– П'ять карткових боргів – от через що я сюди потрапив. Протягом туристського сезону повинен працювати в цьому готелі. Решту часу інспектую вантажі на державній митниці.
Гарольд не знав, що й казати. Здавалося нечемним розпитувати раба, як він ставиться до свого рабства. Було б цілком природно, якби він відчував стид. Але нічого подібного Чарльз, начебто, і на гадці не мав. Так само й Альбані.
– В такому місці без рабства не обійтися, – промовив Майк. – Наші громадяни тільки те й роблять, що розважаються або шукають нових розваг. Отож для справжньої роботи просто не вистачає людей, нема кому підтримувати існуючий лад. Важко знайти бажаючих навіть на різні посади в місцевому уряді. Більшість його членів – теж раби. Рабство – єдиний спосіб примусити людей займатися серйозними речами, такими як охорона здоров'я і будівництво.
– Ну й ну! – тільки й вимовив Гарольд.
– Рабовласництво – чудова система. – додав Чарльз. – Можна скільки завгодно ризикувати й розважатися, не боячись, що тебе спіткає якесь лихо, хіба що вбити можуть. Найгірше, що може трапитись – просадиш усі гроші і будеш змушений заробляти на життя.
– І навіть тоді, – зауважив Альбані, – це не назавжди. Починають раби, звісно, з найбруднішої роботи, чистять свинарні або добувають у копальнях сіль. Але якщо хоч трохи повезе, можна піднятися по адміністративній лінії. Раби – члени адміністрації – заробляють дуже пристойно, бо, як ти можеш собі уявити, самі визначають собі оклади, будучи Урядом. Отож державний раб може швидко себе викупити.
– Як на мене, все це дуже дивно, – признався Гарольд. – Хоча де в чому воно не позбавлене сенсу. Єдине, чого я не можу второпати, навіщо забезпеченим людям ризикувати, беручи участь у Полюванні?
– Треба мати особливий склад розуму, аби зрозуміти, – сказав Альбані. – Може, поживши тут якийсь час, ти відчуєш усю його принадність. Багато хто вважає, що бути добрим Мисливцем краще, ніж бути добрим ким завгодно іншим.
– А що потрібно, щоб стати добрим Мисливцем?
– Міцні нерви та везіння. Тут нічого не варті будь-які із псевдовійськових дурниць, таких як вміння добре користуватися зброєю, прослизати кудись непоміченим, швидка реакція тощо. Найголовніше в Полюванні – жити серед небезпек своїм звичним життям.
– У вас тут, мабуть, повно справжніх насильників.
Альбані це не сподобалося:
– А от і ні. Полювання, швидше, цікаве тонкою інтроверсією.
– Переконали ви мене чи ні, однаково треба все добре обміркувати, – сказав Гарольд.
У протилежному кутку задзеленчав телефон. Слухавку взяв Чарльз. Сказав кілька слів, тоді підкликав Альбані. Той пішов до телефону, швидко про щось побалакав і повернувся на місце.
– Я б із задоволенням продовжив нашу дискусію, – промовив він, – однак справи не чекатимуть. – Він глянув на наручний годинник. – Рівно за двадцять хвилин я маю вже бути в засідці. Але якщо вам по дорозі, можу підкинути.
– А де та засідка? – Гарольд запалив ще одну Майкову сигарету, в голові у нього прояснішало, і на все було наплювати.
– О, це за містом, на Катрананзьких висотах, неподалік від Тюльпанового палацу й Зоопарку. Дуже мальовнича місцевість, якщо ти там ще не був.
– Їдьмо! – погодився Гарольд.
19
Пурпурове західне сонце, що проглядало крізь хмари, зробило білосніжні будинки Есмеральди рожевими. Сідаючи в машину поряд з Альбані, Гарольд почув шурхіт пальмових крон від вечірнього бризу на Океанічнім бульварі Чудового золотавого вечора, їдучи обсадженим пальмами бульваром, навряд чи замислюєшся, що робитимеш, діставшись на місце. Головне – їхати; однаково, куди приведе тебе дорога: на весілля чи на поминки.
Свіжий вітер з моря пахнув сіллю та йодом, трохи смерділо водоростями, що їх понамивало водою, і вони купами гнили на пляжах. Альбані вів машину впевнено, але без зайвої хвацькості, на захід біло-рожевими, тинькованими передмістями Мальдорадо та Інчбурга.
Виїхавши за місто, вони звернули з автостради на дорогу, що піднімалася до Ланширських висот. Проминули дороговказ "До Зоопарку", за яким почався невеликий ліс. Вони піднімалися вгору, і повітря дедалі холоднішало, раптом їхнім очам відкрилася панорама рівнинної Есмеральди: розкидані на зеленому тлі пасовиськ ферми, що тяглися аж до блискучої гладіні моря.
Альбані біля входу в Зоопарк загальмував.
– Можете виходити. Зоопарк і справді дуже добрий. Єдиний на весь Карибський басейн з дикими звірами. До міста звідси йде автобус.
– Мені-то подивитись хочеться, але іншим разом. Ви не проти, якщо я із вами? Зроду не був у засідці.
– А що, поїхали, буду дуже радий.
Альбані проїхав іще трохи й звернув на ґрунтову дорогу. Не розрахована на такі шляхи машина немилосердно шкребла дном по горбах. Якось дотягши до повороту, Альбані зупинився, вимкнув запалення і увімкнув сигналізацію.
– Далі доведеться йти пішки, – повідомив він.
Вузенькою стежкою вони пішли до лісу. Там вони змушені були продиратися крізь густі зарості підліску, поки не опинилися на самому гребені гори, з якої відкривався вид на дорогу стома футами нижче. Перед ними на краю урвища стояла якась подібна до великого ковша дерев'яна конструкція, вщерть заповнена величезними каменюками. Під ковшем видніло щось схоже на платформу з розташованими унизу зубчастими коліщатками, певно, якийсь механізм.
– Крутнувши ручку, всю цю купу каміння можна скинути на дорогу, – сказав Альбані. – Тонкий розрахунок, правда? Мої помічники спорудили її тут ще кілька місяців тому. Люди вистежують одне одного на звичних маршрутах. А добрий Наводчик повинен передчувати події.
– Що ж має трапитись? – запитав Гарольд.
– Скоро цією дорогою їхатиме машина. В ній сидітиме Жертва – містер Готтшафт з Мюнхена. Людина незмінних звичок. Каміння посиплеться перед його машиною, перетинаючи шлях. Готтшафтові доведеться вийти. Поки він зорієнтується, Мисливець – такий собі містер Скотт Джеффріс, на якого я працюю, – заздалегідь зайнявши на дорозі вигідну позицію, прошиє його кулями.
– А чи не надто все складно? Хіба не легше впіймати його якось простіше? – здивувався Гарольд.
– Атож, – зневажливо подивився на нього Альбані. – Такі засідки, як ця – традиційні. Також завдяки їм не відпадає потреба в Наводчиках. А тепер нам лишилося перевірити, чи все гаразд.
З кишені жакета Альбані витяг портативний радіоприймач і висунув довгу антену:
– Містере Джеффріс, ви на місці?
Радіо затріщало.
– Так, я тут і готовий, – високим збудженим голосом відповів Мисливець.
Альбані поглянув на дорогу:
– Так, він з'явився саме тоді, коли ми розраховували.
З такої висоти срібна машина, в якій наближалася Жертва, здавалася дуже маленькою. Альбані нахилився вперед, тримаючи руку на важелі механізму. Гарольд стояв за кілька футів від нього, спостерігаючи за цією сценою. Краєчком ока він раптом помітив якийсь сполох позад себе. Блиснуло десь на порослому лісом схилі трохи праворуч від них. Гарольд обернувся. Знов сполох. А тоді він помітив, як щось мов тінь рухається серед дерев.
Гарольд не знав, хто то і що це може означати, але зненацька весь напружився, кров застукала йому в скронях.
– Лягай! – закричав він і збив Альбані з ніг. Долею секунди пізніше пролунав звук пострілу потужної рушниці. Куля влучила в камінь, біля якого щойно стояв Альбані.
Гарольд почав підводитись. Альбані смикнув його назад. З однаковими інтервалами пролунали ще чотири постріли. Звідкись ізнизу долинуло ревіння мотору, поволі воно дужчало, а тоді почало притишуватися, аж поки стихло зовсім; машина проминула засідку.
– А тепер що ми робитимемо? – розтягнувшися на землі, поцікавився Гарольд.
– Будемо чекати. Ясно, що десь тут у лісі ховається Наводчик. Він не мав права так у нас стріляти. Так взагалі-то не роблять, з професійної точки зору це просто неввічливо.
– Хіба ти не можеш стріляти у відповідь?
– Не ношу з собою зброї. Наводчикам не дозволяється. А навіть якби я її й мав, однаково не став би порушувати правила через якогось недоука, що до неї вдався. Просто будемо лежати. Скоро сюди підніметься Джеффріс, і Наводчик забереться.
– А він не спробує вбити Джеффріса?
– Та, звісно ж, ні Наводчикам не дозволяється вбивати Мисливців.
За кілька хвилин на гору виліз Джеффріс, тримаючи рушницю в руках. Цей невисокий чоловік мав обличчя кольору слонової кістки, напомаджене чорне волосся, маленькі вусики та родимку над верхньою губою.
– З вами все гаразд, Альбані? – запитав він.
– Та, наче, нічого. Однак мене, без сумніву, вистежили. І навіть гірше, передбачили мої дії. Мої, Альбані! Відверто кажучи, я морально знищений.
– Не беріть дуже до серця, друже, – заспокоїв його Джеффріс. – З ким не буває.
– Та я ж зірвав ваше Вбивство, – ламаючи руки наполягав на своєму Альбані.
– Не думайте про це. Щось у мене сьогодні нема настрою для Полювання. Мій лікар каже, що я надихався кордіту. Отож, не звертайте уваги. А це хто?
– Друг. Містер Гарольд Ердман з Америки. Він урятував мені життя.
– Молодець, – похвалив Джеффріс. – Мені б не хотілося вас втратити, Альбані. Не так багато лишилося нас, представників старої гвардії. Треба повертатися. Підстрелимо його наступним разом, згода, Альбані?
– Можете не сумніватися.
– Дзвякніть, коли вигадаєте щось новеньке. І якщо можна, у місті. Мені зовсім не до вподоби лазити по цих горах. Радий був познайомитися, Ердмане, – Джеффріс повернувся й почав спускатися схилом.
По дорозі до міста Альбані мов води в рота набрав. Лише загальмувавши біля дверей "Естрелли", промовив:
– Гарольде, ти дуже мене виручив. Як ти дізнався, що він там ховається?
– Мабуть, я помітив, як відбивалося світло від його оптичного прицілу.
– Але з такої відстані! – Як ти догадався, що то він? Ну, гаразд. У тебе чудова реакція. В нашій грі ти будеш переможцем. Слухай, хочеш піти на прийом завтра ввечері?
– На прийом? – перепитав Гарольд. – До кого?
– На Ювілейний Мисливський бал. Його дають раз на рік перед самими; Сатурналіями. Потрапити до списку запрошених майже неможливо. Звісно, на нього приходять всі Мисливці, а також, як завжди, кіношники, рок-зірки, сенатори й так далі. Буде про що розповісти друзям.
– Планів на вечір у мене ніяких... – почав розмірковувати Гарольд, – А подружку можна з собою взяти?
– Звичайно, – Наводчик витяг бумажник і дістав запрошення для двох осіб.