка ! — Він притягнув її до себе і поцілував.
"Ах, як добре!" — подумала Наташа, і коли Софійка з Миколою вийшли з кімнати, вона пішла за ними і викликала до себе Бориса.
— Борис, ідіть сюди, — сказала вона з значним і хитрим виглядом. — Мені потрібно сказати вам одну річ. Сюди, сюди, — сказала вона і провела його в квіткову на те місце між діжок, де вона була захована. Борис, посміхаючись, йшов за нею.
— Яка ж це одна річ? — запитав він.
Вона засоромилась, озирнулася навколо себе і, побачивши кинуту на діжці свою ляльку, взяла її в руки.
— Поцілуйте ляльку, — сказала вона.
Борис уважним, ласкавим поглядом дивився в її жваве обличчя і нічого не відповідав.
— Не хочете ? Ну, так ідіть сюди, — сказала вона і глибше пішла в квіти і кинула ляльку. — Ближче, ближче! — шепотіла вона. Вона зловила руками офіцера за вилоги, і в почервонілому лиці її видно було урочистість і страх.
— А мене хочете поцілувати? — прошепотіла вона ледь чутно, спідлоба дивлячись на нього, посміхаючись і мало не плачучи від хвилювання.
Борис почервонів.
— Яка ви смішна! — промовив він, нахиляючись до неї, ще більше червоніючи, але нічого не роблячи і вижидаючи.
Вона раптом схопилася на діжку, так що стала вище його, обняла його обома руками, так що тонкі голі ручки зігнулися вище його шиї, і, відкинувши рухом голови волосся назад, поцілувала його в самі губи. Вона прослизнула між горщиками на іншу сторону квітів і, опустивши голову, зупинилась.
— Наташа, — сказав він, — ви знаєте, що я люблю вас, але ...
— Ви закохані в мене ? — перебила його Наташа.
— Так, закоханий, але, будь ласка, не будемо робити того, що зараз ... ще чотири роки ... Тоді я буду просити вашої руки.
Наташа подумала.
— Тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять .. . — сказала вона, почавши лічити за тоненькими пальчиками.
— Добре! Так визначено? І посмішка радості і заспокоєння освітила її жваве обличчя.
— Визначено! — сказав Борис.
— Назавжди? — сказала дівчинка. — До самої смерті?
І, взявши його під руку, вона з щасливим обличчям тихо пішла з ним поруч в диванну.
XI
Графиня так втомилася від візитів, що не веліла приймати більше нікого, і швейцару наказано було тільки кликати неодмінно кушати всіх, хто буде ще приїжджати з поздоровленнями.