— Напевно, ваш вітчим, бо в нього інше прізвище.
— Так, це мій вітчим. Я називаю його батьком, хоч це й смішно, бо він старший від мене на п'ять років і два місяці.
— А мати ваша жива?
— Так, мати жива й здорова. Я не дуже раділа, містере Холмсе, коли вона знову вийшла заміж, та ще так швидко після батькової смерті, й до того ж за чоловіка, що років на п'ятнадцять молодший за неї. Батько мав бляхарню на Тотенгем-Корт-Роуд і залишив це вигідну справу матері, яка й повела її разом з містером Гарді, старшим майстром. Проте коли в нас з'явився містер Віндібенк, він змусив її продати майстерню, бо йому, — комівояжерові з продажу вина, — це, бачте, не личить. Вони взяли за неї чотири тисячі сімсот фунтів, хоча батько, якби був живий, продав би її дорожче.
Мені здавалося, що Шерлокові Холмсу скоро набридне ця безладна й незграбна розповідь; проте він слухав із величезною увагою.
— То ваш особистий прибуток, — запитав він, — надходив від цієї бляхарні?
— Ні, сер. Я живу з коштів, які залишив мені дядько Нед з Окленда. Це новозеландські папери, чотири з половиною відсотки річних. Усього дві тисячі п'ятсот фунтів, але я одержую лише відсотки.
— Ви надзвичайно зацікавили мене, — мовив Холмс. — Дістаючи сто фунтів на рік і до того ж працюючи, ви, безперечно, могли б подорожувати чи дозволяти собі інші розваги. Гадаю, що самотня леді може чудово прожити на відсотки в шістдесят фунтів.
— Гадаю, що мені вистачило б і меншого, містере Холмсе, але ж ви розумієте, що, поки я живу зі своєю родиною, не хочу, щоб вона мала через мене клопіт, і віддаю гроші. Звичайно ж, це лише до певного часу. Містер Віндібенк кожні три місяці одержує мої кошти й передає їх матері, а я непогано заробляю собі на прожиток друкуванням на машинці. Я беру два пенси за сторінку, а мені часто вдається друкувати по п'ятнадцять — двадцять сторінок на день.
— Ви досить чітко змалювали мені своє становище, — мовив Холмс. — Це мій друг, доктор Ватсон; при ньому ви можете говорити так само вільно, як і зі мною наодинці. А тепер, будь ласка, розкажіть нам про ваші стосунки з містером Госмером Ейнджелом.
Обличчя міс Сазерленд спалахнуло, вона почала нервово смикати край свого жакета.
— Вперше я зустріла його на монтерській вечірці, — сказала вона. — Монтери завжди надсилали запрошення батькові, коли він був живий, а тепер згадали про нас і надіслали квиток матері. Містер Віндібенк не хотів, щоб ми йшли туди. Він ніколи не хоче, щоб ми кудись ходили. Він лютує, коли я відпрошуюся в нього навіть на прогулянку в недільній школі. Проте цього разу я твердо вирішила піти, бо ж яке він має право не пускати мене? Він каже, що мені нема чого водити товариство з чужими людьми, але ж там збираються всі батькові друзі. А ще він сказав, що мені туди нема чого надягти, хоч я маю нову оксамитову червону сукню, якої ще ні разу не діставала з шафи. Врешті, коли вже заперечувати було нічим, він поїхав до Франції в справах своєї фірми, а ми з матір'ю й містером Гарді, колишнім нашим майстром, пішли на вечірку: там я й зустріла містера Госмера Ейнджела.
— Гадаю, — мовив Холмс, — що містер Віндібенк, повернувшися з Франції, був дуже невдоволений з того, що ви пішли на вечірку?
— Ні, він анітрохи не сердився. Засміявся, пам'ятаю, знизав плечима й мовив: що жінці не кажи, вона все одно зробить по-своєму.
— Гаразд. То на вечірці монтерів, як я зрозумів, ви зустріли джентльмена на ім'я Госмер Ейнджел?
— Так, сер. Я познайомилася з ним того вечора, а наступного дня він прийшов до нас спитати, чи ми повернулися додому без пригод, і після того ми... тобто я, містере Холмсе, двічі зустрічала його на прогулянці, а потім мій батько повернувся, й містер Госмер Ейнджел уже не міг відвідувати нас.
— Чому ж?
— Розумієте, батько не любить ніяких гостей. Весь час говорить, що жінка має бути вдоволена своєю сім'єю. А я на це кажу матері: так, жінка повинна тішитися своєю сім'єю, але ж у мене її поки немає.
— А містер Госмер Ейнджел? Хіба він не намагався побачити вас?
— Так, за тиждень батько знову зібрався до Франції, й Госмер написав мені, що до його від'їзду нам краще не зустрічатися. Він запропонував мені писати до нього листи й сам надсилав їх щодня. Вранці я сама діставала ці листи зі скриньки, тож батько нічого про це не знав.
— Ви тоді вже освідчилися цьому джентльменові в своїх почуттях?
— Так, містере Холмсе. Освідчилась після першої ж нашої прогулянки. Госмер... містер Ейнджел служить у закладі на Ліденхолл-стрит і...
— Що то за заклад?
— У тім-то й річ, містере Холмсе, що я не знаю.
— А де він мешкає?
— Казав, що спить у конторі.
— І ви не знаєте його адреси?
— Ні, хіба те, що це на Ліденхолл-стрит.
— То куди ж ви адресували свої листи?
— До поштової контори на Ліденхолл-стрит, до запитання. Він казав, що до самого закладу писати не треба, бо з нього сміятимуться всі клерки, коли дізнаються, що листи — від жінки; то я й сказала, що друкуватиму їх на машинці, як він і сам робив, але він не схотів — сказав, що коли я пишу до нього власною рукою, ці листи дорогі йому; а коли їх буде надруковано, то йому здаватиметься, ніби ця машинка стоїть між нами. Ви бачите, містере Холмсе, як він мене кохав і яку увагу приділяв дрібницям.
— Це дещо значить, — мовив Холмс. — Я завжди дотримувався думки, що дрібниці — найголовніша річ. Чи можете ви пригадати ще якісь дрібниці щодо містера Госмера Ейнджела?
— Він був дуже сором'язливий, містере Холмсе. Охочіше гуляв зі мною ввечері, ніж удень, щоб не привертати до себе чужих очей. Був дуже стриманий і ввічливий. Навіть голос мав тихий, — казав, що замолоду хворів на ангіну й запалення гланд, і з того часу в нього хворе горло, — тож він і говорив затинаючись і пошепки. Завжди добре, хоч і просто, одягався, був короткозорий, як і я, й через те носив темні окуляри.
— Добре, а що ж сталося, коли містер Віндібенк, ваш вітчим, знову поїхав до Франції?
— Містер Госмер Ейнджел знову прийшов до нас і запропонував мені повінчатися, поки батько не повернувся. Він був страшенно схвильований і змусив мене заприсягтися на Біблії, що я завжди буду йому вірна. Мати сказала, що це з його боку дуже добре, бо це, мовляв, свідчить про його почуття до мене. Мати з самого початку була прихильна до нього, їй він подобався навіть більше, ніж мені. Тоді вони вирішили, що нам слід повінчатися ще цього тижня. Я спитала, як тоді бути з батьком, а вони обоє взялися твердити, щоб я про це й не думала, що батька можна повідомити й пізніше; а мати додала, що владнає все з батьком сама. Мені це не дуже сподобалося, містере Холмсе. Звичайно ж, смішно просити дозволу в батька, коли він лише кількома роками старший від мене, але я нічого не хотіла чинити потайки й написала йому листа до Бордо, — його компанія має там свій відділ, — проте лист повернувся назад того самого ранку, коли я мала вінчатися.
— То лист не дійшов до нього?
— Ні, сер, він саме тоді виїхав до Англії.
— Он як! Справді не пощастило. То ваше вінчання було призначене на п'ятницю. Воно мало відбутися в церкві?
— Так, сер, але дуже скромно. Воно мало бути в церкві святого Спасителя біля Кінґс-Крос, а потім ми ще мали поснідати в готелі "Святий Панкрас". Госмер приїхав до нас у двоколці, але нас було троє, й він посадив у неї мене з матір'ю, а сам узяв кеб, що стояв тоді на вулиці. Ми першими приїхали до церкви й стали чекати, поки над'їде кеб; та коли він нарешті з'явився, з нього ніхто не вийшов. Візник зліз додолу, заглянув усередину й нікого там не побачив! Візник не міг навіть уявити собі, куди подівся Госмер, адже він бачив його на власні очі. То було минулої п'ятниці, містере Холмсе, й відтоді я жодного разу не зустрічала його і не знаю, що з ним сталося.
— Як на мене, він повівся з вами просто-таки безсоромно, — мовив Холмс.
— Ні, сер! Він був такий добрий, лагідний і не міг отак покинути мене. Цілий ранок говорив, що я маю бути йому вірна, хоч би що сталося; навіть коли відбудеться щось несподіване, я повинна завжди пам'ятати, що заприсяглася перед ним і рано чи пізно маю дотримати свого слова. Дивно якось було чути це вранці перед вінчанням, але те, що сталося, надає ваги його словам.
— Безперечно. То, власне, ви гадаєте, що з ним сталося якесь несподіване лихо?
— Так, сер. Я думаю, що він передчував якусь небезпеку, інакше не говорив би так. І мені здається, що з ним справді щось сталося.
— Але ви не знаєте, що саме?
— Ні.
— Ще одне запитання. Що сказала на це ваша мати?
— Вона розсердилася й сказала, щоб я ніколи й мови про те не заводила.
— А ваш батько? Чи розповідали ви щось йому?
— Так. Він вважає, що з Госмером сталася якась пригода, проте він ще повернеться до мене. Навіщо йому, сказав він, підвозити мене до самісіньких дверей церкви й там покинути? Якби він позичив у мене гроші чи одружився зі мною й перевів мої кошти на своє ім'я, то в цьому ще була б якась рація, але Госмер був такий делікатний щодо грошей і жодного разу не взяв у мене ані шилінґа. Що ж могло з ним скоїтися? Чому він хоча б не напише? Я божеволію, я вночі не можу заснути! — Вона дістала з муфти хустинку й гірко заплакала.
— Я візьмуся за вашу справу, — мовив, підводячись, Холмс, — і не маю сумніву, що ми дечого досягнемо. Залиште все це мені і не хвилюйтеся. А найголовніше, забудьте про містера Госмера Ейнджела, наче його ніколи й не було.
— То ви гадаєте, що я більше його не побачу?
— Боюся, що так.
— Але що ж із ним сталося?
— Залиште це питання мені. Я хотів би мати докладний опис його прикмет і всі його листи.
— Я подала оголошення про нього до "Сетердейс Кронікл", — сказала вона. — Ось вирізка й чотири його листи.
— Дякую. Ваша адреса?
— Кембервел, Лайон-Плейс, 21.
— Адреси містера Ейнджела, як я пам'ятаю, ви не знаєте. А де служить ваш батько?
— У фірмі "Вестхавс і Марбенк", на Фенчерч-стрит. То найбільші постачальники кларету.
— Дякую. Ви дуже чітко виклали мені свою справу. Залиште ці папери тут і пам'ятайте про мою пораду. Забудьте про все це назавжди, щоб воно більш не псувало вашого життя.
— Щиро вдячна вам, містере Холмсе, але це неможливо. Я буду вірна Госмерові. Він ще повернеться до мене.
У простодушній вірі нашої гості, незважаючи на її чудернацький капелюх та простакувате обличчя, було щось справді шляхетне, що викликало до неї повагу.