Метою програми, якої вона досягала досить легко, було просто сконструювати правдоподібну послідовність начебто логічних кроків, що поєднували факти з висновком.
– І мушу сказати, що працювало це чудово. Ґордон майже відразу зміг купити собі "Порше", попри те, що майже не мав грошей і був поганим водієм. Навіть представник його банку не зміг причепитися до його аргументації. Навіть після того, як Ґордон розбив її через три місяці.
– Боже мій. І ця програма добре продавалася?
– Ми не продали жодної копії.
– Ви мене вражаєте. Це звучить як справжній успіх.
– Це дійсно був успіх, – нерішуче сказав Річард. – Весь проект був повністю куплений Пентагоном. Ця купівля забезпечила нашій компанії дуже добрий фінансовий фундамент. Але моральним підставам я не став би сильно довіряти. Я нещодавно аналізував багато аргументів, що наводилися на підтримку проекту "Зоряних воєн", і якщо знати, що шукати, то слід наших алгоритмів досить очевидний. Настільки очевидний, що дослідивши, чим займався Пентагон останні два роки, я можу досить певно стверджувати, що військовий флот Сполучених Штатів користується версією 2.0, у той час як повітряні сили мають лише бета-версію 1.5. Дивно це.
– У вас є її копія?
– Авжеж, ні, – сказав Річард, – не хочу я мати з нею нічого спільного. До того ж, коли Пентагон купив усе, вони купили все. До останньої підпрограми, до останньої дискети, до останнього записника. Я радів, що ми здихалися цього. Якщо ми дійсно здихалися. Наразі я займаюся власними проектами.
Він знову поколупав у каміні коцюбою, питаючи себе про те, що він тут робить, коли в нього стільки роботи. Ґордон постійно підганяв його щодо випуску нової суперверсії "Гімну", що використовувала б переваги Макінтоша ІІ, а він сильно затримувався з цим. А щодо пропозиції зробити модуль, який в реальному часі конвертує індекси Доу-Джонса в MIDI-файли, то про це він просто пожартував, але Ґордон, звісно, вчепився в цю ідею й наполягав на її реалізації. Вона теж мала бути вже готова, але ще не була. Він раптом збагнув, чому він був тут.
Що ж, це був приємний вечір, навіть попри те, що він не розумів, чому Реджеві так кортіло побачитися з ним. Він узяв зі столу дві книги. Цей стіл, вочевидь, слугував також і обіднім, бо хоча стоси й справляли враження, що були тут уже кілька тижнів, відсутність пилу навколо них казала про те, що недавно їх зсовували.
Можливо, – подумав він, – коли живеш у такій замкненій спільноті, як Кембриджський Коледж, то навіть у наші часи потреба в дружній бесіді з кимось іншим може стати дуже сильною. Професор був хорошою людиною, але під час вечері було очевидно, що багато з його колег дотримувалися думки, що його ексцентричні звички були занадто ексцентричними, особливо зважаючи на те, що колеги й самі були диваками. Його не залишали думки про С'юзан, але до цього він звик.
Він погортав сторінки двох книг, які тримав у руках. Одна з них, старіша, була описом випадків у Борлі Ректорі – найзнаменитішому в Англії будинку з привидами. Корінець обтріпався, а фотографії були такі сірі та нечіткі, що на них ледве вдавалося щось розгледіти. Ілюстрація, про яку він подумав, що це дуже вдала (або підробна) світлина якогось примарного видіння, коли він прочитав підпис, виявилися портретом автора.
Друга книга була новішою, і за дивним збігом була путівником по островах Греції. Коли він ліниво гортав її сторінки, звідти випав папірець.
– Вам "Ерл Грей" чи "Лапсанг Сучонг"? – обізвався Редж. – Або "Дарджілінг"? – А може "П. Дж. Тіпс"? У мене, боюсь, лише в пакетиках. І всі вони не дуже свіжі.
– Дарджілінг, будь ласка, – відповів Річард, нагнувшись. щоб підняти папірець.
– З молоком? – спитав Редж.
– Так, будь ласка.
– Подвійну кількість чи звичайну?
– Звичайну, будь ласка.
Річард поклав папірець назад у книгу, побачивши при цьому, що на ньому були квапливо нашкрябані слова. Слова, на диво, були такі: "Подивіться на цю просту сільничку. Подивіться на цю просту шапку".
– Цукру?
– Гм, що? – сіпнувся Річард. Він швидко поклав книгу на стос.
– Це в мене жарт такий, – весело сказав Редж, – щоб перевірити, чи мене слухають.
Радісно посміхаючись, він вийшов з кухні, несучи маленьку тацю з двома чашками, яку він раптом кинув на підлогу. Чай розлився по килиму. Одна з чашок розбилася, інша закотилася під стіл. Редж обперся на одвірок, збліднувши та витріщивши очі.
Якийсь час усе відбувалося дуже повільно: Річард від подиву не знав, що йому робити, а потім незграбно стрибнув на допомогу. Але старий уже просив вибачити його та пропонував заварити іншу чашку чаю.
Річард підвів його до канапи.
– Як ви почуваєтеся? – безпомічно запитав Річард. – Мені викликати лікаря?
Редж відмахнувся.
– Усе гаразд, – наполягав він, – я добре почуваюся. Мені здалося, що я почув… мене налякав звук. Але то мені примарилося. Напевно, пари з чаю нанюхався. Мені просто треба перевести подих. Думаю, що трошечки портвейну миттєво оживить мене. Прошу мене вибачити, я не хотів так налякати вас.
Він махнув рукою в напрямку графина з портвейном. Річард швиденько налив келишок і подав його професорові.
– А що за звук? – запитав він, не розуміючи, що в біса може так налякати.
Цієї миті на верхньому поверсі почувся якийсь рух і дивовижне важке дихання.
– Саме цей… – прошепотів Редж. Келих з портвейном лежав біля його ніг розбитий. Здавалося, що поверхом вище хтось тупотить. – Ви чули це?
– Ну, так.
Це, схоже, підбадьорило старого.
Річард стривожено подивився на стелю.
– Там нагорі хтось є? – запитав він, відчуваючи, що спитати про це нечемно, але необхідно.
– Ні, – сказав Редж тихим голосом, який вразив Річарда страхом, – нікого. Нікого там не має бути.
– Тоді…
Редж, хитаючись, намагався підвестися, на його обличчі раптом з'явилася сувора рішучість.
– Я мушу піднятися туди, – тихо сказав він. – Мушу. Будь ласка, зачекайте на мене тут.
– Послухайте, що це таке? – вимагав Річард, ставши між Реджем і дверима. – Це що, зламник? Буде краще, якщо туди піду я. Я певний, що там нікого, просто вітер абощо.
Річард не знав, чому він так сказав. Було очевидно, що це не вітер і взагалі ніщо схоже на вітер, бо хоча вітер і може робити звуки, що схожі на дихання, він навряд чи може так тупотіти.
– Ні, – сказав старий, чемно але жорстко відштовхуючи його з дороги, – це маю зробити я.
Річард безпомічно пройшов за ним у двері до маленького коридору, за яким була крихітна кухня. Звідти вгору йшли темні дерев'яні сходи; сходинки здавалися ушкодженими, подряпаними.
Редж клацнув вимикачем. Нагорі сходів спалахнула слабка лампочка без абажура. З похмурою уважністю професор подивився вверх.
– Зачекайте тут, – сказав він і піднявся на дві сходинки.
Потім він розвернувся та надзвичайно серйозно подивився на Річарда.
– Мені дуже шкода, – сказав він, – що я вас уплутав у… складнішу частину мого життя. Але тепер ви вплуталися, хоч як би прикро це не було, і я мушу вас попросити про дещо. Я не знаю, що на мене там чекає, не знаю напевне. Я не знаю, чи це щось таке, що я сам з дурості накликав на себе своїми… своїми хобі, або ж це щось інше, а я просто невинна жертва. У першому випадку мені нема кого винити, бо я схожий на доктора, який не може кинути палити, або навіть гірше – на еколога, який не може відмовитися від персонального авто… У другому ж випадку я сподіваюсь, що з вами цього не станеться.
– Я мушу вас попросити про дещо. Коли я повернуся цими сходами – це за умови, якщо я взагалі повернусь – то якщо моя поведінка видасться вам дивною, або ж я не буду схожий на себе, вам слід накинутися на мене на притиснути мене до землі. Вам зрозуміло? Ви мусите не дати мені зробити те, що я спробую зробити.
– Але як мені зрозуміти? – запитав ошелешений Річард. – Вибачте, але зрозумійте мене правильно, я не знаю, що…
– Ви зрозумієте, – сказав Редж. – А тепер, будь ласка, зачекайте на мене в головній кімнаті. І зачиніть двері.
Спантеличено хитаючи головою, Річард відступив і зробив так, як його попросили. Зсередини великої неприбраної кімнати він прислухався, як професор одна за одною долав сходинки. Він крокував з важкою рішучістю, це було схоже на цокання великого повільного годинника. Річард чув, як той дійшов до вершини сходів. Там він зупинився, стало тихо.
Минали секунди – п'ять або десять, а може й двадцять. А потім знову почувся важкий рух і дихання, яке так налякало професора.
Річард швидко підійшов до дверей, але не відчинив їх. Холод цієї кімнати пригнічував і турбував його. Він трухнув головою, щоб прогнати це відчуття, а потім затамував подих, коли кроки почали перетинати два метри сходового майданчика, а потім знову зупинилися.
Лише кілька секунд по тому Річард почув, як заскрипіли двері, які відчинялися повільно, сантиметр за сантиметром, аж доки, напевно, не були розчинені навстіж.
Потім упродовж довгого, дуже довгого часу здавалося, що нічого не відбувається.
Потім, нарешті, двері повільно зачинилися.
Кроки пройшли по сходовому майданчику та знову зупинилися. Не зводячи очей з дверей, Річард зробив кілька маленьких кроків назад. Кроки почали спускатися сходами: повільно, зважено та тихо, доки не дійшли до самого низу. Кілька секунд по тому ручка дверей почала обертатися. Двері відчинилися, і в них спокійно зайшов Редж.
– Усе гаразд, це просто кінь у ванній кімнаті, – тихо сказав він.
Річард кинувся на нього й притиснув його до підлоги.
– Ні! – ахнув Редж, – ні, злізьте з мене, відпустіть мене, зі мною все в дідька гаразд. Це просто кінь, цілком звичайний кінь!
Трохи напружившись, він скинув з себе Річарда та сів, важко дихаючи, пихкаючи та проводячи руками по своєму рідкому волоссю. Річард боязко стояв над ним, відчуваючи дедалі більше збентеження. Він позадкував, дозволивши Реджеві встати та сісти в крісло.
– Просто кінь, – сказав Редж, – втім, дякую, що сприйняли мене серйозно, – він обтрушував свій одяг.
– Кінь, – повторив Річард.
– Так, – сказав Редж.
Річард вийшов за двері, подивився вгору, на сходи, потім повернувся.
– Кінь? – знову сказав він.
– Саме так, – сказав професор. – Заждіть! – крикнув він Річардові, який був пішов подивитися, – нехай буде. Це не надовго.
Річард вирячився на нього, не вірячи своїм очам.
– Ви кажете, що у вашій ванній кімнаті кінь, і все, що ви робите – стоїте тут і називаєте пісні "Бітлз"?[6]
Професор дивився на нього, не розуміючи.
– Послухайте, – сказав він, – вибачте, якщо я вас переполошив, це був просто невеличкий напад.