Штіллер

Макс Рудольф Фріш

Сторінка 10 з 74

Не вітаючись, мовчки, впершись течкою в коліно, він дивиться в мої заспані очі й чекає, поки я прочумаюсь і зацікавлюся, чому він такий обурений.

— Ви брешете,— каже мій оборонець.

Мабуть, він сподівався, що я почервонію; він і досі нічого не розуміє.

— Як я тепер можу вам вірити? — скаржиться він.— Кожне слово з ваших уст викликатиме в мене сумнів, щонайменше сумнів, відколи я маю в руках ось цей альбом. Прошу! Гляньте самі на знімки!

Згоден, що це знімки і що між зниклим Штіллером та мною є певна зовнішня схожість, теж не буду заперечувати; а проте я сам себе уявляю зовсім іншим.

— Навіщо ви брешете? — одно питає він.— Як же я можу вас боронити, коли ви навіть мені не кажете щирої правди?

Він не може цього збагнути.

— Де ви взяли цей альбом? — питаюся я. Він не відповідає.

— І ще зважуєтесь запевняти мене, що ніколи не були в цій країні, що навіть не можете собі уявити життя в нашому місті!

—г Без віскі не можу собі уявити,— кажу я.

— Ось дивіться! — мовить він. Часом я пробую йому допомогти:

— Пане докторе, все залежить від того, що ми розуміємо під життям! Справжнє життя, що залишає по собі слід у чомусь живому, а не тільки в пожовклому альбомі, далебі, може навіть не бути чудовим, історичним, незабутнім. Розумієте, лане докторе, справжнє життя!

Це може бути життя простої собі матері або якогось великого мислителя, фундатора певного вчення, що полишило слід у світовій історії. Але не конче його життя — тут, здається мені, йдеться не про наше значення. Важко сказати, від чого життя стає справжнім. Я гадаю, що від дійсності, але що таке дійсність? Ви можете також сказати: від того, що людина лишається сама собою. Але ж інакше б її ніколи й не було! Бачте, пане докторе, існування, хоч яке б воно було нікчемне, наостанці може стати навіть самою лише провиною, а дуже прикро, коли наше життя Лишає слід тільки в якійсь провині, наприклад, у.вбивстві,— таке буває, і не обов'язково, щоб над. ним кружляли стерв'ятники. Ви маєте слушність, пане докторе, все це тільки слова. Ви мене розумієте? Я говорю дуже неясно, якщо просто не брешу, аби трохи спало напруження. Слід — теж тільки слова, я знаю, може, ми взагалі говоримо лише про речі, яких нам бракує, яких ми не розуміємо. Бог — також слід! Він — сума справжнього життя чи принаймні часом мені так здається. Чи слово теж слід? Може, справжнє життя просто німе й не залишає по собі жадних образів, взагалі нічого мертвого?... Однак мого оборонця задовольняє мертве.

— Прошу ласкаво! — каже він.— Ось тут ви годуєте лебедів, це таки ви, а на задньому плані, самі бачите, великий цюріхський собор! Прошу.

Нічого не скажеш: на задньому плані (не дуже чітко) видно якусь маленьку церкву, чи великий собор, як мовить мій оборонець.

— Справді, все залежить від того,— кажу я ще раз,— що ми розуміємо під життям.

— А тут,— мовить мій оборонець, гортаючи далі альбом,— прошу ласкаво: Анатоль у своїй першій майстерні, Анатоль на Піз-Палі, Анатоль — рекрут з обстриженим чубом, Анатоль перед Лувром, Анатоль розмовляє з міським радником, одержуючи нагороду...

— Ну й що? — питаюся я.

Ми дедалі менше розуміємо один одного. Якби не сигара, що її він приніс, хоч який був сердитий, я взагалі більше б з ним не розмовляв, і так, мабуть, було б краще. Бо що дають усі ці допити? Дарма я намагаюся втовкмачити йому, що сам не знаю цілковитої правди, а з іншого боку, й не хочу, щоб мені лебедями та раднцками доказували, хто я такий насправді. Нахваляюся, що кожен дальший альбом, який він принесе до камери, негайно ж порву на клапті. Дарма! Мій оборонець ніяк не хоче викинути собі з голови, що я Штіллер, тільки, щоб можна було мене боронити, і коли я наполягаю на тому, що я — це я, і більше ніхто, каже, що я по-дурному прикидаюся. Знову кінчається все тим, що ми кричимо один на одного.

— Я не Штіллер! — кричу я.

— А хто ж? — кричить він.— Хто?

Р. Б.

Його сигара присоромила мене. Я щойно відкусив крихкий кінчик, затягнувся, випускаючи перший, особливо сухий і особливо пахучий дим, і раптом, здивований ароматом, ще раз вийняв сигару з вуст, щоб роздивитися її як слід. Отуди к бісу! Моя улюблена марка! "Легітімос"! Ось який він...

Учора в Давосі. Точнісінько так, як змалював Томас Манн. До того ж цілий день іде дощ. І все ж Юліка змушує мене прогулятися до певного місця, подивитись на вивірок. Мій оборонець раз по раз подає мені ялинові шишки, щоб я понюхав їх. Наче я заперечую, що вони гарно пахнуть! Згодом, знову ж таки в певному ресторані, мені доводиться їсти слимаки — як відомо, то великі ласощі, однак після них тхне часником. Я' добре бачу, що Юліка та мій оборонець весь час перезираються, чекають, що я зараз не витримаю, почну признаватися або принаймні заплачу. А я втішаюся тим, що знову їм коло столу,"застеленого білою скатертиною. Через те, що розмова не в'яжеться, я розповідаю про Мексіку. Гори навколо нас, хоч і дуже низькі, нагадують Попокатепетль і перевал Кортеса, а завоювання Мексіки я завше вважав за одну з найцікавіших історій.

— Може бути,— каже мій оборонець,— але ми не на те сюди приїхали, щоб ви нам розповідали про Кортеса й Монтесуму!

Вони хотіли показати мені санаторій, де колись лікувалася Юліка, але він два роки тому згорів, і мій оборонець вельми тим засмучений. Після обіду — кава, вишнівка й сигари на вібір. Я дивуюсь, навіщо такі видатки. Наша прогулянка коштує десь двісті швейцарських франків; ми з моїм оборонцем їдемо в'язничною машиною (додаймо кошти на харчування шофера й поліцая!), Юліка— залізницею. Якби краща погода, то краєвиди були б, напевне, чудові. Раз, у долині, ми ви-, переджаємо вагончики вузькоколійки. Юліка махає рукою.

Страх: усе може повторитися!..

Пані Юліка Штіллер-Чуді помітила мій давній шрам над правим вухом і хоче знати, звідки він у мене. Не дає мені спокою. Я кажу:

— Один чоловік хотів мене застрелити.

— Ні,— наполягає вона,— без жартів... Я розповідаю їй якусь історію.

Р. Б.

•Що частіше я бачу Юліку, то іншою вона мені видається, ніж після перших відвідин. Не вмію навіть сказати, яка вона. Хвилинами вона буває повна несподіваної грації, особливо як нема мого оборонця, хвилинами — зворушливої невинності, що зовсім мене обеззброює, обличчя її раптово розквітає, наче в пору дівоцтва, якого вона, власне, й не спізнала, стає таке, ніби його вперше збудив подих творця. Тоді вона, дама в чорному костюмі й паризькому капелюшку, здебільшого сповита хмаркою цигаркового диму, немов сама дивується, що її ще не відкрив жаден чоловік. Не розумію того зниклого Штіллера! В ній під оболонкою жіночої зрілості ховається дівчина, часом така гарна, що аж ляк бере. Невже Штіллер не бачив цього? Нема такої жіночої риси, що її б не було в неї бодай у зародку, може, притлумленої. Уже самі очі її (коли вона якусь мить не вважає мене за Штіллера!) світяться відвертим очікуванням, аж заздрість бере до того чоловіка, що колись таки збудить її.

Повторення! А я ж знаю: все залежить від того, чи вдасться не сподіватися на життя поза повторенням, а з доброї волі (незважаючи на примус) зробити повторення, з якого нема виходу, своїм життям, визнавши: це я!.. Але знову й знову (і це теж повторення) досить якогось слова, якоїсь міни, що сповнює мене жахом, якогось краєвиду, що нагадує мені щось, як усе в мені стає втечею, втечею без надії кудись добутися, тільки зі страху перед повторенням...

Сьогодні під душем, намилюючись, мій єврей сказав, що ми, либонь, бачимося востаннє, бо він скоро повіситься. Я засміявся й став відраджувати йрЬо. Потім — знову марш поодинці до камер з рушниками, пов'язаними на шиї...

Остання новина:

— Тепер уже не довго,— каже Кнобель.— Нарешті ви матимете своє віскі, містере. Байте, може, ще цього тижня!

На моє запитання, що це значить, він замовкає. Я відразу завважую, що він щось чув, тільки йому велено мовчати. Наостанці, вже тримаючи відро з юшкою в руці, він усе ж таки каже:

— Ви, здається, дуже сподобались тій дамі.

— Ну й що?

— В кожному разі, дама внесла заставу,— каже він, притишивши голос— Чималеньку суму!

— За кого? .

— Ну, за вас, містере Байте! — осміхається він д підморгує мені.— Щоб ви могли виходити з нею на прогулянку!

Сьогодні я ще раз (востаннє) спробував вивести свого сумлінного оборонця з просто-таки зворушливого нерозуміння мого становища, що завдає йому стільки праці, і то надаремної, стільки клопоту,—хоч, з іншого боку, я таки вдячний йому за щоденну сигару.— Ви знаєте,— спитав я, відкушуючи сухий кінчик сигари,— казку про Ріпа ван Вінкля? Замість відповіді він дав мені запальничку. — Це американська казка,—сказав я* з сигарою в роті, а тому не дуже виразно.—Я її колись читав іще хлопцем, себто кількадесят років тому, здається, в книжці Свена Гедіна. Знаєте?

Я тримав його срібну запальничку (що теж важливо), не прикурюючи, однак, пахучої сигари, єдиної моєї втіхи у в'язниці, не прикурюючи, хоч як мені хотілося,— я стримався і спитав знову:

— Знаєте?

— Що?

— Казку про Ріпа ван Вінкля.

Тільки цією хитрістю — тримаючи в одній руці запальничку й щоразу знову запалюючи її, як вона гасла, а в.другій сигару, весь час наміряючись нарешті закурити її, раз навіть уже приклавши до неї вогонь так, що лишилося тільки потягти, але в останню мить стримавшись, знову ж таки через Ріпа ван Вінкля, бо та казка була мені навіть важливіша за сигару,—тільки так я міг примусити свого діловитого оборонця взагалі мене слухати, і слухати уважно.

Казка та приблизно така:

Ріп ван Вінкль, нащадок тих відважних ван Вінклів, що під проводом Гендріка Гудзона свого часу відкрили американську землю, був зроду ледар, але разом з тим, здається, добрий хлопець, що ловив рибу не задля самої риби, а щоб можна було помріяти, бо мав у голові повно так званих думок, які мало стосувалися до його дійсності. Тій його дійсності, чесній дружині, що їй у селі всі або співчували, або захоплювалися нею, теж не легко жилося з ним. Ріп, мабуть, розумів, що йому годилося б мати якийсь фах, чоловічий фах, і любив видавати себе за мисливця, бо мав з того користь: міг цілими днями вештатися там, де його ніхто не бачив. Здебільшого він повертався додому без жадного голуба, обтяжений тільки нечистим сумлінням, його халупа була найзанедбаніша в цілому селі, не кажучи вже про город.

7 8 9 10 11 12 13

Інші твори цього автора: