Та чи в мене пика бридка, чи з очей гйій тече, чи рот кривий, як у жебрака Ласло? Так, я постарів, бо вугілля витягло з мене всі сили, самі жили та хребет лишилися. Коби ти тільки знала, як я нарачкувався в майні; самі руки й коліна лишилися... А з яких дір доводилося добувати вугілля, ох-хо-хо! Я ще й досі вихаркую чорне мокротиння, Полано. Твоя правда — мало чим я вже можу тобі сподобатися; зате я вмію працювати, душко, і ти ще побачиш..."
— Агов, американцю,— щирить зуби Теза Феделеш,— чого боїшся розщедритись? Я гадаю, ти прийшов сюди пригостити своїх сусіді^, га?
Гордубал киває головою:
— Прийшов, прийшов, і я пригощу вас, але по-американському. Гей, корчмарю, подай-но Тезі кухоль води! А як буде замало, Тезо, то візьми ціле відро, хоч пику собі вмиєш.
— А тобі що до моєї пики? — сміється Теза.— Аби вона подобалася моїй жінці.
Юрай хмуриться: "Що мені до твоєї жінки? От і частуй такого! Я, може, й почастував би. Бігме, сусіди, я радо б з вами й випив, міцно обняв би вас за шиї й співав би, співав, заплющивши очі. Але свої долари я хочу пустити на інше; є в мене один добрий задум, сусіди мої, американський. Трохи почекайте — скоро я почну ламати каміння... "Здурів наш Гордубал чи що? — здивуєтесь ви.— Та хіба в нас мало свого каміння? — А по якімсь часі: — Еге, та наш американець і зі скелі вміє сметану добувати".
Міхай Феделеш заводить пісню, решта підтягують.
"Ох, як добре посидіти в чоловічій компанії! Давно вже не чув чоловічого співу — так давно то було..." — Юрай заплющує очі й починає півголосом підспівувати:
— Тара-ра... тара-ра... тара-ра! — І раптом,— біс його знає, чого він так розкокошився, що заспівав на повний голос, ще й похитуючись у такт усім тілом?
— Гей ти! — крикнув Теза Феделеш.— Хто з нами не пгє, той най і не співає. Співай собі дома, Гордубал!
— Або пришли сюди Штефана,— докинув Юра Фе-дюк.— Він, кажуть, співає ліпше, ніж ти.
Гордубал підводиться — високий, мало не під стелю.
— Співай собі, Тезо, співай,— мирно мовить він,— а я вже все одно додому зібрався.
— А що тобі вдома робити? — посміхається Міхай Феделеш.— Там у тебе наймит.
— Ич, пан який великий! — ущипливо кидає Теза.— Наймита для жінки тримає.
Гордубал рвучко обертається.
— Ти про кого, Тезо? — цідить він крізь зуби.
Теза глузливо похитується на ногах.
— Про кого, питаєш? Та в нас тут лем один такий газда.
Чоловіки підводяться з лав.
— Облиш його, Тезо,— вмовляє Феделеша Варварин.
Хтось бере Гордувала за плече й по-дружньому тягне
з корчми.
Гордубал виривається — і до Феделеша, стає з ним ніс у ніс.
— Ти про кого? — хрипить він.
— Такий бевзь у нас тут лиш один,— виразно повторює Теза Феделеш і раптом навідліг шмагає його: — Але таких хвойд, як Полана, вистачає.
— Вийдімо! — хрипить Гордубал і проштовхується поміж чоловіків до дверей.
Теза поспішає за ним і розкриває в кишені ножд. Стережись, Гордубал, стережись удару в спину! Але Гордубал нічого не підозрює й пробирається до дверей, а Теза за ним, так міцно затиснувши в кулаці ножа, що аж рука спітніла.
Всі вибігають із корчми. Юрай обертається до Феде-леша.
— Ти! — сичить він.— Ану, підходь!
Теза сховав руку з ножем за спину, важко дихає й готується стрибнути; але Гордубал довгими, як колодязні журавлі, руками хапає його під боки, підіймає, обертається й хряпає ним об землю. Теза падає на ноги й аж сичить від люті. Гордубал знову підіймає його вгору — і об землю, ніби рінь ним утрамбовує. Зненацька в Тези підламуються коліна, він падає на землю, розкинувши руки, бах! — б'ється головою об якесь цебро, і перед Гордубалом лежить уже не людина, а купка якогось лахміття.
Гордубал важко сопе і обводить людей налитими кров'ю очима.
— Я не видів, що там цебро,— провинно бурмоче він.
І враз його б'ють дошкою по голові, потім знов і знов.
Двоє, троє, четверо чоловіків мовчки молотять Горду-бала по толові, аж гуде.
— Відчепіться! — реве він, розмахуючи в темряві руками, заціджує когось у ніс, падає на землю, силкується підвестись, але марно.
— Б'ються! — верещить хтось.
Гордубал підводиться, однак знов падає під ударами, стогне, ще раз силкується підвестись...
— Що ви тут таке не поділили? — кричить хтось раптом задиханим голосом і шмагає батогом по сопучому клубку тіл. І по головах!
Хтось заревів від люті. Бережись ножа! Василь Герич важко зводить дух і помахує батогом над розпростертим Горду балом. Юрай силкується підвестись.
— Зараз мені розійдіться! — лютує староста, ляскаючи батогом.
Ех, якби ти не був старостою... Та що там староста — й раніше всі знали, що Василю Геричу під гарячу руч краще не попадати! Ось уже й жінки наважились вийти на вулицю й, склавши руки на грудях, поглядають у бік корчми.
Юрай Гордубал намагається підвестись, голова його лежить на колінах у Василя, хтось обмиває йому обличчя; о, таж то Пйоса!
— То був нечесний файт Василю,—мимрить "аме— 43 риканець".— Вони напали на мене ззаду, двоє на одного...
— Ех, Юраю, тих негідників було аж шестеро і всі з дошками з паркану. В тебе, видно, дубова голова, коли вона не луснула, як горіх.
— А що з Тезою? — турбується побитий.
— Теза своє дістав — його понесли,— каже староста.
Юрай заспокоєно зводить дух.
— Більше не буде пащекувати, паскуда така,— бурчить він і силкується встати. Слава богу, йому це нарешті вдається, він уже стоїть на ногах і тримається за голову.— За що вони так на мене? — дивується він.— Ходімо вип'ємо, Василю. Не дозволили мені поспівати, падлюки!
— Іди додому, Юро,— вмовляє його староста.— Я проведу тебе, щоб, боронь боже, на тебе знов не напали.
— Стану я їх боятися! — храбрується Гордубал і бреде додому.
"Я не п'яний, Полано, але мене побили в корчмі. За що побили, питаєш? Та просто так, душко, ми з Тезою Феделешем жартома помірялися силою".
— А знаєш, Василю,— починає Юрай, трохи повеселішавши,— я і в Америці витримав "файт": на мене з молотком пішов був один майнер. Німець, здається. Але товариші відібрали в нього молоток і оточили нас колом, мовляв, тепер файтуйте, тілько голими руками. Ех, Василю, мені тоді здорово перепало по писку, але того німця я таки поклав. І ніхто між нас не втручався.
— Послухай, Юро,— суворо мовить Герич,— не приходь більше до корчми, бо знов буде бійка.
— Але ж чому? — дивується Гордубал.— Я їх не зачіпаю.
— Ну,— ухильно відповідає староста,— їм же треба з кимось битися... Іди спати, Юраю. А завтра... розрахуй свого наймита.
Гордубал нахмурився.
— Що ти мелеш, Герич? Чого й ти пхаєш носа до моїх справ?
— А нащо тримати в своєму домі чужу людину? — ухильно натякає староста.— Іди, йди спати. Ех, Юраю, твоя Полана не варта того, щоб ти за неї бився.
Гордубал зупиняється як укопаний і спідлоба зиркає на товариша.
— Ти такий самий... негідник, як і вони! — витискує він нарешті з себе.— Ти не знаєш моєї Полани, ти... Тілько я один її знаю, а ти... Ти не смій...
Василь по-дружньому кладе йому руку на плече.
— Юраю! За тих вісім років ми аж занадто надивилися на її вибрики...
Гордубал рвучко виривається від нього.
— Іди, йди, а то я... Герич, поки я живий... Бог мені свідок, я не хочу тебе більше й знати. А ти був найліпшим моїм другом...— І, не обертаючись, Гордубал по-плентав додому.
Герич тільки пирхнув у відповідь і ще довго тихо лаявся в темряві.
XIV
Уранці Штефан запрягає коней — збирається їхати на рівнину. З хліва виходить Гордубал — зацухлий, страшний, очі налиті кров'ю.
— Я поїду з тобою, Штефане,— коротко кидає він.
Вйо! Віз мчить селом, але Юрай не дивиться ні на людей, ні на коней. А як тільки виїхали за село, велить:
— Зупини й злазь з воза, маю тобі щось сказати.
Штефан зухвало, ба навіть зловтішно розглядає побите господареве обличчя: ну, що ти, мовляв, хочеш мені сказати?
— Послухай, Манья,— невпевнено починає Гордубал,— по селу ходять різні плітки про. Полану... і про тебе. Я знаю, то брехня... але їй треба покласти край. Ти зрозумів?
Штефан знизує плечима.
— Ні, не зрозумів.
— Ти мусиш піти від нас, Штефане. Заради. Полани. Заткнути людям писки. Так треба, розумієш?
Штефан з викликом дивиться на Юрая. Той відводить очі.
— Розумію.
Юрай махає рукою.
— Так. А тепер їдь.
Манья стоїть, стиснувши кулаки,— здається, от-от кинеться до бійки.
— їдь до роботи, Штефане,— мимрить Гордубал.
— Ну добре! — просичав Штефан, скочив на воза, змахнув батогом і — лясь! — уперіщив коней по головах.
Коні позадкували, звелися дибки й помчали вперед скаженим галопом. Віз покотився з брязкотом, здається, ще мить, і він розсиплеться на тисячу шматків.
Гордубал якусь хвилину ще стоїть на дорозі, ковтаючи куряву, потім поволі обертається й, похиливши голову, бреде додому. Ех, Юраю, Юраю, так ходять старі діди!
XV
За цей тиждень Гордубал так змарнів, що, здавалось, аж кістками торохтів. Та й як тут не змарніти, скажіть, прошу вас: хіба то жарти — вранці все попорати, свиней нагодувати, коней почистити, вигнати корів на пашу, вичистити в хліві й вирядити дочку до школи; потому на конях униз, на рівнину — пора збирати ку-курудзу, а опівдні—додому, зварити щось дочці на обід, напоїти коней, посипати курям зерна —1 і знов на рівнину, знов до праці, а під вечір — хутко додому, зварити вечерю, обійти худобу та ще й невмілими руками зашити Гафії спідничку; бо росте дитина, то ж чи довго їй порвати десь одежину? Нелегко встигати скрізь, важко чогось не забути. Як колода, падає ввечері Гордубал на солому, але ще довго не може заснути від тривоги, чи не забув чогось. "Ах, боже ж ти мій, ну, звичайно, забув: герань на вікні не полив!" І, крекчучи, встає Гордубал полити квіти.
А Полана — її наче й немає; замкнулася в коморі на зло чоловікові. "Нічого не вдієш,— розгублено думає Гордубал.— Гнівається газдиня, що не порадився з нею: "Як ти гадаєш, Полано, я хочу розрахувати нашого наймита". Ех, жінко, та май розум: хіба міг я сказати тобі: "Полано, про тебе пліткують, що ти так і так". Та й чого тут довго розводитися? Ну, взяв і прогнав, можеш сердитися, скілько влізе; дрючком гнати тебе до роботи не буду!"
Ох-хо-хо, як тепер не вистачає скрізь Поланиних рук; тільки тиждень минув, а як усе занедбалося; хто б міг подумати, скілько роботи годна переробити одна жінка; чоловік і половини не переробить.