Вона привезла з собою дві величезні чорні скрині, на яких зверху були її ініціали, зроблені з мідних цвяхів. Розплачуючись з візником, вона виймала гроші з міцного сталевого гаманця, гаманець, в свою чергу, був ніби ув'язнений у неї в саквояжі, який висів на її плечі на важкому ланцюжку і змикався, мов звіряча паща. Ніколи доти не доводилося мені бачити таку металеву особу, як міс Мердстон.
Її ввели до вітальні, радо поздоровляючи з приїздом, і тут формально познайомили з моєю матір'ю, як з новою близькою родичкою. Потім вона глянула на мене і спитала:
– Це ваш хлопець, невістко?
Мати визнала цей факт.
– Взагалі кажучи, – мовила міс Мердстон, – мені не подобаються хлопці. Як твоє здоров'я, малий?
Підбадьорений цим зауваженням, я відповів, що почуваюся добре і сподіваюся, що вона теж цілком здорова. Та, мабуть, відповідь моя була виголошена не дуже люб'язним тоном, бо міс Мердстон схарактеризувала мене двома словами:
– Погано вихований!
Вимовивши це дуже виразно, міс Мердстон попросила вказати кімнату, де вона має жити; від цього моменту та кімната стала для мене місцем жаху. Там стояли обидві її чорні скрині, які ніхто і ніколи не бачив розкритими. У кімнаті цій (я зазирнув у неї раз чи двічі, коли міс Мердстон там не було) над дзеркалом висіли в суворому порядку сталеві ланцюжки, застібки та булавки, що ними міс Мердстон завершувала красу свого урочистого вбрання.
Наскільки я міг зрозуміти, вона приїхала на довгий час і не мала й найменшого наміру будь-коли виїздити звідси. Вона почала "допомагати" моїй матері вже наступного ранку. Цілий день вона шмигляла в комору та з комори, даючи всім речам лад і вносячи розгардіяш у встановлений порядок. Мало не першою характерною ознакою, яку я помітив у поведінці міс Мердстон, було те, що її завжди мучили підозри, ніби служниці сховали десь у домі якогось чоловіка. Під впливом цих ілюзій вона вдиралася до льоху, де зберігалося вугілля, в найнеочікуваніший час і безшумно відчиняла двері темного буфета, сподіваючись спіймати того таємничого чоловіка.
Нічого веселого не було в особі міс Мердстон, але вона була справжнім жайворонком в одному розумінні: вона прокидалася раніше за всіх (і я певен, що все це заради того чоловіка), коли всі в будинку ще міцно спали. Пеготті висловила думку, що вона навіть уві сні залишає одне око розплющеним. Але я не міг погодитися з цим припущенням, бо сам спробував зробити так і переконався, що це річ неможлива.
Першого же ранку після свого приїзду вона прокинулася разом із півнями та заходилася дзеленчати своїм дзвоником. Коли мати вийшла снідати і почала готувати чай, міс Мердстон клюнула її в щоку (це мало замінити поцілунок) і сказала:
– Ну, Кларо, люба моя, я приїхала сюди, ви знаєте, щоб позбавити вас усяких турбот. Ви занадто гарненька і легковажна (мати моя зашарілась, але всміхнулася, бо їй начебто сподобалася така характеристика), і не можете виконувати всі ці обов'язки, які для мене будуть приємні. Якщо ви будете такі ласкаві дати мені ваші ключі, люба моя, то надалі я візьму все це на себе.
Від того часу міс Мердстон тримала ключі у в'язниці-саквояжі цілий день, а на ніч ховала їх під подушку. Мати мала з ними не більше справ, ніж я.
Такий підрив авторитету моєї матері не обійшовся без деякої тіні протесту з її боку. Одного вечора, коли міс Мердстон розвивала свої господарські плани перед братом, який схвалював їх пункт за пунктом, мати моя раптом розплакалась і сказала, що не завадило б і з нею порадитися.
– Кларо! – суворо сказав містер Мердстон. – Кларо, ви дивуєте мене.
– О, вам добре казати це, Едварде! – скрикнула мати. – Вам добре говорити про твердість характеру, але вам це самому не подобалося б.
Твердість характеру, як я мушу зазначити, була тим провідним принципом, на якому містер і міс Мердстон ґрунтували свою поведінку. Не знаю, як висловив би я свою думку, коли б мене спитали про неї. Але й тоді я досить добре розумів, що твердість характеру була в них тільки синонімом деспотизму і тієї понурої пихатої диявольської вдачі, що була притаманна їм обом. Їхні погляди, як я тепер розумію, були такі: містер Мердстон був твердий характером; ніхто в цілому світі не насмілювався бути таким твердим, як містер Мердстон. Ніхто інший в цілому світі не міг бути взагалі твердим, бо кожен мусив згинатися під його твердістю. Міс Мердстон була одним з винятків. Їй дозволялося бути твердою, але лише завдяки родинним взаєминам і в далеко меншій, допоміжній мірі. Моя мати була другим винятком. Їй дозволялось і навіть слід було бути твердою, але тільки в тому розумінні, щоб з твердістю зносити їхню твердість і твердо вірити, що немає іншої твердості на землі.
– Дуже жорстоко, – сказала моя матір, – що в моєму власному домі...
– Моєму власному домі? – повторив містер Мердстон. – Кларо!
– У нашому власному домі, я хочу сказати, – пролепетала моя мати, явно злякавшись. – Сподіваюся, ви розумієте мене, Едварде. Дуже жорстоко, що у вашому власному домі я не маю права й слова мовити про домашні справи. Я впевнена, що добре господарювала до нашого одруження. Тут є свідок, – вела далі моя мати, схлипуючи, – спитайте Пеготті, чи не дуже добре я господарювала, коли ніхто не втручався.
– Едварде! – сказала міс Мердстон. – Треба покласти цьому край. Я їду звідси завтра.
– Джейн Мердстон, – сказав її брат, – мовчіть! Як смієте ви вдавати, ніби не знаєте мого характеру краще, ніж це можна подумати з ваших слів.
– Та що ви, – розгублено мовила моя бідолашна мати, ще гірше заплакавши, – я не хочу, щоб хто-небудь виїздив звідси. Я була б дуже нещасна, коли б хтось мусив виїхати. Мені небагато треба. Я не така вже безрозсудна. Я хочу тільки, щоб іноді зі мною радились. Я дуже вдячна всім, хто допомагає мені, але хочу тільки, щоб хоч для форми зі мною радились іноді. Здається, вам колись було приємно, що я така недосвідчена дівчина, Едварде... Ви ж казали це... А тепер ви начебто ненавидите мене за це, ви такий жорстокий зі мною!
– Едварде, – знову втрутилася міс Мердстон. – Треба покласти цьому край. Я їду завтра ж.
– Джейн Мердстон! – гримнув містер Мердстон. – Чи ви замовкнете? Як ви смієте?
Міс Мердстон випустила з в'язниці на волю свою хустинку й приклала до очей.
– Кларо, – вів він далі, поглядаючи на мою матір, – ви дивуєте мене! Ви вражаєте мене! Так, мене задовольняла думка одружитися з недосвідченою та щирою особою, сформувати її характер і дати їй трохи твердості та рішучості, якої їй бракувало. Але коли Джейн Мердстон настільки добра, щоб приїхати на допомогу мені в цій справі, заради мене зайняла становище якоїсь економки, і коли вона замість вдячності...
– Ах, благаю, благаю, Едварде, – скрикнула моя мати, – не звинувачуйте мене в невдячності. Я переконана, що я не невдячна. Ніхто ніколи не казав цього! Є в мене хиби, але не ця. О, не треба, любий мій!
– Коли Джейн Мердстон зустрічає, кажу я, – продовжував він, почекавши трохи, коли мати замовкне, – низьку невдячність, то ці мої почуття охолонуть і зміняться!
– Не кажіть так, коханий! – благала моя мати. – О, не кажіть, Едварде, я не в змозі чути це. Яка б я не була, але в мене м'яка вдача. Я знаю, що в мене м'яка вдача. Я не казала б цього, якби не була певна. Спитайте Пеготті, напевно, вона скаже, що в мене м'яка вдача.
– Ніколи ніяка слабкість, Кларо, – відповів містер Мердстон, – не може мати для мене хоч якоїсь ціни. Ви дарма витрачаєте слова.
– Благаю вас, помирімося, – вела далі моя мати. – Я не можу жити в холодності та ворожнечі. Мені так гірко. У мене безліч хиб, я знаю це, і ви дуже добрі, Едварде, що з вашою міцною волею намагаєтеся виправити мене. Джейн, я на все згодна. Я буду дуже нещасна, якщо ви надумаєте залишити нас...
Мати була занадто схвильована, щоб продовжувати.
– Джейн Мердстон, – звернувся містер Мердстон до своєї сестри, – всякі грубі слова між нами, сподіваюсь, річ незвичайна. Це не моя провина, що такий неприємний випадок трапився сьогодні ввечері. Хтось інший змусив мене так вчинити. Це й не ваша провина. Вас змусив зробити це хтось інший. Ми обоє спробуємо забути це. Але ж, – додав він після тих шляхетних слів, – недоречна сцена для хлопця... Деві, йди спати...
Я ледве міг розшукати двері, бо сльози туманили мені очі. Горе моєї матері мучило мене. Я навпомацки пробрався з вітальні й у темряві почвалав до своєї кімнати, не наважившись навіть сказати "на добраніч" Пеготті, не насмілюючись взяти свічку в неї. За якусь годину вона прийшла глянути на мене. Я прокинувся, вона розповіла, що мама пішла спати в дуже важкому настрої, а містер і міс Мердстон сидять самі в їдальні.
Наступного ранку я зійшов до вітальні трохи раніше, ніж завжди, і зупинився перед дверима, почувши голос моєї матері. Вона дуже гаряче та покірно прохала у міс Мердстон пробачення, яке ця леді подарувала їй, і між ними запанувала цілковита згода. Після того мати вже ніколи не наважувалася висловлювати своїх думок, не звернувшись спершу до міс Мердстон або не довідавшись, яка її думка про це. І коли міс Мердстон була в поганому настрої (щодо цього вона не зберігала твердості характеру), вона простягала руку до свого саквояжу, ніби збираючись віддати ключі моїй матері, й остання несказанно жахалась.
Темний колір, що забарвлював Мердстонів, надавав такий же темний відтінок і їхній релігії – жорстокій і невблаганній. Це, здавалося мені, було природним наслідком твердості містера Мердстона, яка не дозволяла йому прощати щось будь-кому і залишати хоч дрібнішу провину без кари. Ніколи не забуду, з якими страшними обличчями вони ходили до церкви, і як там змінилась уся атмосфера. Ось настає страшний день – неділя, і мене ведуть до церкви, мов полоненого. Міс Мердстон, у чорній оксамитовій сукні, неначе зробленій з погребального покривала, ступає за мною; за нею йде моя мати; за нею – її чоловік. Пеготті вже немає з нами, як бувало колись. Знову я чую молитовне бурмотіння міс Мердстон. Мене дивує, з якою хижою радістю вимовляє вона всі страшні слова. Чорний погляд її блукав церквою; "нещасні грішники" – говорить вона, ніби називає так усю парафію. Зрідка зустрічаюсь я поглядом з очима моєї матері – вона сидить нерухомо, боязко ворушить губами, а обабіч неї грізно шепочуть молитви її чоловік і зовиця.