Не стріляйте білих лебедів

Борис Васильєв

Сторінка 10 з 30

Так, як татко його чинив.

А поки Колька сушив голову над проблемами добра та зла, вчителька Нонна Юріївна тихесенько плакала в кухні. Господиня пішла, і можна було, не криючись і не ховаючись за звичними усмішками, удосталь пожуритися і над своєю нещасливою долею, і над своїми окулярами, і над ученою незграбністю, і над затяжною самотністю.

А може, й справді хлопці книжних дівчат не люблять?..

4*

67

Поїзд прибув до обласного центру так рано, що Єгор був на базарі о п'ятій годині. Базар був ще зачинений, і Єгор зупинився біля воріт, склавши мішки на асфальт. А сам підпер плечем сусідній стовп, скрутив цигарку замість сніданку й почав з острахом роздумувати про майбутню торгову операцію. Зроду він у купцях не ходив, та й руки у нього до сокири пристосовані були, не до гир та ги-рок. Удома, розпалившись, він надто вже повірив у власні здібності і тепер, хмурячись та зітхаючи, дуже шкодував про це.

Ніде правди діти: побоювався Єгор базару. Побоювався, не довіряв йому і так вважав, що однаково ошукають. Однаково на чому-небудь та обдурять, і мріяти тут треба про те лише, як би не на всі кілограми разом обдурили. Коли б хоч щось вторгувати, хоч дві з тих трьох сотенних, що нависли над ним, мов негода.

А тим часом і місто заворушилося: машини загуркотіли, двірники зашаркали, ранні дамочки каблучками зацокали, Єгор про всяк випадок ближче до мішків підійшов, промінявши зручний дальній стовп на незручний ближній, але навколо колгоспного базару поки що особливої активності не спостерігалося.

Промайнули, правда, окремі постаті, але облюбованої Єгором брами ніхто не відмикав.

— Це-е що таке?

Оглянувся Єгор: начальник. У капелюсі, в окулярах, при портфелі. І пальцем у мішки цілиться.

— Це-е що, питаю вас?

— Свининка це,— квапливо пояснив Єгор.— Свіженька, значить. Особиста свіжинка.

— Свіжинка? — Під капелюхом грізно засмикалися брови: угору-вниз, угору-вниз.— Кров це! Кров по асфальту струменить антисанітарно, ось що я бачу виразно й неозброєно.

З-під мішків справді витікав жалюгідний струмочок сукровиці. Єгор глянув на нього, на суворого начальника, нічого не зрозумів і швидко закліпав очима.

— За такі фортелі базарну продукцію бракують,— суворо вів далі начальник з портфелем.— Яка, кажете, у вас продукція?

— У мене? У мене ніяка не продукція. Свіжинка у мене. Поросяча.

— Тим більше дотримувати зобов'язаний. Про холеру чув? Ні? Чистота — запорука здоров'я! Прізвище?

— Моє?

— Прізвище, питаю вас!

— Теє... Полушкін.

— Пол-ушкін.— Громадянин у капелюсі витяг книжечку й акуратно записав у неї Єгорове прізвище, що дуже здивувало Єгора.— Знизимо оцінний бал, громадянине Полушкін. Знаєте, за що саме. Висновок робіть самі.

Заховав книжечку в кишеню, пішов не оглядаючись, а вслід йому Єгор очманіло кліпав очима. Потім до мішків ступнув, хотів уже підхопити їх, щоб усе було санітарно, та не встиг. Двоє з-за базару вийшли: один уже в літах, а другий середнього віку. Літній зітхав та цмокав:

— Ох, самоправство, ох, паразит!

— Що? — спитав Єгор.

— Знаєш, хто це був? — спитав чоловік середнього віку.— Головний по інспекції. Він штампи на м'ясо ставить.

— Штампи?

— Не поставить—хана товарові. І продавати не дозволять, і в холодильник не допустять. Протухне товарець.

— Що? — спитав Єгор.

— Суворість скрізь — жах! — зітхнув літній.— Суворість і перестраховка: епідемія, чув?

— Що?

— Давлять вашого брата...

Зажурились перехожі, зітхали, прицмокували: гігієна, санінспекція, епідемія, категорія, штампи, холодильник.

Один праворуч стояв, другий ліворуч розмістився, і Єгор, слухаючи їх, усе головою крутив. Аж шия заболіла.

— Та-ак, ускочив ти, чоловіче.

— Ось він минулого місяця,— літній у молодшого тицьнув,— на три сотні прогорів.

— Що?

— Прогорів. З привітом, значить, три сотенних. Як ті ластівочки.

— Що?

— Та-ак, було діло, було... У тебе що тут, телятинка?

— Поросятинка,— Єгор, роззявивши рота, дивився то на правого, то на лівого.— Що ж мені робити, дядьки, га? Порадьте.

— А що тут порадиш? Забирай свої мішки та чухрай додому. Здаси в рідному колгоспі по карбованцю за кілограм.

— По карбованцю?

— По карбованцю не візьмуть,— сказав молодший.— Навіщо їм по карбованцю? Від сили по сім гривеників.

— Сім гривеників? Не можна мені по сім гривеників, ніяк не можна. Нарахували на мене. Три сотенних нарахували.

— Та-ак, кепські справи,— зітхнув літній.— Кривдно, звичайно, та коли він твоє прізвище записав, то все.

— Допоміг би ти дядькові цьому, га? — попросив за Єго-ра молодший.— Бачиш, і нарахували на нього, і поросятинка тухне.

— Важко,— зажурився літній.— Ох, важке це діло. Немислиме!

— Ми розуміємо!—зашепотів, озираючись, Єгор.— Ми це, труднощі ваші, як то кажуть, урахуємо. Врахуємо вашу

— Це зайве,— суворо сказав літній.— Я до тебе всією, можна сказати, душею, а ти — гроші. Ображаєш.

— Ображаєш,— підтвердив молодший.

— Ну-у?

— Та що ви, що ви! — перелякався Єгор.— Це так я, так! Бовкнув я, громадяни.

— Бовкнув він,— сказав молодший.— Може, уважимо?

— Головне тут — як начальство об'їхати,— розмірковував літній.— Прізвище ж відоме: записане ж прізвище. Ось у чому складність. Може, краще зразу все продати, га? Продати все огулом. Оптом, як то кажуть: півтора карбованця за кілограм.

— Півтора? — охнув Єгор.— Та що ви, громадяни милі! Та це ж справжній грабіж.

— Грабіж, кажеш? А те, що прізвище твоє на цугундер узяли, це як називається? Сам ти у всьому винен, розсівся тут антисанітарно, а потім репетуєш: грабіж! Та на що ти нам здався, питається? Ми ж допомогти тобі хотіли, по-товариському.

— Не хоч — як хоч,— сказав молодший.— Ходи брудний. І пішли обидва. Занудився Єгор, замучився, не витримав:

— Дядьки! Гей, дядьки! Зупинилися.

— Два карбованці з полтиничком...

— Іди ти!

1 самі пішли. Заметушився Єгор ще дужче:

— Дядьки! Громадяни милі, не кидайте! Знову зупинилися:

— Ну, чого тобі? Ми ж до тебе повагу виявляємо, ми тобі допомогу, можна сказати, з доброго дива пропонуємо, а ти — верть та круть, круть та верть.

— Несерйозний ти дядько. Так воно виходить.

— Та куди ж ви, громадяни-товариші? А я як же?

— А як хочеш.

До рогу попрямували, за базар. Заволав Єгор:

— Заждіть! Годі вже, чого там гадати та вигадувати. Давай за все про все дві сотенни^ та тридцяточку.

Адже знав, що хитрують чоловіки. Хитрують, брешуть, викручуються, і від усього цього росло в його душі якесь дуже стомлююче відкриття. Він раптом згадав і. Федора

Іпатовича, який вигадав на чужому горі собі колоду; і Якова Прокоповича, який турбується тільки про те, щоб його, його особисто, не торкнулося чиєсь нещастя; і туристів, і цих спритників, і ще багатьох інших, що такі ж самі дріб'язкові, жадібні й думають тільки про себе. Згадав він про все це і сказав:

— Давай за все про все...

— Ну, знаєш, це спершу прикинути треба. Тягни на ваги свою продукцію.

Прикинули.

Додому Єгор з двома сотнями повертався. Зате без м'яса і — з подарунками. Кому—ножичок, кому — хусточка: всіх обдарував, нікого не забув. І на горілку грошей вистачило. Від порога оголосив:

— Гостей клич, Харитино. Усіх клич: бригадирів, виконроба, Якова Прокоповича, рідню люб'язну. Клич усіх: Єгор Полушкін громаду частувати бажає.

— Ти що це вигадав-видумав, про що розмріявся-розні-жився?

Не дав Полушкін Харитині дух перевести. Сів на покутті під образами, чобіт не скинувши, долонею по столу хряснув:

— Усе! Хоч день, та безжурно!

— Таж нарахування три ста. А ти за всього кабанчика — два ста. А де ще один ста?

— Я голова — я придумаю.

— Ти голова, а я шия: на мені ж хомут сімейний... Вихопив Єгор з кишені гроші, махнув ними:

— Через оці папірці та щоб журитися? Красу життя ними виміряти? Сльози втирати? Та спалити їх привселюдно в пекучому полум'ї! Спалити й на попелі навприсядки танцювати! Щоб закоцюблі зігрілися, щоб сліпі прозріли! Щоб ні бідних, ні багатих, ні боргів, ні позичання! Щоб... Та я... я перший свої останні в купіль ту вогненну...

— Єгорушко-о!..

Впала Харитина в ноги: спалить же останні, він може.

Спалить, розважить душу, а потім або за грати тюремні, або на осику гірку.

— Не губи сім'ю, Єгорушко, діток не губи! Усе, як велиш, зроблю, всіх покличу, напарю-наж^рю і випити піднесу. Тільки віддай ти мені грошики ці від гріха. Віддай, Христом-богом благаю!

Обм'як раптом Єгор, наче повітря з нього випустили. Кинув на стіл двадцять базарних десяточок, сказав:

— Горілки щоб уволю. Щоб хоч залилися нею. Кивнула Харитина, мишкою в двері шмигнула. А Єгор

сів на лавку, дістав кисет і почав порадницю свою скручувати, цигарку-самопалку. Повільно скручував, старанно. І не тому, що махорку шкодував — нічого він тепер не шкодував! — а тому, що дуже вже йому хотілося подумати. Але думки ці його не слухалися, розбігалися по кутках, і він намагався зібрати їх одну до однієї, як крихти тютюну в клапоть газети.

Багато про що хотілося подумати. Хотілося зрозуміти, що ж таке сталося з ним, чому і — головне — за що. Хотілося розміркувати, як бути далі, де дістати ще сотню і де шукати завтрашній заробіток. Хотілося помріяти про торжество справедливості, про покарання всіх винних, злих і жадібних. Хотілося щастя й радості, спокою й тиші. І — поваги. Хоч трохи.

І ще дуже хотілося плакати. Але плакати Єгор не вмів і тому просто похмуро курив, утупившись у стіл. А коли відірвався від нього і глянув навколо, то раптом побачив, що біля дверей стоїть Колька.

— Синку...— І підвівся. І голову нахилив. А потім сказав тихо:— Кабанчика я прирізав, синку, от, значить.

— Я знаю.

Колька підійшов до столу і сів на материне місце — на табурет. А Єгор, як і досі, стояв, винувато схиливши голову.

— Ти сядь, тату.

Єгор слухняно опустився на лавку. Тицяв наосліп недокурком у герань на вікні: тільки махра тріщала. І очима бігав: навкруг Кольки. Колька подивився на нього, по-дорослому подивився, пильно. А потім сказав:

— Ні в чому ти не винен, тату. Це я винен.

— Ти? Це з якого дива?

— Не зупинив тебе вчасно,— зітхнув Колька.— Ти ж у мене заводний товариш, так?

— Так, синку, правильно.

— От. А я не зупинив. Отже, я й винен. І ти у стіл не дивися. Ти на мене дивися, гаразд? Як раніше.

Сіпнулись у Єгора губи: не зрозумієш, усміхнутися хотів чи свиснути. Насилу дав собі раду:

— Чистоокий ти мій...

— Ну гаразд, досить! — сердито сказав Колька і відвернувся.

І правильно, що відвернувся, бо у Єгора в носі раптом засвербіло і самі собою дві сльози по неголених щоках проповзли.

7 8 9 10 11 12 13

Інші твори цього автора: