Я спитав, чи можуть мені сповістити дату складання заповіту. Пізніше, одного вечора, я сів і спробував відновити в пам'яті принизливі вихідні в Чізлгерсті, якихось сорок років тому. Я шукав будь-якої миті, випадку чи зауваження, які могли би здатися вартими визнання чи винагородження. Та моя пам'ять стала більшою мірою механізмом, який повторює явно правдиву інформацію з незначним відхиленням. Я вдивлявся в минуле, чекав, намагався спрямувати пам'ять у іншому напрямку. Та марно. Я був кимось, хто близько року зустрічався з донькою місіс Сари Форд (померлої), до кого зверхньо ставився її чоловік, кого згорда вивчав її син, ким маніпулювала її донька. Це було болісно для мене в тім часі, та навряд чи вимагало дальшого материнського вибачення обсягом п'ятсот фунтів.
Та хай там як, але біль ущух. Як я вже казав, я мав якийсь інстинкт самозбереження.
Я успішно викинув Вероніку з голови й зі своєї історії. Тож коли час аж надто швидко заніс мене в середні літа, й я почав озиратися на те, яким було моє, життя, й обмірковувати непройдені стежки, ті заспокійливі а-що-коли, я збагнув, що ніколи не уявляв, що би було (навіть у поганих сценаріях, не кажучи вже про добрі), якби в мене склалося з Веронікою. З Енні-так, з Веронікою-ні. І я ніколи не шкодував про роки, прожиті з Маргарет, дарма що ми розлучилися. Я щосили,-було не дуже тяжко-намагався уявити життя, цілком відмінне від того, що прожив, але мені це рідко вдавалося. Не думаю, що це самовтіха; швидше, брак уяви чи шанолюбства, а чи чогось іще. Гадаю, правда в тім, що, так, я недостатньо дивакуватий, щоб не вчиняти того, що я врешті вчиняв зі своїм життям.
Я прочитав листа адвоката не одразу. Натомість я поглянув на вкладення, довгий кремовий конверт із моїм ім'ям. Письмо, яке до того часу я бачив лише раз у житті, але знайоме. Добродієві Ентоні Вебстеру... Те, як літери з верхніми й нижніми виносними елементами завершувалися чудернацькими закрутасами, повернуло мене до когось, із ким я знався заледве тиждень. До когось, чиє письмо, радше своєю певністю, ніж формою, вказувало на жінку, певно, "достатньо дивакувату", щоб чинити те, чого не вчинив я. Та що то було, я не міг знати чи здогадатися. На лицьовому боці конверта, по центру згори, було трохи скотчу. Я думав, що ним надійно запечатано конверт, та його обрізали вздовж верхнього краю конверта. Певно, колись цього листа приєднали до чогось іншого.
Урешті я розпечатав його й прочитав. "Любий Тоні, гадаю, буде правильно, якщо ти матимеш те, що всередині. Едріен завжди тепло висловлювався про тебе й, можливо, тобі це здасться цікавим, дарма що болісним нагадуванням про давні часи. Я також залишаю тобі трохи грошей. Тобі це може здатися дивним і, чесно кажучи, я й сама не досить певна власних дій. У будь-якім разі, я перепрошую за те, як моя родина повелася з тобою колись, і навіть з могили зичу тобі всіляких гараздів. З повагою, Сара Форд. P.S. Це може прозвучати дивно, та гадаю, останні місяці його життя були щасливими".
Адвокат попрохала надати їй мої банківські реквізити, щоб негайно сплатити спадщину. Вона додала, що долучала перший із залишених мені "документів". Другий досі перебував у доньки місіс Форд. Це могло б пояснити обірваний шматок скотчу. Наразі місіс Меріот намагалася забрати другий. Там була також відповідь на моє питання про час складання заповіту-п'ять років тому.
Марґарет казала, що існує два типи жінок: відверті й таємничі, й що це перше, що відчуває чоловік, і перше, що його приваблює або відштовхує. Деякі чоловіки охочі до одного типу, інші-до іншого. Марґарет-навряд чи мені потрібно говорити це вам-була відвертою, та часом вона могла заздрити тим, які могли бути таємничими.
-Ти подобаєшся мені саме такою, якою є,-якось сказав я їй.
-Та ти вже так добре мене знаєш,-відповіла вона. Ми були одружені щось близько шести чи семи років.-Чи не хотілося б тобі, щоб я була трішечки більш... незнаною?
-Я не хочу, щоб ти була таємничою жінкою. Гадаю, я б не стерпів цього. Чи це лише подоба, чи гра, чи метод принаджування чоловіків, а чи щось інше, таємнича жінка є таємницею для самої себе, й це-найгірше.
-Тоні, ти говориш як бувалий у бувальцях чоловік.
-Що ж, це не так,-мовив я, звісно, розуміючи, що вона дражнила мене.-Я не мав аж так багато жінок у своєму житті.
-"Не знаю, якими є інші жінки, але я знаю, яким є я"?
-Я цього не казав, і не мав на думці. Та, гадаю, це тому, що я знав порівняно мало таких, про яких я знаю, і що думаю. Й що мені в них подобається. Якби я знав більше, я був би спан-теличенішим.
Марґарет мовила:
-Зараз я вже не певна, чи сприймати мені це за лестощі.
Звісно, все це було до того, як наш шлюб розладнався. Та запевняю вас-і її,-він би не протривав довше, якби Марґарет була більш таємничою.
За ці роки щось від неї передалося мені. Приміром, якби я не знав її, то не втягнувся б у терпляче листування з адвокаткою. Та я не хотів спокійно чекати наступного конверта. Натомість, я зателефонував місіс Елеанор Меріот і спитав про інший залишений мені документ.
-У заповіті вказано, що це-щоденник.
-Щоденник? Він належав місіс Форд?
-Ні. Дайте-но я перевірю ім'я.-Пауза.-Едріен Фін.
Едріен! Як його щоденник міг опинитися в місіс Форд? Та це було питанням не до адво-катки. "Він був моїм приятелем", усе, що я сказав. А згодом: "Певно, його було долучено до надісланого вами листа".
-Не певна.
-Ви взагалі його бачили?
-Ні, не бачила,-її поведінка була радше обачною, аніж нечемною.
-А Вероніка Форд якось обґрунтувала те, що не віддає його?
-Вона сказала, що ще не готова розлучитися з ним.
Атож.
-Але він належить мені?
-Відповідно до заповіту, його, запевне, залишили вам.
Гм. Мені стало цікаво, чи існувала якась тонкість, яка би розмежовувала ці два твердження. "Ви знаєте, як вона... натрапила на нього?"
-Наскільки я розумію, останніми роками вона мешкала неподалік від матері. Сказала, що взяла кілька речей на зберігання. На випадок пограбування будинку. Прикраси, гроші, документи.
-Це законно?
-Скажімо, це-не протизаконно. Це досить розважливо.
Не схоже було, що ми далеко просувалися. "Дайте-но я візьму це до тями. Вона мала віддати цей документ, цей щоденник, вам. Ви попрохали його, а вона відмовляється його віддати".
-Наразі так, саме так.
-Чи не могли би ви дати мені її адресу?
-Я мушу отримати її дозвіл на це.
-То чи не була би така ваша ласка попрохати його?
Чи ви помічали, як, розмовляючи з кимось на кшталт адвоката, після якогось часу ви припиняєте говорити своїми словами й починаєте говорити їхніми?
Що менше часу лишається у вашому житті, то менше ви хочете його марнувати. Логічно, чи не так? Хоча те, як ви використовуєте накопичені години... та це ще одне, чого ви, запевне, не передбачали замолоду. Приміром, я витрачаю купу часу на прибирання-а я навіть не нехлюй. Але це-одна зі скромних утіх віку. Я намагаюся бути охайним; я утилізую відходи; я чепурю й оздоблюю своє помешкання, щоб усе було як належить. Я склав заповіт, а мої стосунки з донькою, зятем, онуками й колишньою дружиною коли не ідеальні, то принаймні усталені. Чи я переконав себе в цьому. Я досягнув стану сумирності, ба навіть спокою. Бо ладнаю з речами. Я не люблю безладу й не люблю лишати безлад. Я обрав кремацію, якщо вам цікаво.
Тож я знову зателефонував місіс Меріот і попрохав контакти іншої дитини місіс Форд, Джона, знаного як Джек. Я зателефонував Марґарет і запросив її на обід. І домовився про зустріч зі своїм адвокатом. Ні, це сказано надто поважно. Певний, що брат Джек мав когось, кого називав "своїм адвокатом". У моєму ж випадку це був місцевий хлопака, який склав мій заповіт; він мав невеличкий офіс над квіткарнею й здавався добрим фахівцем. Також він мені подобався, бо навіть не спробував звернутися до мене на ім'я чи запропонувати мені так звертатися до нього. Тож я сприймав його лише як Т.Д. Ґанела, навіть не переймаючись тим, що могли означати його ініціали. Знаєте, чого я жахався? Опинитися старим у лікарні, оточеним медсестрами, яких я ніколи не бачив і які називали б мене Ентоні чи, ще гірше, Тоні. Дайте-но я впорсну це вам у руку, Тоні. З'їжте ще трішки цієї кашки, Тоні. Ви сходили в туалет, Тоні? Звісно, доки це станеться, надмірне панібратство з боку медперсоналу може спуститися значно нижче в списку моїх острахів; але все одно.
Я зробив трохи дивну річ, коли вперше зустрів Марґарет: викреслив Вероніку з історії свого життя. Я вдав, що Енні була моєю першою справжньою дівчиною. Знаю, більшість чоловіків перебільшують кількість дівчат і сексу, що їх вони мали; я зробив протилежне. Підвів риску й почав усе спочатку. Марґарет трохи спантеличила моя неквапливість-не зі втратою цноти, а з початком серйозних стосунків;
і також, я тоді так гадав, зачарувала. Вона сказала щось про привабливість скромності в чоловіках.
Ще дивнішим було те, як легко було подати цю версію своєї історії, бо, власне, це було тим, що я казав і самому собі. Час із Веронікою бачився мені поразкою (її зневага, моє приниження), тож я викреслив його зі свого життєпису. Я не зберіг жодних листів, лише однісіньку світлину, на яку не дивився хтозна-скільки.
Та після року чи двох шлюбу, коли я почувався ліпше щодо себе й цілком певно в наших стосунках, я розповів Марґарет правду. Вона слухала, ставила доречні запитання й виражала розуміння. Вона попросила показати світлину-зроблену на Трафалґар-Сквер-роздивилася її, хитнула головою, ніяк не прокоментувавши. То й добре. Я не мав жодного права очікувати чогось, не кажучи вже про слова захоплення моєю колишньою дівчиною. Яких, так чи інакше, я не хотів чути. Я лише хотів, аби минуле забралося геть, а Марґарет пробачила мені мою дивну брехню про нього. Що вона й зробила.
Містер Ґанел — спокійний худорлявий чолов'яга, якого не дратує мовчання. Зрештою, воно коштує його клієнтам стільки ж, скільки й розмова.
-Містере Вебстер.
-Містере Ґанел.
Отак ми зверталися один до одного впродовж наступних сорока п'яти хвилин, за які він дав мені фахову пораду, яку я оплатив. Він сказав мені, що звертатися у поліцію, аби та оштрафувала за крадіжку жінку середнього віку, яка нещодавно втратила матір,-це дурна ідея.