— Брат, який мною опікується, хоче сьогодні мене повінчати. Він щойно сказав мені про це.
— О! Хто ж цей щасливець? — вигукнув дон Педро, — Скажіть мені його ім'я, сеньйоро, і я з розпуки піду...
— Я ще не знаю його імені; брат не схотів його назвати; він сказав тільки, що бажає, аби я спершу побачилася з цим кабальєро.
— Сеньйоро, і ви так покірно вволюєте братову волю? Вас поведуть до вінця — і ви смиренно віддасте таку жорстоку жертву? І словом не прохопитесь про мене?.. А я не побоявся батьківського гніву й сказав, що буду вірний вам довіку. Загрози батька не похитнули моєї рішучості, і хоч би як суворо він зі мною повівся — я не візьму шлюбу з тією дівчиною, яку він для мене вибрав, дарма що шлюб цей — блискучий.
— Хто ж вона? — спитала незнайомка.
— Сестра графа Бельфлора, — відповів студент.
— О доне Педро! — вражено вигукнула дама. — Ні, цього не може бути! Ви певні того, що кажете? Невже й справді йдеться про Еухенію, сестру Бельфлора?
— Авжеж, сеньйоро. Сам граф запропонував мені з нею одружитися.
— О небо! То ви той самий кабальєро, якого брат ладить мені за чоловіка? Це просто неймовірно...
— Як! — і собі вигукнув студент. — Моя незнайомка — сестра графа Бельфлора?
— Так, доне Педро, — відповіла Еухенія, — але, слово честі, я й сама вже сумніваюся, чи я йому сестра. Просто неможливо повірити в те щастя, про яке ви кажете.
Дон Педро обійняв її коліна, потім схопив її руку й став палко цілувати в пориві щастя, яке може пойняти тільки закоханого, що ще хвилину тому вважав себе найбезталаннішим із смертних. Еухенія теж його пестила й говорила йому ніжні слова:
— Мені відразу світ піднявся б, якби брат назвав ім'я мого судженого, серце моє втішилося б. А я вже його ненавиділа! О, любий доне Педро, який він був мені осоружний!
— Прекрасна Еухеніє! — відповідав студент, — я щасливий це чути! Я хочу заслужити цю ненависть, обожнюючи вас все життя.
Коли закохані так зворушливо звірили одне одному свої почуття, Еухенія спитала, як сталося, що брат запропонував йому свою дружбу. Дон Педро розповів про пригоду графа й Леонори; не втаїв він і подій сьогоднішньої ночі.
Еухенія дуже зраділа, почувши, що брат вінчається з сестрою її коханого.
Донья Хуана й собі раділа, адже вона брала близько до серця долю подруги й допомагала їй чим могла. Вона сказала, що щаслива їхнім щастям.
Нарешті дон Педро пішов, домовившися з Еухенією, що при графові вони вдаватимуть, нібито не знайомі одне з одним.
Він повернувся додому й сказав батькові, що згоден одружитися з сестрою графа. Дон Луїс зрадів тим більше, що був певен: син послухався, бо побачив батькову твердість.
Вони стали чекати звісток од Бельфлора; нарешті принесли від нього записку. Граф писав, що король дозволяє його шлюб та шлюб сестри й дарує донові Педро високу посаду при дворі, й що обидва весілля можна справляти хоч завтра, бо всі його розпорядження дуже швидко виконуються й майже все вже готове.
По обіді Бельфлор завітав до них, підтвердив те, що написав, і познайомив Еухенію з родиною дона Луїса.
Дон Луїс зустрів дівчину якнайласкавіше, а Леонора ніжно її розцілувала. Що ж до дона Педро — вій хоч і насилу, але стримав свою радість, аби ніхто не запідозрив, що він знає Еухенію.
Бельфлор не спускав сестру з ока, і, хоч яка була вона обачна, спостеріг: до дона Педро вона не байдужа. Він одкликав її вбік; Еухенія призналася, що молодий кабальєро їй до вподоби.
Тоді Бельфлор сказав, хто він є і якого роду. Він не зробив цього раніше, бо боявся, що сестра не захоче йти за нерівню. Еухенія вдала, ніби нічого раніше не знала.
Довго й любо вони між собою гомоніли; домовились, що обидва весілля гулятимуть у дона Луїса. Отож сьогодні їх і гуляють. Ось чому в цьому домі бенкетують. Тільки сеньйори Марсели немає поміж гостей; тим часом, як усі сміються, вона плаче: адже після вінчання Бельфлор розповів донові Луїсу все як було, і той звелів одвезти дуенью en ei monasterio de las Arrcpentidas , де вона до самісінької смерті буде одмолювати ті тисячу пістолів, які подарував їй граф за те, що допомогла звабити Леонору.
РОЗДІЛ VI
ЩО ІЩЕ ПОБАЧИВ ДОН КЛЕОФАС
І ЯК ВІН ПОМСТИВСЯ
ДОНЬЇ ТОМАСІ
— Погляньмо на інші видовища, — сказав Асмодей. — Поверніться он у той бік. Бачите просто під нами будинок? Там мешкає добродій, яких нині рідко зустрінеш. Він спокійнісінько спить; а тим часом він має величезні борги.
— До це якийсь аристократ? — спитав Леандро.
— Атож, — відповів чортяка, — це маркіз, у якого сто тисяч дукатів річної ренти — і все ж таки витрати його більші за прибутки. Він тринькає гроші па бенкети й на коханок — тож і доводиться позичати. Проте він анітрохи цим не турбується. Навпаки, заборгувавши купцеві, він певен, що робить йому цим велику ласку. Якось він сказав одному сукнареві:
— Тепер я братиму наборг у вас; ви мені подобаєтесь більше за інших.
Тим часом як оцей маркіз спить солодким сном, що його забрав у позикодавців, гляньмо на добродія, який...
— Стривайте, сеньйоре Асмодею, — урвав дон Клеофас, — он котиться карета; цікавий я знати, хто в ній їде.
— Тс-с-с-с! — тихо мовив Асмодей, мовби злякавшися, що їх почують — В цій кареті ховається одна з найповажніших осіб королівства. Це — голова суду; він їде до старої астурійки розважитись — цим вона йому служить. Щоб його не впізнали, вія, як Калігула, надіває перуку. Однак зверніть знову очі на горішній поверх будинку. В кабінеті за столом, захаращеним книжками й паперами, сидить добродій. Бачите?
— Певно, це його управитель; він мудрує над тим, як бн сплатити борги господаря, — сказав Самбульйо.
— Овва! Тільки й турбот, в управителів таких-от будинків! — відповів чортяка. — Коли вони чимось і клопочуться, то тим лише, щоб скористатися з розладу в справах, а не тим, щоб дати їм лад... Ні, це не управитель. Це письменник. Маркіз запросив його до себе жити, аби показати, що він опікується письменниками, й мати славу їх покровителя.
— То, мабуть, це видатний письменник! — мовив студент.
— А це вже самі розважте. Він обклався сотнею книжок і робить з них одну, в якій немає жодної його думки, жодної фрази. Мов той злодій, він грабує чужі книжки та рукописи. І хоч єдиний його клопіт — опрацьовувати й зв'язувати крадені шматки, — марнославніший за будь-якого справжнього письменника.
А знаєте, хто живе за три будинки від нього? — вів Асмодей далі. — Чічона! Ота бабця, що так шляхетно повелася в історії графа де Бельфлора й Леонори де Сеспедес.
— Ось кого я радий бачити! — вигукнув Леандро. — Ця добра сеньйора, яка так ревно прислужується нам, молодим, — певно, якась із тих двох бабусь, що сидять он там, у кімнаті на долішньому поверсі? Одна сперлася ліктем на стіл і не зводить очей з другої, а та рахує гроші. Хто з них Чічона?
— Та, що не рахує. А та, що рахує, зветься Пебрада. Ця сеньйора займається тим самим ремеслом. Вони працюють укупі й оце діляться виторгом за дільце, яке щойно впорали. Пебрада лагодить їх спритніше за Чічону. Вона прислужується багатьом заможним удовицям — щодня приносить їм список, який сама складає...
— Який список?
— Імена всіх знатних, багатих та щедрих чужоземців, що приїздять до Мадріда, а надто французів. Дізнавшися, що прибув чужоземець, вона біжить до заїзду, де той оселився, винюхує, звідки він, якого роду, скільки має років, який на зріст і на вигляд; потім чимчикує до своїх удовиць і все їм виповідає, а вони вже самі вибирають. Тоді Пебрада їх і зводить.
— Це дуже зручно й, сказати б, доцільно, — всміхнувшися, мовив Самбульйо. — Як по правді, коли б не було цих поблажливих дам та їхніх посібниць, скільки часу доводилось би марнувати молодим чужоземцям, щоб з ними злигатися! А в інших країнах теж є такі гендлярки?
— Авжеж, будьте певні, — відповів Кульгавець. — Кепсько б я справляв свою службу, якби не постачав ними великі міста... Ну ж-бо гляньте на сусіда Чічони — на друкаря, який працює у себе в друкарні. Він одпустив своїх робітників і всеньку ніч сам-один друкуватиме книжку.
— Що ж це за твір? — спитав Леандро.
— Трактат про образи, — відповів біс. — Автор доводить, що релігія вища за честь, і що образи слід пробачати, а не мститися за них.
— Ошуканець! — вигукнув студент. — Добре, що ця книжка друкується тайкома. Боронь боже, щоб автор назвав своє ім'я — я перший дам йому бобу. Хіба релігія забороняє берегти свою честь?
— Нема чого про це сперечатися, — урвав Асмодей, лукаво всміхаючись. — Бачу, лекції з моралі, що їх читають у Алькала, пішли вам на користь; вітаю вас!
— Кажіть що хочете, — заперечив дон Клеофас, — і хай автор цієї дурної книжки наводить найяскравіші докази, — чхати мені на них! Я — іспанець; нічого солодшого за помсту для мене немає й бути не може. Ви обіцяли покарати мою коханку за підступність. То карайте!
— Розумію, як вам кортить, і залюбки це зроблю, — мовив біс. — Дуже мені до вподоби люди, безпосередні на вдачу; вони завжди піддаються своїм поривам. Незабаром ви втішитеся помстою. Але спершу мені хочеться показати вам одну дуже кумедну штуку. Позирніть, будь ласка, по той бік друкарні й пригляньтеся до того, що діється в покої, оббитому коричневим сукном.
— Там метушаться п'ятеро чи шестеро жінок, — сказав Леандро. — Вони тицяють пляшечки та слоїчки добродієві, дуже, як на мене, схожому на слугу. Жінки дуже стурбовані.
— Це святенниці. Їм таки є чого хвилюватися. В тому помешканні живе інквізитор. Високоповажному мужеві тридцять п'ять років. Він заслаб і лежить У себе в опочивальні. Біля нього невсипуще клопочуться дві найулюбленіші його спокутниці; одна варить бульйон, друга — в узголів'ї — пильнує, щоб голова його була в теплі, й вкриває його ковдрою, на яку пішло п'ятдесят баранячих шкурок.
— Що ж у нього за недуга? — спитав Самбульйо.
— Нежить, — відповів чортяка. — І жінки бояться, щоб йому не заклало груди. Інші святенниці — ті, що ви їх бачите в передпокої, — почувши, що він недужий, прибігли із зіллям. Чого тільки вони не понаносили! Одна — настоянки з грудних ягід, корінців алтею, корала й кремени; це від кашлю. Друга десь роздобула еліксир довголіття, мікстури з вероніки та безсмертника і ще зварила якесь пійло — щоб лікувати легені його превелебності.