В будинках стало важко відчиняти віконниці. На тротуарах прокопували траншеї. Дорога піднялася високо. А сніг усе падав, засипаючи і річку, і гори, і тільки в одному місці, на шкільному подвір'ї, де його постійно топтали дитячі ноги, він нічого не міг зробити. Тут він міцніше притиснувся до землі, став твердий і рівний, і можна було з нього ліпити що завгодно.
Ось уже кілька днів на кожній великій перерві Таня ліпить із снігу постать.
Сьогодні вона закінчила її. Хлопчики, що допомагали їй, віднесли до паркана драбину, відсунули відро з водою. Дівчинка стала осторонь, щоб подивитися на свій витвір.
Це був вартовий у шоломі, з широкими плечима, як у батька, і з його поставою. Ніби на краю світу стояв він, спираючись на рушницю і вдивляючись у далечінь, а перед ним розлягалося темне море. Звичайно, ніякого моря не було. Але враження від постаті воїна було таке глибоке, що першої хвилини діти принишкли. Потім старші хлопчики непомітно оточили Таню і з криками підняли її у повітря.
Інших дівчаток зовсім не чіпали, але вони заверещали. А Таня навіть не скрикнула. Вона тільки зніяковіла від того, що й справді вартовий вийшов чудово. Адже вона й не думала, що так вийде. Вона тільки вхопилася за свою думку і цупко трималася її, не випускаючи доти, поки не прилаштувала до гвинтівки багнета, покривши його блискотливим льодом. Тепер її пальці боліли од води, од снігу, і вона гріла їх, засунувши в рот.
Коля стояв осторонь, ні на крок не підходив до Тані.
Олександра Іванівна, увагу якої привернув дитячий гомін, вийшла на подвір'я і без шуби постояла перед сніговою постаттю вартового. Вона була здивована її красою.
Тонкі шерстинки на чорній сукні вчительки вже вкрилися памороззю, гранатова зірочка на грудях затуманилась, а вона все стояла, пригадуючи власне дитинство.
Адже й вона колись ліпила постаті з снігу. Одну пам'ятала добре. Це була снігова баба, що стояла в кутку двора. Вночі, коли двір і цегляні стіни освітлював місяць, на неї було страшно дивитись. Кругла розпухла голова з чорним вуглем замість рота була оточена сяйвом. Одного разу ввечері, глянувши на неї з вікна, вона злякалась і заплакала. Ніхто не знав, чого вона плаче. А вона не могла заснути. Всю ніч ввижалася їй у місячному сяйві снігова баба, схожа, на вигадку якихось підземних істот.
І тепер, через двадцять років, вчителька озирнулася: чи немає й тут цієї страшної снігової баби? Ні, вона її не побачила. Тут були й інші постаті, не так майстерно зроблені, як вартовий, але все-таки це були воїни, герої, був навіть богатир на коні — фантазія наївна й висока, що населяла усі куточки подвір'я.
— Це ти виліпила вартового? — спитала вчителька.
Таня кивнула головою і вийняла пальці з рота.
— Вам холодно, Олександро Іванівно, — сказала вона, — ваша зірочка зовсім потьмяніла. Можна мені доторкнутися до неї?
І Таня, простягши руку, потерла зірочку пальцем, і зірочка знову заблищала на гранях.
— Хочеш, я тобі її подарую за те, що ти так добре виліпила вартового? — сказала вчителька.
Таня злякано зупинила її:
— Не треба! Не робіть цього, Олександро Іванівно. Ми всі пам'ятаємо вас із цією зірочкою. Не треба її віднімати в інших.
Таня відбігла до воріт, де стояв Філько і манив її до себе рукою.
А вчителька тихенько побрела до ґанку і, поки йшла, весь час думала про Таню. Як часто останніми днями бачить вона дівчинку і неуважною, і сумною, і все-таки кожний крок її пройнято красою.
Можливо, справді кохання торкнулося своїм лагідним диханням її лиця?
"Ну що ж, це зовсім не страшно, — думала вчителька усміхаючись. — Але що вона там жує так старанно? Невже вони знову роздобули в китайця оту гидку сірку? Авжеж! Кохання, о миле кохання, яке ще можна вгамувати сіркою!"
Олександра Іванівна засміялася тихенько і пішла од дітей.
Справді, Філько роздобув у китайця великий шматок ялицевої смоли і тепер охоче частував нею всіх. Він дав тим, хто стояв од нього праворуч, і тим, хто стояв ліворуч, і тільки Жені не дав ні крихти.
— Чого ти не даєш мені сірки? — крикнула Женя.
— Філько, не давай сірки дівчиськам, — сказали хлопці, сміючись, хоч еони добре знали, що його рука завжди була щедра.
— Ні, чого ж? — відповів Філько. — Я їй дам найбільший шматок. Нехай тільки підійде до мене.
Женя підійшла.
Філько витяг з кишені невеликий пакетик, зроблений із паперу, і обережно поклав їй у руку.
— Ти даєш мені надто багато, — здивувалася Женя.
Вона розгорнула папірець.
Маленьке мишеня, що недавно народилося, тремтячи, сиділо на Жениній руці. Вона скрикнула і кинула його на землю, а дівчатка, які стояли поблизу, розбіглися.
Мишеня тремтіло, сидячи на снігу.
— Що ви робите? — сердито сказала Таня. — Воно ж замерзне!
Дівчинка нахилилась, підняла мишеня, подула на нього, гріючи своїм теплим диханням, потім засунула під шубку — за пазуху.
До гурту підійшов чоловік, якого ніхто в цьому місті раніше не бачив. Він був у сибірській шапці з лисячого хутра і в дорожній шубі.
Взуття ж було дуже благеньке. І це одразу помітили всі.
— Хтось приїхав до нас, — сказав Філько, — нетутешній.
— Нетутешній, — погодились інші.
Діти дивилися на незнайомого, поки він підходив до ких. А маленьке дівчатко із спритними ногами навіть ухопило його за шубу.
— Дядю, ви інспектор? — спитало воно.
Чоловік підійшов до гурту, де стояла Таня, і попросив:
— Покажіть мені, діти, як потрапити до директора?
Всі відступили назад. Це й справді міг бути інспектор.
— Чому ж ви мовчите? — спитав він і звернувся до Тані: — Проведи мене, дівчинко.
Таня озирнулася, гадаючи, що він звертається до когось іншого.
— Ні, ти, дівчинко, ти, з сірими очима, в якої сидить мишеня.
Таня глянула на незнайомця, широко розплющивши очі і голосно жуючи сірку.
З-за її плеча визирало мишеня, що пригрілося під коміром шубки.
Чоловік усміхнувся.
Тоді Таня виплюнула сірку і пішла до гайку.
— Хто це? — спитав Коля.
— Це, напевно, інспектор з Владивостока, — відповіли йому інші.
А Філько раптом перелякано крикнув:
— Це герой, слово честі! Я бачив у нього на грудях орден.
ХІІІ
Тим часом це був письменник. Невідомо, чого він приїхав у це місто взимку без валянок, тільки в чоботях. Та й чоботи в нього були не з коров'ячої шкіри, прошитої, як у старателів, жилками, а із звичайного сірого брезенту, котрий аж ніяк не міг зігріти його ноги. Щоправда, на ньому була довга тепла шуба і шапка з рудої лисиці. В цій шубі і в шапці його бачили в клубі прикордонників. Казали, ніби він народився в цьому місті і навіть учився в цій самій школі, куди сьогодні прийшов.
Можливо, йому захотілося згадати своє дитинство, коли він тут ріс хлопчиком і нехай холодний, а все-таки рідний вітер дув йому в обличчя і знайомий сніг лягав на його вії. Чи, може, йому захотілося подивитись, як нова поросль тепер шумить на березі його річки. Чи, можливо, скучив він зі своєю славою у Москві і надумав тут відпочити, як ті великі й зіркі птахи, що увесь день ширяють високо над лиманом, а потім сідають на низенькі ялини на узбережжі і відпочивають у тиші.
Але Таня не думала так.
Нехай це не Горький, міркувала вона, нехай це інший письменник, але ж він приїхав сюди, до неї додому, в її далекий край, щоб і вона могла подивитися на нього своїми очима, а можливо, навіть доторкнутися до його шуби рукою.
На скронях письменника — сивина, хоча він не видавався старим: його тонкий голос вразив дівчинку.
Таня тільки боялася, щоб він у неї не спитав раптом, ми любить вона Пушкіна і чи подобаються їй його власні книжки.
Але він нічого не питав. Тільки сказав:
Дякую тобі, дівчинко. Що ж ти робитимеш з мишеням?
І хоч, як багато хто чув, письменник нічого особливого не сказав, але все-таки завдав усім чимало клопоту.
Як добре було раніше, коли Олександра Іванівна після уроків увечері один раз на десять днів збирала літературний гурток!
Діти сідали за довгий стіл у піонерській кімнаті, а вчителька сідала в крісло. Вона ставала немов трохи іншою, ніж у класі, нібито припливала до них на невидимому кораблі з далеких мандрів. Поклавши підборіддя на сплетені пальці, раптом починала читати:
Коли хвилюється золотокоса нива І свіжий ліс шумить під леготом дзвінким…
Потім подумає трохи і скаже:
Ні, не те я хотіла вам прочитати сьогодні. Краще послухайте оце:
І він до уст моїх приник, І вирвав грішний мій язик, І марномовний, і лукавий, І…
Ох, діти, мені так хочеться, щоб ви зрозуміли, яким чудовим буває в поета слово, яким дивним смислом наповнене ізоно!
А Філько нічого не розумів і готовий був без жалю вирвати свій язик, який тільки те й робив, що без усякої користі бився об його Зуби, допомагаючи їм жувати все, що попадало до рота, а от жодного такого вірша скласти не міг. Проте він добре вимоьшів, як китаєць, що стояв на розі з липучками. "І мало-мало є,— казав він, — і погано є, і дуже добре".
Всі з нього сміялися.
Потім Женя читала вірші про прикордонників, Таня — оповідання. А Коля завжди критикував — холодно, жорстоко і сам нічого не писав, бо боявся написати погано.
Але зовсім недавно, кілька днів тому, Таня прочитала дітям своє оповідання про маленьке мишеня, яке оселилося в рукаві старої шуби. Воно там жило довго. Та одного разу шубу винесли з комори на мороз, і мишеня вперше побачило сніг. "І як тільки людям не соромно його топтати — адже це лежить цукор!" — подумало мишеня і виплигнуло з рукава. Бідне мишеня! Як воно тепер житиме?
Цього разу Коля нічого поганого не сказав. Його мовчання Таня визнала за похвалу й увесь день і всю ніч, навіть у сні, відчувала щастя. А вранці розірвала написане і викинула геть.
"Невже, — думала вона, — Давіть не похвала, а тільки мовчання цього зухвалого хлопчиська може зробити мене щасливою?"
Та сьогодні на заняттях було все інакше.
Дивні турботи хвилювали їхній гурток. Де взяти квіти, щоб подарувати їх ввечері письменникові? Де їх роздобути взимку, під снігом, коли навіть остання травиця в лісі, коли навіть звичайні хвощі на болоті не лишились живими?
Всі думали про це. І Таня думала, але нічого придумати не могла — у неї більше не було квітів.
Тоді товстощока Женя сказала (вона завжди говорила корисні речі):
— У нас дома у вазонах розквітли царські кучері.
— І у нас, — закричали дівчатка, — зацвіли на вікнах китайські троянди і фуксії.
— А у нас… — вимовив Філько і тієї ж миті змовк, бо його хазяйка не вирощувала квітів у своїй хаті.